Вайра Віке-Фрейберга: «Не можна чогось досягти, якщо президент рухається в одному напрямку, а прем’єр – в іншому» Альона Гетьманчук, Київ-Рига-Київ, журнал «Главред» У відповідь на моє офіційне «добрий день» – її розкуте «хеллоу».

Пронизливий погляд, жодних ліричних відступів про ситуацію в Україні. Вона на секунду встає, щоб потиснути руку, і з цікавістю спостерігає за тим, як я метушливо виймаю з сумки диктофон і блокнот, намагаючись не порушити її готовність до інтерв’ю №1. У нас лише півгодини часу, а потім у сусідній залі за її участі має відбутись презентація книги про розвиток латвійської мови за роки незалежності Латвії… Ми ж розмовляємо її другою рідною – англійською. На обличчі – жодної емоції. Замість прізвищ – відсторонене «він».

Вайра Віке-Фрейберга, президент Латвії, завершує свою президентську кар’єру. Вже четвертого червня парламент обиратиме її наступника. Вихована в екзилі психолог пробула у президентському палаці два терміни, нарощуючи рейтинг, як м’язи. Латвійці називають її «мамою», іноземці порівнюють із Маргарет Тетчер, хоча сама вона від таких аналогій відхрещується. Хоча б тому, каже, що британська «залізна леді» зазвичай носила чорні костюми, а їй більше до вподоби яскраві кольори. Як, приміром, темно-блакитний під час інтерв’ю.

Вона «вступила» Латвію до Євросоюзу і НАТО. Причому зробила це так уміло, що коли латвійців запитуєш про їхнє ставлення до входження у колись «агресивний блок», вони лише розводять руками: «Якщо Вайра так вирішила – значить, так потрібно».

Вона першою –  і єдиною серед балтійських колег –  відгукнулась на запрошення Владіміра Путіна відсвяткувати 60-річчя перемоги у Другій світовій війні, а потім наробила страшного галасу в Москві, висловивши жаль із приводу того, що не зможе змінити свідомість тих літніх росіян, які 9 Травня їстимуть воблу на газетах, розпиватимуть «водку», співатимуть частушки і згадуватимуть, як вони окуповували Латвію.

Вона вважає, що основою совєтського менталітету є грубість, а західного – ввічливість.

Вона стала першою жінкою-президентом на пострадянському просторі, і намагалась розігнати «чоловічий клуб» в ООН – ризикнула запропонувати свою кандидатуру на Генерального секретаря, чудово розуміючи, що шанси ним стати мінімальні. Зараз Вайра Віке-Фрейберга не виключає, що в іншому, постпрезидентському, житті може спробувати підкорити й НАТО.

Пані Президент, чи могли б ви, підсумовуючи свою тривалу президентську кар’єру, пригадати події чи зустрічі, які мали найбільший вплив на вашу роботу. Фактично сформували вас як президента?

Насамперед хотіла б сказати, що я мала дуже вражаючий початок, пов’язаний з виборами мене як президента. Результат цього голосування був дуже великою несподіванкою як для мене особисто, так і для багатьох людей у Латвії та світі. Моє обрання стало майже пригодою, оскільки я ніколи не належала до політичної партії і не мала за своєю спиною жодного політичного руху, який би мене підтримував, чи якоїсь фінансово-економічної групи, що просувала б мене. За моєю спиною стояв лише неформальний клуб друзів – людей, які підготували так званий рекомендаційний лист із пропозицією обрати президентом саме мене. Це були письменники, художники, науковці, фольклористи – дехто знайомий мені, дехто фактично ні, але вони порекомендували мене, оскільки знали як людину. Таким чином, коли я переступила поріг цього палацу, то була фактично одна, що, звісно, нехарактерно для президентів.

На щастя, я виявилася дуже везучою, тому що відразу після обрання залучилась величезною підтримкою населення. Понад те, я відчувала цю підтримку впродовж мого першого терміну, і саме завдяки їй парламент обрав мене президентом на другий термін без будь-яких застережень жодної зі сторін. Фактично не було нікого, хто б відважився запропонувати іншу кандидатуру – кожен знав мій рівень популярності. Я розповідаю про це, оскільки все це – дуже специфічні риси мого президентства.

Якщо ж говорити про мою легалізацію в історії, то, безсумнівно, час мого президентства став і періодом історичних перетворень для Латвії. Я дійсно задоволена тим, що ввійду до підручників історії як президент, при якому Латвія приєдналась до ЄС і НАТО. Що була однією з тих людей, хто з допомогою дипломатичних зусиль досяг цих цілей. Адже під час мого першого терміну членство в ЄС і НАТО було головним пріоритетом. Другий термін я використовувала для того, аби латвійці зрозуміли, що означає бути членом цих організацій і як отримувати перевагу з цього членства. Також я намагалась закріплювати наші демократичні перетворення і покращувати економічну ситуацію, інтегруючись в Європу в повному сенсі. Дехто вважає, що ми знаходимось у кризі, а на мою думку – ми в процесі перетворень.

Ви розповіли, чим відрізняєтесь від інших президентів. Хотілося б дізнатися, чим  пострадянські президенти першої хвилі, як-то Борис Єльцин, Едуард Шеварднадзе, Гейдар Алієв, відрізняються, на ваш погляд, від нинішніх – того ж Віктора Ющенка, Михаїла Саакашвілі, Ільхама Алієва?

(пауза)

Чи є взагалі суттєві відмінності між ними? Так, звісно, такі президенти, як Борис Єльцин та Едуард Шеварднадзе, відіграли важливу роль у зміні старої системи. Обидва були її частинами – займали в ній досить високі позиції. Однак, потрібно віддати належне, коли наступив момент, вони набрались відваги і спробували  зруйнувати старе, аби на його місці створити щось нове. Але, я думаю, спроможність людей, які все ж належали старій системі, піти так далеко, як це було потрібно, була сумнівною. У випадку зі згаданими президентами потрібно сказати, що радикальні зміни в їхньому житті наступили тоді, коли вони вже не мали хорошого здоров’я та достатньо енергії, аби проводити необхідні реформи. Що ж до нинішніх президентів, то кожен із них прийшов до влади, коли багато вже було зроблено, і від них вимагається докласти зусиль, аби це все довести до якогось логічного кінця.

А до якої категорії, якщо можна так сказати, ви б зарахували президента Росії Владіміра Путіна?

(пауза)

Він – людина, яка багато в чому була продуктом старої системи, що його сформувала. На мою думку, він отримав дуже сильне ідеологічне виховання, тому що структури, в яких він працював, були вірними системі, котрій служили. Як для високопосадовця – він відносно молодий чоловік, та мені здається, що ранній досвід роботи залишив у ньому надто глибокий слід, а його спосіб мислення формувався в рамках однієї ідеологічної форми. Незважаючи на те, що країна знаходиться в зовсім іншій ситуації, зовсім іншому міжнародному контексті, елементи, успадковані з тієї системи, все ще, на мій погляд, є частиною його способу мислення.

Тобто ви розчаровані ним?

Кожен очікував, що він  вживе всіх заходів, щоб зробити з Росії країну сучасної демократії. Звичайно, це мало б включати і таку важливу передумову, як вільна преса. Я думаю, що сьогодні існує контроль над медіа. У західних країнах спостерігається певне розчарування, оскільки  замість того, щоб проводити глибокі реформи, Росія отримує вигоду від своїх природних ресурсів, нав’язуючи ціну  на газ та нафту. Потрібно зрозуміти: економіка не може реформуватися так швидко, як дехто гадає. Причина, чому економіка Росії тримається на належному рівні, полягає лише у вигідних продажах енергоресурсів. На мій погляд, активні неурядові організації, присутність реальної опозиції та вільної преси, яка могла б також писати й критичні матеріали про владу, – це те, чого сьогодні Росії бракує.

Добре, а щодо Віктора Ющенка – він, на ваш погляд, може вважатись європейським президентом чи все ж таки є типовим представником пострадянської політики?

Його обрання відбувалося за дуже драматичних обставин, коли домінувало дуже сильне відчуття, що українці бажають змін, бажають, щоб влада була зобов’язана проводити реформи, переймати підходи і принципи, які панують у відкритому, демократичному і заможному суспільстві. Але, на мою думку, відбулось розчарування. Знову ж таки, судячи з відгуків західних спостерігачів, включно з друзями України, лідери Помаранчевої революції не продемонстрували своєї здатності формувати уряд, виявились неспроможними зберегти у людей впевненість, яку останні в них плекали.

Будь-який політичний рух може бути ефективним тільки тоді, коли він спроможний мобілізувати офіційні сили – уряд, що здатен приймати те чи інше рішення, парламент, який здатен його підтримати і так далі. Час минає, і всі країни змінюються. А якщо одна з них не може швидко приймати рішення, то вона виявляється замкнутою в просторі, де воюють різні політичні сили. Це – своєрідний параліч, який не дозволяє країні рухатися вперед і прогресувати.

Але є й інший приклад – безумовно успішні країни Балтії. І ви, і пан Валдас Адамкус у Литві, і пан Томас Хендрік Ільвес в Естонії були виховані й отримали освіту в західних країнах. Як би ви пояснили такий феномен?

По-перше, ми мали досить багато таких людей (які виросли і отримали освіту в західних країнах. – Авт.). Балтійські країни були окуповані в 1940 році, і сталінські репресії були настільки брутальними, що лише за один рік багато людей – в основному ті, кого комуністи називали буржуазією, – зрозуміли, що це за система. Латвія була сільськогосподарською країною, і фактично кожен мав господарство. Навіть тих, у кого вони були маленькі, визнали куркулями та депортували. Депортації так званих куркулів тривали впродовж 1946-го і до 1949 року включно. У результаті цього  процесу не тільки професори теології чи пастори вимушені були залишити Латвію, але й дуже багато пересічних громадян опинились в екзилі. Причому вони залишили цю країну з дуже сильним емоційним переконанням, що їй потрібно повернути свободу. Багато хто, як і я, провів більшу частину свого життя, просуваючи за кордоном ідею, що ця країна має бути вільною, а ті, хто знаходяться в екзилі, мають і надалі продовжувати підтримувати свою мову і традиції. Причому робити це з наміром повернутися додому, коли Латвія знову стане незалежною. Звісно, перед тим, як це все ж таки сталось, дуже багато часу минуло – майже півстоліття. Отож не всі змогли стати свідками цього. Фактично ми втратили дуже серйозну людську силу, сотні тисяч людей – тільки одиниці повернулись до Латвії. Але ті, що таки приїхали, – стали найбільшими ідеалістами в країні, найбільш емоційно сприймали свободу, яку отримала Латвія. Отож немає нічого дивного, що саме з них і вибрали президента. Якщо хочете, відбувся такий собі селективний відбір із дійсно відданих країні ідеалістів.

Чи може, на ваш погляд, нинішній конфлікт між Естонією та Росією слугувати своєрідним прикладом того, наскільки далекі світи вихованого у Швеції, тобто в системі західних цінностей, президента Естонії Томаса Хендріка Ільвеса, та людини з дуже сильним радянським бекграундом Владіміра Путіна?

Цей конфлікт якраз не має нічого спільного з цим, тому що президент Естонії насправді виступав проти перенесення пам’ятника. Він не вважав такий крок хорошою ідеєю. Це прем’єр-міністр Естонії, пан Ансіп, прийняв таке рішення перед виборами. Вважаю, що перенесення пам’ятника було його своєрідною електоральною обіцянкою, даною, очевидно, для того, щоб виграти вибори. Отож цей конфлікт жодним чином не пов’язаний із президентом Естонії.

Наскільки я зрозуміла, ви особисто не схвалюєте дій естонського прем’єра?

(задумалась) Це було його рішення. Перед виборами він сказав, що  робитиме в разі обрання. І він був обраний. Більшість голосів, які він зібрав, дала можливість йому сформувати уряд. Це – політичний процес. А в кожному політичному процесі лідери пропонують людям вибір, і вже населення думає, приймати їм цей вибір чи ні. Це їхнє право – вирішувати, як вони поводитимуться у власній країні.

Усе ж, якщо абстрагуватись від постатей президентів, яка, на вашу думку, пострадянська країна сьогодні найближче знаходиться до того, щоб повторити успішну історію Латвії та ваших двох балтійських сусідів?

Ви маєте на увазі інтеграцію до Євросоюзу і НАТО?

Маю на увазі такий стан речей в політиці та економіці, який дозволив би їм інтегруватись до ЄС і НАТО.

Я виходжу з того, що різні країни мають різну мету. Деякі, як, приміром, Хорватія, чітко декларують своє бажання вступити як до ЄС, так і до НАТО. Вони мали досить серйозний список домашніх завдань, і сьогодні дуже близькі до того, щоб виконати всі вимоги як по лінії вступу до ЄС, так і до НАТО. Щодо Молдови, то ми знаємо, що вони декларують нейтралітет, не мають наміру взагалі вступати до НАТО. Молдова бажає мати більш близьке співробітництво з Євросоюзом, проводити певні реформи. Саме тому ми в Латвії вибрали Молдову одним із тих наших партнерів, з яким ділимося своїм досвідом приєднання до Європейського Союзу. І це притому, що Молдова – не офіційний кандидат, а лише партнер Європейського Союзу. Грузія, наприклад, дуже націлена вступити до НАТО і чітко спрямовує всі свої дії на це. Як на мене, це лише питання часу, коли вона потрапить до Альянсу, принаймні отримає План дій щодо членства. Ця країна, як ви кажете, найближче стоїть у черзі за майбутніми перетвореннями.

Ви нічого не сказали про Україну. Що на сьогодні є головною перепоною для неї, аби зробити серйозний ривок у бік ЄС і НАТО?

Найголовніша перепона те, що ви у своїй країні самі не можете  визначити, що робити і куди рухатись далі. Усе просто: країна має володіти чітким баченням, в якому напрямку йти, і це бачення має розділяти населення. Ви ніколи не зможете мати 100% підтримки тієї чи іншої позиції, вам потрібна тільки досить висока пропорція. На референдумі про вступ Латвії до Європейського Союзу ми мали підтримку 66% – це дві третини людей, які сказали «так». Окреме питання, що такий само консенсус має бути серед політичних лідерів – не можна чогось досягти, якщо президент рухається в одному напрямку, а прем’єр-міністр – в іншому. Має бути спільне розуміння, куди країна рухається та які її головні пріоритети.

Зізнайтесь, наскільки Латвія готова враховувати позицію Росії в питанні вступу України до НАТО?

(Емоційно) Усі країни-члени НАТО сповідують абсолютно однакову позицію: коли вирішуватиметься питання вступу тієї чи іншої країни  до НАТО, це вирішуватимуть лише країни-члени.

А все ж таки, деякі країни альянсу, причому досить потужні, зважають на те, що думають з цього приводу в Москві, чи не так?

Ми багато чули з преси, що дуже великий тиск здійснювався на країни-члени НАТО під час прийому до Альянсу балтійських країн, і навіть раніше – коли вступали Польща та Чехія. Але в нашому випадку всі країни НАТО уклали своєрідну угоду. Точка зору Росії не має нічого спільного з внутрішніми питаннями Альянсу, як-то кому вступати в НАТО

чи ні.

Чи є різниця між політикою, яку проводить на українському напрямку Латвія, та тією, що сповідують Польща та Литва?

Ми в Латвії, так само й Естонії,  маємо сильне відчуття, що повинні підтримувати Україну, аби вона проводила відповідні реформи, через які свого часу пройшли й ми. Розуміємо, що вона має дуже близькі взаємини з Росією щодо поставок енергоресурсів та в інших економічних питаннях. Спочатку, коли ми тільки-но відновили нашу незалежність, більшість нашої торгівлі теж була зав’язана на Росії. Але в 1998 році, коли в Росії сталась фінансова криза, ми вимушені були переорієнтуватись на Європейський Союз. Ми все ще залежні від Росії як від постачальника газу та нафти, але наші торговельні партнери в основному з інших країн. Хоча, звісно, ми готові торгувати з нею, щойно вона буде готова вести торгівлю з нами.

Ви жалкуєте, що не стали Генеральним секретарем ООН?

(пауза) Я не можу сказати, що дійсно жалкую, оскільки, чесно кажучи, це просто жахлива робота (сміється). І дуже важка. Хоча, звісно, якби я мала шанс бути обраною на цей пост, то ніколи не відмовилась би від неї, і виконувала б її від усього серця. Але, як відомо, Рада Безпеки має право вето, а її члени – Китай та Росія – відразу повідомили, що не сприймуть жодного кандидата, окрім кандидата з Азії.

Ви ж знали про це завчасно, чому ж все-таки вплутались у цю гру з відомим фіналом…

Я думала, що надзвичайно важливо представити кандидата зі Східної Європи. Це по-перше. По-друге, хотілося репрезентувати кандидата-жінку. До  того ж з’явилася можливість  нагадати світові, що це – не найкращий і не зовсім демократичний спосіб обирати кандидата на посаду Генсека ООН за десять років наперед.

Скажіть чесно, що Україна попросила Латвію зробити в обмін на підтримку вашої кандидатури на пост Генерального секретаря?

Нічого! (сміється) Це був виключно жест дружби, за який я особисто подякувала. Це так само, як в останні роки ми завжди підтримували  українську незалежність і бажання українських людей жити в демократичному і вільному суспільстві. Ви весь цей час мали в особі Латвії  прихильника, і так само будете мати його в майбутньому.

Ви хочете сказати, що Латвія є адвокатом України?

Я думаю, ви можете так вважати…

Й останнє питання. У чому, на ваш погляд, причина того, що жінки сьогодні приходять до влади в багатьох країнах світу? І хто вам ближчий по духу – Ангела Меркель, Гіларі Клінтон, Сеголен Руаяль?

Я не можу обговорювати близькість поглядів, оскільки є президентом країни і як глава держави підтримую дипломатичні стосунки з усіма цими державами. Понад те, у мене хороші стосунки з нинішніми жінками-лідерами. Ми маємо навіть асоціацію світових жінок-лідерів. Це – дуже цікаві особистості, оскільки більшість із них зайняли свої посади всупереч  дуже сильній опозиції з боку чоловіків. Я тільки можу сказати, що хотіла б бачити більше таких жінок у світовій політиці.

Фото Juris Krumins