Душогубки з соціалістичним лицем Роман Малко, «Главред» Якби міністр транспорту Рудьковський Коля, якимсь дивом, ненароком, раптом опинився в плацкартному вагоні потягу 144 Франик – Київ, що виїхав з Франика в 16.33 в неділю 15 липня, він би не доїхав навіть до Львова, бо викинувся би за власним бажанням на повній швидкості десь серед поля, аби не вдуситися смородом випарів 53-ох пасажирських тіл плюс провідниці не рахуючи свого власного.

А якби не ризикнув викинутись, то не знати, чи його «патрон» Віктор Фьодорович не мусів би призначати на днях нового міністра транспорту.

Все дуже просто. В таких умовах, в яких в тому вагоні мандрували пасажири, купивши квитки по 62 з копійками гривні, і в яких нині їздять більшість пасажирів "Укрзалізниці", в нормальних країнах не возять навіть худобу. А зважаючи, що пан міністр начебто не худоба і возиться переважно автомобілями VIP-класу та літаками, де кондиціонери не тільки є в наявності, а й працюють, то він скоріш за все не звичний до таких екстремальних умов.

Думаю він би отримав неабияке естетичне задоволення спостерігаючи все ті ж 53 тіла розібраних до кальсонів і трусів, з вибалушеними від духоти очима і захриплими горлянками, які перманентно хто рушничками, а хто власними майками намагалися стерти зі своїх вимучених тіл потоки гарячого постійно прибуваючого поту. Дехто намарно намагався помитися під краном в туалеті, але з нього текла така ж бридка, як і піт, тепла вода. Дехто мріяв широко відчинити вікно, але нова, покращена конструкція вагонів цього не дозволяла. Нещасна провідниця, яка вже третю добу, за її словами, так само мучиться в цьому пеклі, намарно намагалася іноді включати вагонні вентилятори, але толку з них, зрозуміло, не було жодного. Вони тільки ганяли смороди і гаряче повітря з одного кінця вагону в інший, створюючи, таким чином, ілюзію єдності всіх стражденних.

Якби не наявність пасажирських квитків, не видача постелі і не можливість випити за гривню чаю, можна було б подумати, що потрапив у лабети гестапівців і знаходишся в якій-небудь газовій камері нацистського концтабору. Хоча, не факт, що ми далеко звідти втекли. Газові душогубки Освенциму різняться від українських вагонів хіба лише тим, що з них вже ніхто не мав шансу вийти живий, а з наших вагонів, якщо пощастить, то можна. Тай до летальних наслідків поки що не доходило, бо українці нація загартована і пережити таку дрібничку їм - раз плюнути. Ще не в таких на Сибір їздили.

Шкода, ой як шкода, що соціалістичний пан міністр, який понад усе піклується не власною шкурою, а долею гнаних та голодних пролетарів не їхав в тому поїзді, на пару скажімо з начальником "Укрзалізниці". Вони стільки б цікавого та повчального почули в свою адресу. Зрештою, вони могли б з таким самим успіхом провезтися в будь-якому іншому потязі, який курсує Україною. Нічого б не втратили. Бажано не в вагоні СВ, а у звичайному пролетарському плацкарті. Поспілкувалися б з пасажирами, спробували б покакати на повному ходу у загидженому по стелю туалеті. Поспали б на верхній боковій поличці, що взагалі нереально, у ледь недосушеній постелі, перекинулись би недобрим словечком з провідницею, проспали б, завдяки тій же провідниці з запахом конвалій, потрібну станцію, просмерділися кількарічними заробітчанськими ароматами, сім разів зіпріли, поспали б на протязі, збудилися від крику радіо «Шансон» над головою, покашляли від цигаркового смороду, змерзнули б, запарились і врешті-решт вийшли з потягу із думкою, як добре, що все це закінчилось.

Проте, для повноти вражень почати все це треба зі звичайних залізничних кас. Вистояти годинну чергу, підійти до віконечка, почути, що каса зачинена на перерву, стати в іншу чергу постояти двадцять хвилин і дізнатися, що завис комп’ютер, і коли відвисне - невідомо. Стати в іншу чергу з бажанням дати комусь в дюндєль, послати тітку, яка підійшла з пропозицією посприяти в купівлі квитків без черги, дійти до віконечка каси, замовити квиток і почути: «Білєтов нєт». На питання «Чи будуть?» почути відповідь «Нєізвєсно». Потім ледь стримуючи нерви піти в сервісний центр і купити верхні бокові квитки, або коло туалету, переплативши 5-7 гривень на кожному. Якщо звичайно пощастить.

Отоді б у наших вельми поважних начальничків можливо і з’явилось бажання трошки ненароком попрацювати на благо народу. Або принаймні пройнялись би сердешні праведним гнівом чистячи дорогі костюми від вагонного смороду. Грошики б можливо знайшлися на купівлю нових вагонів, чи на нормальний, підкреслюю - нормальний, ремонт старих. Пан міністр мав би нагоду продати кілька своїх костюмчиків та понтову тачку і спрезентувати рідній залізниці новенькі кондиціонери, а шеф всіх залізничників можливо б направив виручку від вокзальних туалетів, в півтори гривні з клієнта, які мали б бути теоретично безкоштовні на купівлю пило всмоктувачів, аби з велюрових сидінь збирати туберкульозні бацили. А то тільки понтів у наших начальників багато: обов’язковий обід в ліжко, нові швидкісні потяги, оновлені вагони з велюровими сидіннями... А дядя Коля міністр хоч раз їхали на тих велюрових бокових поличках?

А може, варто спробувати прокататися в приміських потягах в вихідний день? Ну для повноти відчуттів... Може тоді виникне бажання дізнатися, який дурень дозволяє собі в святкові дні, коли неймовірно збільшується пасажиропотік, відміняти найбільш завантажені рейси? В День Конституції люди в Здолбунівську електричку мали задоволення залазити через вікна. Одну жінку, яка не влізла в вагон, затиснуту між дверима потяг тягнув з сотню метрів поки в машиніста не здали нерви і він не загальмував. А плетений кошик в якому возили картоплю на голову вдягнути слабо? І нюхати при цьому сморід з під пахви ветерана фінської кампанії. Ні? Раджу скористатися нагодою і катнутись фастівською електричкою. Не тільки ветерана доведеться понюхати а й з циганами пообніматися, і з бабусею сімдесятилітньою, і матюків послухати, а на завершення дістати колесом від велосипеда «аіст» по геніталіях.

Таке життя.

Безумовно, описані вище атракціони ніколи не зацікавлять таких поважних персон. Їм не до того. Вибори, бізнес, світські тусовки. А тим часом нарікань в бік очолюваних ними контор все більше і більше. Кажуть за покійного Кірпи було куди краще, а тепер суцільна розруха. Білетів майже не буває. Купейних вагонів чомусь більше ніж плацкартних, а кількість бажаючих їхати тільки зростає. Ціни на квитки зростають, як гриби після дощу, а рівень обслуговування впав нижче плінтуса. І тільки "Укрзалізниця" все рапортує про досягнення і вигадує нові фішки, де б бабла настругати...

Звичайно, сподіватися, що ситуація раптом виправиться не доводиться, як і не доводиться очікувати, що якісь там антимонопольні комітетчики раптом стануть горою захищаючи права простих пасажирів. Не вірю. Так само, як і не вірю, що в цій країні взагалі щось колись зміниться на краще, доки на своїх місцях сидітимуть всі ці Васі, Колі, Саничі, Андрюхи і інші персонажі.

Проте, дивує у всій цій постійно граючій п’єсі зовсім не те, що до людей в Україні традиційно ставляться як до бидла. Це факт давно відомий і не потребує вияснення. Дратує, що люди у переважній своїй більшості, абсолютно здорові і не позбавлені інтелекту все це терплять. Жодної природної реакції на свавілля нема... Що це? Звичка, мазохізм, необхідність бути постійно відтраханим чи щось ще?

В принципі, нинішня ситуація в країні - дуже зручний прецедент для, тих кому такий стан справ набив оскому. Якщо влада не виконує жодні закони та взяті на себе обов’язки виписані в тих же законах, тим самим вона звільняє від такого ж виконання законів своїх громадян. Перед законом всі вільні і всі рівні. Чи не так? Він існує або для всіх або для нікого. А звідси - народ має повне право в зручний для себе спосіб таку владу яка його не шанує поставити на місце. Навіть, при потребі, вдаючись до недемократичних дій. Наприклад, посадити в душогубки, задраїти двері і відправити в Чорнобильську зону на квест по самовиживанню...

А чому б і ні...