Боже, вільна! Юлія Лимар, журнал «Главред» 13 лютого 2001 року тендітна жінка в сірому светрі, кинувши норкову шубу на сумку в кутку, до кісточок на руках драїла тюремну камеру №13 в 13-му слідчому ізоляторі. «В камере слышится хлюпанье воды и писк резины. Она долго, старательно, самозабвенно отдраивает тюремное очко»*.

Як пишуть офіційні біографи Юлії Тимошенко у своїй гламурно-брехливій книжці, саме це драяння камери дозволило «їй не зламатись у тюрмі», перенісши і виразку шлунку, і систематичні спроби «підсадити» до камери тоді вже екс-віце-прем’єрки в уряді Віктора Ющенка то хвору на туберкульоз, то навіжену.

Гадаю, «не зламатися» – не зовсім точне визначення. Бо саме там, у лайні тюрми, куди Тимошенко запроторили, аби перекреслити її політичні перспективи, і народилася Тимошенко–політик.

Народилася не від любові, а від політичного гріха Кучминих опричників і недолугих технологів Медведчука.

Народилася не в муках сумління, а в ненависті до чоловіків, котрі її зрадили, не захищаючи. Ім’я одного з них – Віктор Ющенко – особливо закарбувалося у свідомості. Цікаво, чи вона й досі мстить йому? І чи колись пробачить?

Тимошенко-політик народилася не «за», а «проти», і саме нігілізм у всіх його проявах – від лівоцентризму до солідаризму – є і буде головною ідеологією Юлії Тимошенко.

Та найголовніше – поява на світ у тюрмі, а не на якому-небудь помпезному з’їзді, дала їй ще одну силу – бути вільною. Не лише від попередніх зобов’язань, а й від страху, що (він) огидливо живе в кожній нормальній людині. Та не в ній. У Тимошенко немає страху – якщо не вважати серйозною запеклу боротьбу зі зморшками та за осину талію. Юля вільна, хоч і усвідомлює, що свобода на певному етапі не личить ні жінці, ні політику. Така суспільна мораль.

...Четверту річницю свого ув’язнення вона святкувала танцями. Того дня, 13 лютого 2005-го, її, Юлії Тимошенко, уряд катався на ковзанах – то був перший вихідний після революції. Вони, Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, були сповнені ентузіазму, оптимізму та завзяття. А ще вони начебто були разом.

...13 лютого 2007-го пані лідерка опозиції, здається, може святкувати своє чергове, третє, народження. Якби Юлія Володимирівна була кішкою, це був би старт її останнього життя. Але Юлія Володимирівна – то Юлія Володимирівна, політик у жіночій подобі, з нахрапом та перспективами якої навряд чи може хтось зрівнятися. І Юлина мрія ( – ) про абсолютну владу, байдуже, як вона називатиметься – «президент» чи «прем’єр», – сьогодні близька, як ніколи.

За два роки пліч-о-пліч з «її Президентом» Віктором Ющенком Юлія Володимирівна домоглася:

- остаточної (після підписання лідером фракції НУ В’ячеславом Кириленком угоди про спільну парламентську опозицію) дискредитації «Нашої України» як політичної сили, що претендувала на спадок Майдану;

- максимально низького рейтингу Президента;

- вже не сепаратних, а стабільних домовленостей з Партією Регіонів, що дозволило сформувати у парламенті конституційну антипрезидентську більшість;

- законодавчого закріплення функцій Кабінету Міністрів та особисто прем’єра, що призводить до унеможливлення відміни політичної реформи;

- права шляхом застосування імперативного мандату цементування БЮТ на всіх рівнях з гарантією беззаперечного підкорення лідеру;

- непублічних домовленостей з основними українськими олігархами, а також потенційними інвесторами (від IKEA до Microsoft) щодо її особистого посередництва у вирішенні бізнесових питань;

- серйозних гарантій з боку Заходу про власну підтримку (запитайте в Джорджа Сороса через Григорія Немирю про це більше)

За таких умов популістська риторика (скажімо, щодо відміни тарифів чи проведення дострокових виборів), симуляція боротьби з «олігархічно-клановим режимом» та повільна евтаназія команди Віктора Ющенка відкривають перед Юлією Тимошенко всі перспективи, які вона з відчаю та помсти уявляла, драячи парашу Лук’янівського СІЗО. Звідки вона вийшла вільною. Боже, вільною!

* Цитати за книжкою Дмитра Попова та Іллі Мільштейна «Помаранчева принцеса»