Дружба моїх народів Юлія Лимар, журнал «Главред» Оце було б добре – зібрати до купи весь столичний журналістський бомонд, розсадити по плацкартах і вивезти у Донецьк. Поїзд «Уголек», перейменований на «Дружбу народів», варто було б прикрасити образами Юлії Тимошенко, В’ячеслава Кириленка та Юрія Луценка. Якщо у цих вождів поки що немає образів – згодяться й тілесні копії безпосередньо на паровозі. Зрештою, лазив же Ленін на панцерник.

Гадаю, по мірі просування далі на схід, спадала б столична пиха, і не кортіло б відправити другові есемеску такого змісту: «Не зрадь Майдан! Відпусти Донбас у Росію». Я, до речі, теж би поїхала – бо мимоволі посміхнулася, отримавши такий текст. І хай би там, на Сході, звідки до Києва приїхали оці незрозумілі люди з поганими манерами та гнилими зубами (саме такими непривабливими та нещасними, а не змарнілими від праці та злиднів, їхні обличчя чомусь бачать столичні ж фотографи), яких дивує вигляд київських магазинів, фешенебельність кав’ярень та дороговизна життя, журналісти попиталися б у людей: а чому вони їдуть до Києва? Чи є такі, хто їде не за гроші, а за ідею? У чому ж ця ідея? Нехай би вони, тобто ми, почули на побутовому рівні не звичні розмови про те, що «понаїхав люмпен», «пробки шалені», «за Яником немає інтелектуалів», а послухали б, чому там, на Сході, усі вожді опозиції не є лідерами, чому й сьогодні за Партію регіонів проголосує не набагато менше, ніж у 2006-му, хай і не відбулося «покращення життя вже вчора»? Нехай би ми, столичні, хоч спробували їх зрозуміти.

Ви запитаєте, до чого тут опозиція? До того, що її ідеологічна функція полягає далеко не у звинуваченнях іншої сторони та постійній критиці, і не в руйнуванні. Рушійною силою опозиції має бути енергія будівнича, і головне – енергія Надії. На те, що завтра буде хай і не кращим, ніж сьогодні, але це завтра для країни принаймні мусить бути.

На цьому місці варто було б затягнути нудного панегірика про національну ідею. А краще запитати в опозиції: а чому, до речі, вона забула привітати українців із перемогою за Євро-2012? Адже ця ідея могла б об’єднати не лише футболістів Суркіса та Ахметова, а й усіх тих, хто ходить на побудовані ними стадіони чи дивиться футбол по телеку, чи взагалі не дивиться футбол, проте вболіває за своїх, тобто наших, тобто – за українців.

Натомість опозиція здає посвідчення народних депутатів. Торгується за місця в списках. Думає, у чий би список тепер «впихнути» Івченка?

Пише заяви і дає прес-конференції. Знімає ролики. Скликає майдани. Готує промови. Вступає у діалоги «про все і ні про що» з коаліціантами. Штурмує Конституційний Суд. Заздалегідь ставить рішення КС під сумнів. Урешті-решт, опозиція аплодує Президенту, коли той пропонує умови для початку переговорів щодо виходу з кризи. Вона думає, що «нульовою точкою» для них дійсно може бути ухвалення нової Конституції на референдумі або перетворення Універсалу на закон. Опозиція за переговори. Опозиція ж бо хоче у владу. Нехай розділеної навпіл країни. Але опозиція не подає руки. Східній частині свого народу. Українцям.

…Колись, у далекому тепер за подіями та героями 1998 році, у «Народного Руху» був ролик, який так і не потрапив на ТБ чи то через брак коштів, чи то через інтриги оточення В’ячеслава Чорновола. Але фокус-групи свідчили, що й у галичанина, і в донеччанина однаково виступали сльози, коли вони чули такі слова: «Наші жінки вродливі. Наші чоловіки працьовиті. Ми – українці. Це наша земля». Це наші майдани, наші поїзди і наші люди – і ті, з ким ми спілкуємося, і ті, хто нас дратує. Ми мусимо зрозуміти, що краще разом боротися за нормальну владу, ніж дозволяти владі робити з нас ненормальних. Бо разом нас багато. Досить маніпулювати!