Союз критичних сил Юлія Лимар, журнал «Главред» Вляпатись у політико-правові домовленості – не складно, а ось повернутися до цивілізованих правових стосунків, як з’ясувалося, – надскладно. Цілий тиждень опозиція витратила, аби так і не домогтися звільнення із народних депутатів

Суперечка за трудові книжки, процедурна казуїстика зі спікером, насамкінець – дріб’язковість «бяки» від Мороза, тобто таємне перерахування на рахунок Романа Безсмертного 20 тисяч «депутатських», – такі будні опозиції.

Саме вони, будні, перетворили політичну кризу із цирку на фарс. Бо ж боротьба-2007, за версією Президента, починалася за Правду при створенні коаліції і Справедливість народного вибору. А звелася суперечка до титанічної битви за папірці. Бо ж людина без папірця – ніщо?

Власне, може здатися, що уся ця мишача вовтузня важлива. Демократія ж бо – це процедура, й опозиція усіляко намагалася зберегти демократичне обличчя принаймні так – дотримавшись процедури при складанні депутатських повноважень. Немов на цьому тлі всі три укази Президента про припинення повноважень Верховної Ради наберуть ознак юридичної чистоти. Особливо – указ про дострокові вибори 30 вересня. Шедевр демократії у розумінні процедури!

Адже чіткої відповіді на запитання, чи збиратися далі на засідання, коли саме реально припиняти повноваження парламенту – де-юре за 60 днів до оголошеної дати виборів чи де-факто за чотири місяці, – ні указ, ні жоден інший документ плюс Конституція не дають. Ось тобі й умови для швидкісного розмноження бактерій сумніву. Ось воно і «поперло»: відновлення Медведька Генпрокурором, бравада Кінаха з погрозами завести у парламентський зал 40 «кінахів» на звільнені опозиціонерами крісла, заявочки Азарова про порушення опозицією домовленостей… Не приведи Господи, у цьому політико-правовому болоті й не такі інфузорії заведуться.

Та, здається, правова казуїстика, у котрій наразі вправляються обидві сторони, насправді ширма, за якою приховують справжні запитання. Одне з них – про новий блок опозиції. Об’єднання «Правиці», «Народної самооборони» та «Нашої України» сміливо можна вважати прикладом політичної камасутри. Бо ж фізіологічне єднання є, та й глибина демократизації учасниками шоу одне одного не викликає сумнівів.

А як же почуття? Яким чином примусити Луценка «покохати» Кириленка, а того – хоч намагатися не «зацілувати» конкурента на ґрунті марнославства? І що робити з «Правицею», котра виникла на уламках колись величного Народного Руху, а тепер така ж велична, як Ленін? Бо всі знають, що герой, але ніхто не вірить у мумії. Що об’єднує союз критичних для української демократії сил? Точно – уже не віра в Ющенка. І напевне – не загроза «януковичів», з якими дехто із нинішньої коаліції не проти злитися у майбутньому коаліційному екстазі. Хіба що так, усім миром, тобто союзом, легше «добити» головного українського антидемократа Юлію Тимошенко. Та цікаво, чи здатне те, що народжене вбивати, щось народжувати? Принаймні колись, якщо не в наступному парламенті.