…А завтра була війна Юлія Лимар, журнал «Главред» Перемови опозиції та коаліції не мають результатів. Коаліція й опозиція – непримиренні. Впродовж минулого тижня це стало зрозуміло. Як і те, що нову політичну війну буде виграно за олімпійським принципом – Citius Altius Fortius.

На минулому тижні опозиція програвала тактично. Програвала бої. Але – не війну. Перенесення засідання РНБО свідчить, що Президент не використав своїх останніх козирів, які, чомусь думається, Віктор Андрійович не надто волів би діставати. Йдеться про можливість третього указу і призначення нової дати дострокових виборів, що мають відбутися навіть без участі Партії Регіонів.

У цьому ж пакеті – проекти указів Президента про дострокове припинення повноважень Конституційного Суду, про створення якоїсь Асамблеї (читай – Ради старійшин) і можливе введення надзвичайного стану. Йдеться про так званий «напівсиловий» варіант, хоча кожен розуміє , що не можна бути «трішки вагітною».

Найкраще – з огляду на статеві особливості – це мала б розуміти Юлія Тимошенко. Саме лідерці БЮТ належить ідея проведення дострокових виборів, тобто розпуску парламенту, який, за її задумом, мав би відбутися хай і у розріз із нормами Конституції.

Сьогоднішня ситуація, фактично спровокована Юлією Володимирівною, і ситуація, що вже не вийшла, а остаточно залишила правове поле, відбувається… без її участі. Зрозуміло, що пані Тимошенко не має жодного наміру нести відповідальність за все, що відбувається. Та Юлія Володимирівна не може не знати, що, за даними Київського інституту соціології, 38% українців вважають її зацікавленою у загостренні політичної ситуації.

Весняне загострення вже відбулося. Опозиція бравує, але не демонструє рішучості. Бо, на відміну від Марата Гельмана та Ігоря Шувалова, які, за свідченнями не останніх людей у Партії регіонів, вже працевлаштувалися в них, опозиція у нас українська за суттю. І психологічно там немає людей, готових задіяти на землі своїх батьків і дітей усе, чим не гребують користуватися феесбешні вихованці. Опозиція дійсно хоче домовлятися – у тому числі й від страху за створену ситуацію. Але опозиція – це і та, що мовчить.

Звісно, поки що немає підстав вірити у те, що за спиною Президента пані Тимошенко обговорює можливість повернення депутатів від БЮТ до сесійної зали і проводження під головуванням Олександра Мороза процедури імпічменту. Адже Юлія Тимошенко клялася, що ніколи не буде поряд із «бандюками» – клялася навіть тоді, коли її фракція брала участь в ухваленні Закону про Кабмін, створивши прецедент антиконституційної парламентської більшості. У таке важко повірити. Особливо, коли Юля мовчить.

Питання дня – що буде після? Після того, як кожна зі сторін використає всі свої аргументи, продемонструє м’язи і навіть використає всі політтехнологічні заготовки? Скількох суддів ще має збити машина, розбити інфаркт чи влучити куля? Скільки ухвал має прийняти КС і провести днів у протиранні коштовних штанів робоча група? До якого часу, катиліни, ви зловживатимете людським терпінням? І чи знаєте ви самі, чим усе закінчиться?

Війна світів – ідеологічних, ментальних, меншою мірою бізнесових, знову розгортається в Україні. Але, судячи з млявості штучних майданів, цього разу війна дійсно відбуватиметься дрібно – не ідеологічно, а за повноваження, не за майбутнє, а за Сюзану Станік, не між владою та народом, а між політиками. І точно ця війна не йтиме за «Батьківщину».