Назавжди за власним бажанням Юлія Лимар, журнал «Главред» Вона померла в п’ятницю, десять хвилин по другій. Умирала тяжко – змарніла зрадами, втомлена хворобою, виснажена агонією

Чіплялася за клаптики днів несвітлою душею своєю, наражаючись на ще жахливіші муки. Не могла піти в небуття, немов відьма, не залишивши по собі сліду й не передавши чорного чаклунства прийдешньому поколінню. Бо добре померти – то велика нагорода за життя. А вона не заслуговувала на красиву смерть.

Та все ж, спочила, відмучившись, у Бозі. По ній залишаться погані спогади й не менш жахливі звички. А ще – крісло спікера Мороза – як монумент Верховній Раді п’ятого скликання.

Заупокійну за парламентом мусить відправити ЦВК. Так вважає Олександр Мороз – досвідчений знавець демократичних процедур. Бо ж іще має надію на воскресіння небіжчиці – коли на те буде воля і кворум членів комісії. Та мертва не воскресне. Ні на третій, ні на сороковий день. Бо ж мертвому – мертв’яче, а політично живим – вибори 30 вересня.

В’ячеслав Кириленко навіть не прийшов попрощатися. На парламентську тризну, він, примхою випадку обраний лідером «Нашої України», поїхав до Луцька, звідки розпочав тур. Немов станцював на Радиній могилі – ще не засипаній чорною землею теперішніх інтриг та попелом історії. Кириленко того дня цілував дітей, ставив свічки в церкві, стискав кулаки перемоги на мітингу, багато говорив і нервово сміявся. Він хотів, аби вона померла. Бо звідкись має надію, що та, наступна, буде кращою. Та надії помирають страшніше, ніж відьми.

Вона теж хотіла її смерті. Юлія Тимошенко марила розпуском парламенту. Бо енергія смерті сильна, й у ній завжди – енергія нового життя. Та зародок того, прийдешнього політичного буття, що має народитися в першу жовтневу ніч, хворобливий і кволий. Бо зачатий не від бажання жити – а з остраху не народитися. Його, те нове буття, склепали в ніч «маленьких лебеденят» і компромісом – а не з любові. І всі, чий ген потрапив до ДНК-спіралі майбутньої політичної системи (антисистеми?), ще довго мучитиметься, плекаючи своє ж юродиве дитя.

Навіть Юрій Луценко. Сповиватиме в пелюшки домовленостей те, що – знає сам – мало бути абортоване. Бо вбивство ненародженої коаліції демократичних сил, на вівтар якої Адам Мартинюк поплював виголошенням депутатських заяв «за власним бажанням», – гріх менший, ніж народження коаліційного монстра. Адже в цьому трикутнику – Слава, Юра, Юля – принаймні хтось один має відійти. Бо не буває кохання для трьох, хтось неодмінно зраджує.

Потенція зради дріб’язкова. Та, неначе вода скелю, точить душу. Крапля за краплею, убиваючи. Так само огидно, як убили Раду. Не в поєдинку честі – а від помсти, не вибираючи зброї, гребуючи законом. Вони, могильники парламенту, тепер можуть танцювати запальний канкан. Переконувати один одного, що теє вбивство було не «битовухою» на політичній кухні, а шляхетною смертю на полі бою. Опозиція вірить, що саме із Січі вийшла переможницею. Але смерть не терпить брехні. І лише вона завжди перемагає?