Джон Колстон:«Це не завдання НАТО – себе продавати» Богдан Цюпин, BBC, для журналу «Главред»* З інтерв’ю з помічником генсека НАТО з питань оборонної політики і планування Джоном Колстоном Українська служба BBC та журнал «Главред» розпочинають спільний проект «НАТО впритул».

У найближчих восьми номерах тижневика він знайде своє відображення у вигляді інтерв’ю з ключовими фігурами Альянсу. Чому ми це робимо?

У першу чергу тому, що розуміємо: від часу підписання Хартії про особливе партнерство Україна-НАТО минає – якраз на цьому тижні – 10 років, а імідж організації серед українців часто-густо не надто відрізняється від того, який малювали комуністичні ідеологи в добу холодної війни. Жанр «інтерв’ю» ми обрали для того, аби дати можливість функціонерам НАТО самим розповісти про те, що і як вони роблять, а читачам самостійно робити висновки – потрібно Україні вступати в Альянс чи ні?

Пане Колстон, тут, у штаб-квартирі НАТО, я не побачив багато військових. Водночас чимало людей, які володіють незначною інформацією про Альянс, зазвичай уявляють її представників в шоломах, із автоматами в руках та танками за спиною.

НАТО – це політично-військовий Альянс. Тут, у Брюсселі, ви, безперечно, побачите чимало військових офіцерів. У нас є військовий комітет, який включає старших військових представників від усіх наших союзників. Але Альянс також і політична організація. Ми зацікавлені в розбудові безпеки і стабільності шляхом взаємодії з країнами євроатлантичного регіону та поза ним. Звісно, НАТО не було б НАТО без його військових можливостей, командної структури, без спроможності здійснювати військові операції, коли в цьому є потреба.

Військові можливості? Але ж у НАТО немає власної армії?

Ми завжди покладалися на здатність наших членів надати військові підрозділи Альянсу, щоб задовольняти наші потреби.

Але це іноді досить важко зробити…

Іноді важко, тому що буває багато запитів на збройні сили країн-членів, особливо зараз, коли на додачу до місій НАТО існують місії ООН, ЄС тощо. І хоча сьогодні перед нами немає стратегічної загрози, яка була в часи холодної війни, усе ж таки виникає чимало ситуацій, які вимагають використання наших збройних сил. Отже, ми маємо справжню конкуренцію за ресурси.

Чи існує ідея створення військових сил, які контролювалися б НАТО і були доступні для негайного використання?

Ні, я не думаю, що ми відійдемо від принципу контролю національними урядами. Але ми започаткували так звані Сили реагування НАТО, які складаються загалом із 25-ти тисяч солдатів, моряків та льотчиків, спроможних швидко реагувати на кризову ситуацію.

Ви працювали у Міністерстві оборони Великобританії та в НАТО багато років і добре обізнані, що собою являє Варшавський договір. Яка, на ваш погляд, головна відмінність між цими двома організаціями?

На мою думку, велика відмінність полягає в тому, що Організація Північноатлантичного договору базується на консенсусі. Нічого не відбувається, доки всі 26 членів не дадуть згоди на те чи інше рішення. Іноді це вражає людей, але це так.

Коли нові країни приєдналися до НАТО, то деякі з них дивувалися: мовляв, нам не вказують, що робити. Вони могли використовувати наші поради, слухати наших експертів з приводу розвитку й організації їхніх збройних сил тощо. Але ніхто не збирався приходити і казати: робіть те-то й те-то. То був їхній вибір.

Це – основна відмінність. Організація Варшавського договору була за природою своєю вказівною, країни-члени робили те, що їм наказували. Організація Північноатлантичного договору дає можливості та вибір. Ми допомагаємо нашим союзникам робити те, що домовилися робити разом. У цьому й полягає головна відмінність.

Чи можете ви уявити собі, що настане час, коли НАТО не матиме причин для існування?

Так. Я можу уявити час, коли або світ стане мирним настільки, що зникне потреба в організації такого спрямування, або ж країни-члени перестануть ставитися до організації з належною серйозністю, що зашкодить її існуванню. Ще наприкінці холодної війни багато людей говорили, що сенс існування Альянсу вичерпався і немає причин зберігати й надалі НАТО. Насправді ж наша військово-політична організація ще ніколи не діяла так активно, як сьогодні. На даний момент під командуванням Альянсу приблизно 60 тисяч вояків відряджені на різні дійові операції по всьому світові. Нині у нас більше роботи, ніж будь-коли. Країни просяться приєднатися до Альянсу. Ми співпрацюємо з багатьма державами та міжнародними організаціями. Попри те, що нам через два роки виповнюється 60, ми проявляємо, якщо можна так сказати, активність людини середнього віку.

Ви працювали у Великобританії з проектами ядерного озброєння і, очевидно, знаєте, що Україна на початку 1990-х погодилася знищити всю ядерну зброю, яка була на її території. Чи було це правильним рішенням? Можливо, вона зараз знаходилася б у кращій позиції, якби тоді не пішла на такий крок?

Я вважаю, відмова від ядерної зброї на той час була одним з найбільш захоплюючих кроків, які могла зробити ваша держава. На українській території тоді було майже чотири тисячі боєголовок, і Україна дуже якісно провела програму ядерного роззброєння, яке я сприймаю як елемент великої військової реформи, що була необхідна для осучаснення і повернення України на шлях демократії.

У 1992 році у вас було понад 700 тисяч військових порівняно зі 150-ма тисячами сьогодні. Чи була ваша держава сильнішою, коли мала 720 тисяч військових і чотири тисячі боєголовок? Ні, я так не думаю. Сьогодні Україна має збройні сили, якими може пишатися, бо вони сучасніші, дієздатніші. Україна зараз – це єдина країна-партнер, яка хоче і може зробити внесок у всі місії НАТО. Українці є в Афганістані – у невеликій кількості, але з великою користю, українці є й в Косово, ваша держава робить свій внесок у навчальну місію в Іраку. Український корвет «Тернопіль» щойно відправили на виконання антитерористичної операції НАТО у Середземномор’ї.

Українське озброєння сьогодні відповідає потребам демократичної Європи XXI століття, а не Радянського Союзу XX століття.

Але ж є стратегічні рішення – приєднуватися чи ні до оборонних організацій. Що важливіше на даний момент для політиків – вести народ у певному напрямку чи йти слідом за громадською думкою?

Політики мають піклуватися про те, щоб електорат мав повний набір аргументів щодо членства в НАТО, а не покладатися лише на непоінформовану громадську думку. Тож, я гадаю, що державам, які мають бажання вступити до НАТО, важливо докласти всіх зусиль і якомога точніше роз’яснити громадськості, що це може означати для майбутнього їхньої країни. Я вважаю, що в Україні багато людей асоціюють НАТО з холодною війною, бомбуванням Белграда наприкінці XX століття – асоціації виникають дуже негативні. Якби українці знали про Альянс більше, то були б прихильніші до нас. Але це не завдання НАТО – себе продавати. Якщо сьогоднішній чи майбутній уряд України захоче вступати до Альянсу, то має провести інформаційну кампанію.

*Спільний проект журналу "Главред та Української служби BBC "НАТО впритул"