Криза багатовекторна Юлія Лимар, журнал «Главред» В українській політичній кризі настав час багатовекторності. Ця політтехнологічна потвора, яку зазвичай прийнято видавати за супер-мега-гіга-стратегію, наразі вразила уми опозиції, бо попри всі заклики до єднання важко допустити думку, начебто в опозиції – розум колективний. Ні. Кожній з опозиційних сил – свій розум і свій шлях широкий, і кожна з опозицій іде своїм шляхом.

Юлія Тимошенко погрожує Бастилією всім, хто саботує укази Президента щодо проведення дострокових виборів. Аби ці погрози стали більшими, ніж просте стрясання повітря, Юлія Володимирівна кличе на поміч справедливість Піскуна та регулярно молиться на рішучість глави ЦВК Давидовича. Якого, до речі, Тимошенко не забула записати в «напівзрадники» – про всяк випадок.

Юрій Луценко скористався травневими святами та порадою Давида Жванії, аби на кілька днів надати перевагу занурюванню в океан, а не в холодну багнюку української інформаційної калюжі. Тим паче, що розум Юрія Віталійовича поки що не знайшов відповіді на сакраментальне для нього запитання: наразі він є «одним із них» – колег по вчорашній боротьбі в Помаранчевій революції та спільній поразці після перемоги? Чи Луценко все ж таки ще матиме шанс стати іншим?

Колективний розум «Нашої України», що завершив кризу весняного загострення включенням до лав партії баби Параски, наразі заморочується запитанням про сенс буття та місце в політичному всесвіті. Тобто тими запитаннями, що на них не існує не просто правильної відповіді, а й відповіді взагалі. Хоча ліва, ірраціональна, півкуля мозку запевняє «нашоукраїнців», що все непогано, адже з’явився драйв виборчої кампанії, а ще ілюзія того, що після блукання Месія знову намацав шлях, який теоретично закінчиться разом із пустелею.

Та найскладніша дилема стоїть перед Президентом. Захопившись власною рішучістю, Віктор Ющенко наразі завис у стані боротьби заради самої боротьби. Бо ж до Президента поволі приходить розуміння, що навіть якщо дострокові вибори відбудуться, навіть коли в них візьме участь Партія регіонів, що репрезентує половину України-електоральної, НІЧОГО НЕ ЗМІНИТЬСЯ. Бо ж і досі опозиція – а це передовсім люди, які зробили з Ющенка Президента, люди, з якими він пов’язаний ідеями ментально та сімейно, – нездатна розібратися не те що в Україні, а поміж собою. Чи є сьогоднішня ситуація рімейком минулого, чи все ж таки ця ситуація – наслідок, тобто хай кволий, але поступ? Чи є в суспільства впевненість у тому, що в разі перемоги опозиції на дострокових виборах вона зможе без скандалів сформувати уряд, який стане легітимним для всієї країни? Чи зможе цей уряд стати ефективним і, окрім катання на ковзанах, НАВАЖИТИСЯ запропонувати суспільству реформи, історичний шанс та енергетичну можливість на які вже втрачено? Якими будуть ці реформи, і куди вони мають привести Україну, тобто за які гасла ми мусимо вмерти цього разу?

Колективний розум Секретаріату Президента, на відміну від самого Ющенка, цими запитаннями не заморочується. Там, у доменній печі політичної кризи, наразі більше переймаються тим, чи «поведеться» Юля на спільний список, чи все ж таки краще «клепати» Конфедерацію (читай Романа Безсмертного річної давності) із недобитків націонал-демократів на чолі з Луценком? Колективний розум зайнятий тактикою чи все ж таки стратегією розвитку не опозиційних політичних сил, а розвитку країни, за яку опозиція бореться?