Ми помремо не в Парижі Юлія Лимар, журнал «Главред» Париж навесні – це запашні круасани, ароматна кава та поцілунки просто на вулиці. А ще – нова колекція Луї Вітона та страйки авіаперевізників. Саме через них Юлія Тимошенко похапцем покинула столицю весни та гламуру, куди прибула з візитом.

Таким, принаймні, було офіційне пояснення. Неофіційне зрозуміле навіть бабі Парасці – Юлія Володимирівна була просто змушена негайно повернутися до Києва. Бо ж усі пам’ятають: коли вона залишає Президента наодинці з коаліцією бодай на півдня, виникають чергові «круглі столи» та позачергові Універсали. І відкладаються до невизначеного терміну позачергові вибори.

Щоправда, Президент, який не в опозиції, але з чийого вікна, за словами Юрія Луценка, видно Майдан, минулого тижня був «Містером рішучість». З нагоди смерті Макса Скаженого голова Секретаріату Віктор Балога здивувався розквіту свавілля та злочинності, а на роковини парламентських виборів уже й сам Віктор Андрійович красномовно «стукнув по круглому столу»: коаліція має оговтатися, депутати – знати своє місце згідно з отриманими мандатами. Тобто переходам індивідуальних членів з опозиції в коаліцію слід покласти край. Володимир Яворівський напередодні навіть запропонував ввести спеціальну парламентську валюту за зраду – «один кінах».

Але Президент жарту не оцінив. Бо йому не до жартів. Які жарти, коли треба нарешті визначитися: будуть дострокові парламентські вибори чи ні? А потім якось вирішиться – а навіщо?

Тільки не ставте цього запитання Юлії Володимирівні. Бо вона вкотре розкаже про:

а) зраду національних інтересів у питаннях ЄЕП, «РосУкрЕнерго» і взагалі;

б) вкрадену коаліцію і зрадника Мороза;

в) перетворення парламенту на клоаку корупції et cetera, et cetera, et cetera...

Можливо, пані Тимошенко навіть нагадає, чиї руки по лікоть у крові. Бо ж ми живемо в країні, де політики рідко відповідають за слова. І про це Юлія Володимирівна не скаже.

Як ніколи не розкаже про те, хто насправді писав «Указ Президента про дострокове припинення повноважень Верховної Ради V скликання»? І про те, що такого робить Юлія Володимирівна з Віктором Андрійовичем, що кожного разу після її відвідин він готовий на дострокові вибори – аж до наступної зустрічі з Віктором Януковичем? І про те, що в БЮТ і сьогодні обговорюють варіант створення спільної коаліції з «біло-синіми» в разі перемоги двох партій на дострокових виборах (ще пам’ятаєте голосування Регіонів і БЮТ за закон про Кабмін?). І навіть про те, що станом на вечір минулої п’ятниці, попри всі запевнення Андрія Шкіля, Юлія Тимошенко ще не мала рішення: чи вийде особисто ВОНА на Майдан, куди невпинно й неустанно закликає український народ?

Це, звісно, деталі, бо ж головне запитання все-таки не до Юлії Тимошенко, а до Президента. Адже людина, яка претендує на статус арбітра нації, відповідатиме за все, що не трапиться, і – не дай Боже – трапиться на будь-якому майдані країни. І велике запитання – хто захищатиме від провокацій з будь-чийого боку той сьогоднішній майдан, котрий тепер пишуть з маленької літери.

Натомість комітет національного порятунку опозиція пропонує писати з літери великої. Очевидно, з поваги до того факту, що в Українському домі, де минулої п’ятниці відбулося перше засідання КНоПів, колись була кухня і медпункт. Того, величного, Майдану. І це не попри те, що засідання скоріше нагадувало фарс – бо ж так і мусить повторюватися історія.

Але очевидна сміхотворність процесу на тлі справді цинічного протистояння не простих людей, а «яструбів» з команд влади та опозиції, не зупиняє політиків. В обох таборах, здається, призабули, що в 2004-му була щира та справжня революція – Помаранчева з великої літери.

Революції можна допомогти технологіями, але ніколи технології не можна перетворити на революцію. Бо революція – це ейфорія, радість Духу і чесність. А ще – відсутність страху. Це не так, як тепер.