ПоЮлювання на владу
А чи вірити Президенту? Який минулого тижня аж двічі зіштовхнувся з опозицією. Уперше – коли таємно приїхав на таємне засідання ради «Нашої України», яка не таємно, але за велінням Президента, обрала своїм начальником голову президентського ж Секретаріату.
І як після цього вірити Віктору Балозі? Тобто, коли саме відтепер вірити високоповажному Віктору Івановичу? З 8-ї до 18-ї, коли він на роботі у владі та за службовим обов’язком зустрічається з прем’єром Віктором Януковичем? Чи, може, краще вірити пану Балозі у вільний від роботи час, коли він демократичним шляхом та у максимально стислий термін консолідуватиме НСНУ, що своїм з’їздом ухвалила перехід в опозицію? Щонайменше, до коаліції, чий прем’єр Віктор Федорович зустрічається на роботі з Віктором Івановичем.
Удруге Президент зустрівся з опозицією віч-на-віч у власному кабінеті. І цьому факту вірити можна. На фотографії з президентського сайту добре видно, як Віктор Ющенко дивиться на Юлію Тимошенко (темно-коричневий Луї Вітон, схудла, кокетство школярки) згори вниз. Чи вірити, що владі приємніше дивитися на опозицію саме так – згори вниз?
У те, що відбувалося на цій зустрічі, важко повірити. Ірина Ванникова, прес-секретар Президента, вважає, що глава держави проти скасування політреформи: «Президент думає, що БЮТ має делегувати своїх представників до комісії,.. і в процесі удосконалення політичної реформи БЮТ спільно з відповідальними національно-демократичними силами повинен вийти на якісні рішення».
Юлія Тимошенко ніяк не прокоментувала позицію БЮТ щодо політреформи після цієї зустрічі. Чи можна тепер вірити Петру Порошенку, який заявив, що БЮТ і «НУ» створили робочу групу, аби разом скасовувати цю горезвісну реформу? І хотілося б вірити, що представники блоку Тимошенко ходять на засідання хоч би до однієї з цих комісій, а не просто говорять про політреформу.
Але чи можна повірити в те, що завдання опозиції – у поліпшення життя кожного українця з правом голосу, а також ще не наділених таким правом його малолітніх дітей? І щоб робити добру справу, хіба обов’язково опозиції бути владою?
У нинішній опозиції вірять, що так. У законопроекті «Про опозицію» під номером 1011, підписаному, зокрема, й Юлією Тимошенко, ця політична сила претендує на посаду віце-спікера та голів 12-ти парламентських комітетів. А також хоче отримати право формувати опозиційний уряд, аби опозиційний прем’єр ходив на засідання справжнього Кабміну. І там виступав. І щоб коаліційний прем’єр аж 15 хвилин не міг його переривати.
Ще опозиція пише в законопроекті, що опозиціонери повинні обов’язково призначатися парламентом на чинні владні посади. Четверо – в Раду Національного банку. Троє, включаючи голову, – в Рахункову палату. Двоє – в Раду з питань телебачення та радіомовлення. Один – у Вищу раду юстиції.
Юлія Тимошенко наполягає й на праві «притягати до відповідальності» держслужбовців за заявкою парламентської опозиції. І судді, до яких прийде відповідний папірець, хочеться вірити, не будуть обвинувачені в обмеженні демократії, якщо не знайдуть у діяльності обвинувачуваного опозицією корупційного дійства.
Парламентська опозиція хоче ще державного фінансування. Чи слід розуміти, що до нелегкої ноші платників податків, які давно вже оплачують байдикування народних депутатів, додасться ще й тягар утримання опозиції?
І чи можна вірити, що телевиступи опозиційних лідерів, навіть якщо їх не переривати аж по 20 хвилин, додадуть прихильників опо¬зиції? І чом би не записати в закон про опозицію, що цим виступам заборонено бути нудними? Бо ж хочеться вірити, що опозиція любить не лише себе в телевізорі, а й тих, хто по той бік екрану.
І як у всьому цьому з’ясувати, що ж таке українська опозиція? Повірити людям, які так себе називають? Чи своєму батькові, який вірить лише у власні руки та свою родину? Можливо, він має рацію, що ситуація стабільна, і влада – без поділу на кабінети, фракції й особи – вже давно в опозиції до інших 46-ти мільйонів? І кому вони вірять? І чи вірять?
