Євро-бачення, брате? Віктор Шлінчак, журнал «Главред» Того дня, коли Сердючка вправно вигарцьовувала на європейських сценах, в українців, що прагнуть жити в Європі, на одне свято стало менше. Відразу заспокою: Євробачення тут ні до чого. Як і Сердючка. Просто Єврокомісія вирішила відкласти святкування Дня Європи в Києві до врегулювання політичної ситуації в Україні.

Святкувати в Україні люблять. Навіть тоді, коли святкувати, власне, нічого. Коли Перше травня «приватизоване» лівими, а за колонами ветеранів тягнуться червоні знамена, щоб спекулювати на Великій Перемозі… Політична доцільність та партійна приналежність стали головним мірилом української буденності на тлі стильної та презентабельної Європи, день якої скасовано.

Нічого особливого ніби й не сталося. Ну, перенесуть свята – рок-гурти з європейською пропискою до України не приїдуть, фестивалів не буде, малюнків із квіткою-символом по Києву не розклеять… І на цьому все? Та ні, не сказав би. Якщо в останню мить ми так само позбудемося ще й, наприклад, проведення Євро-2012, бо політичним маніфестаціям-недомовленостям кінця краю не видно, то хто від цього більше страждатиме?

Як на зло, минулого тижня обидва ключові гравці української політики – прем’єр та Президент – самі подалися до Європи. (Це вже як в анекдоті – коли гора не йде до Магомета, то Магометові довелося самому брати ноги в руки.) Перший поїхав поправити здоров’я до Іспанії, другий – на Енергетичний саміт до Польщі. А тим часом стало остаточно зрозуміло, що парламентські вибори можуть бути вкотре перенесені. Бо чергові робочі групи вкотре не можуть дійти спільного знаменника з експертними, а ті в свою чергу – із замовниками, діючими особами та безпосередніми виконавцями вітчизняного «мила», яке розтяглося у часі на десятки серій. Це означає, що політична напруга не спадатиме ще як мінімум місяців із п’ять. Між тим у кулуарах як новину смакують дилему: візьме Партія регіонів до себе усіх почесно зраджених і почесних зрадників, чи ні. Майже тиждень «у верхах» обсмоктували гіпотетичну першу п’ятірку Партії регіонів. За версією джерел, наближених до «мозкового центру» ПР, вона має виглядати так: Віктор Янукович, Олександр Мороз, Раїса Богатирьова, Анатолій Кінах, Інна Богословська. Оскільки всі люди живуть у світі міфами і символами, можна припустити, що Мороз з’явиться у ПР в якості демонстрації, що «своїх не здають». У ту ж категорію спрощено можна було б записати Анатолія Кінаха. Інна Богословська – то штучно вирощувана «наша відповідь» Юлії Тимошенко.

Чутки про список і об’єднання з СПУ, ПППУ та партією «Віче» – це, здається, такий собі проект «інших» демократичних сил на чолі з прем’єр-міністром Януковичем, подібний до того, що у 2002 році переживала «Наша Україна». Такі аналогії задіяні неспроста. Якщо вірити вільному демократові та політологу Дмитру Видріну, команда діючого глави уряду швидко вчиться. Причому не тільки як себе ліпити, а й як представляти себе у Європі. І головне – не боятися її. Очевидно, саме тому Віктор Федорович перестав страхатися міжнародних посередників, якщо кличе представників Євросоюзу, щоб ті допомогли у переговорах із Президентом Ющенком. Ну, і заодно – до Росії, щоб перекосу не було.

Щоправда, із самими європейськими традиціями у команді прем’єр-міністра ще доволі сутужно. Бо численні зустрічі українським чиновництвом у аеропорту того ж таки Януковича після повернення з лікування – це прадавня радянська звичка, як би її не маскували. Але викорінювати такі дрібниці ніколи. Бо поки в затишних кабінетах тривають політичні торги, малюються «дорожні карти», країна живе своїм життям: у Краснолиманську гинуть гірники, під Києвом сходять з рейок поїзди та вибухають газопроводи. І ця країна гордо заявляє, що вона – центр Європи?