ФЕСТИВАЛІЗАЦІЯ чи СТАГНАЦІЯ? Влад Троїцький, для журналу «Главред» За останній час ми об’їхали з гастролями близько 12-ти європейських фестивалів, в Україні тільки-но були на «Етноеволюції» (Космач), «Золотій Хортиці» (Запоріжжя), «Країні Мрій» (Київ), «Шешорах» (Воробіївка), а тепер, щойно повернувшись з угорського фестивалю альтернативних театрів Thealter, я сам починаю робити великий амбітний фестивальний проект

Фестивальний рух на Україні розвивається, і моє ставлення до цього максимально позитивне. Як би не було – фестиваль це завжди не лише зустріч між театрами та майстрами, але і унікальна можливість для нових глядачів почути музику чи театр, які вони не мають змоги побачити в «нормальному» житті.

Звичайно, є свої проблеми: хоч голо, аби весело – сьогодні в Україні знайти ідеологічно чіткий фестиваль… Як то кажуть, чого не має, того Бог не візьме. І тут я би відзначив «Шешори», які послідовно дотримуються своєї чіткої концепції. Цього року вони вийшли на рівень вищий від багатьох європейських фестивалів етно-музики, і це надзвичайно позитивний факт. Дуже важливо те, що робить Віктор Попов (театр-лабораторія «VIE», фестиваль «Золота Хортиця»), адже це пошук нового бачення, нової форми театрального фестивального руху.

Проте сьогодні майже всі українські фестивалі мають проблеми з налагодженням внутрішніх та зовнішніх комунікацій. Фактично відсутнє спілкування між учасниками, недостатня внутрішня та зовнішня інформаційна підтримка: часто не лише глядачі, а і самі учасники не в курсі, хто бере участь у фестивалі, історію його учасників, культурний контекст і т. ін. Люди, які хочуть це знати, мають мати можливість дізнатися за яким принципом формується фестивальна програма, і мені здається, що тут не достатньо самих прес-конференцій: фестиваль має отримувати резонанс і мати продовження у дисках, журналах – мати свою подальшу історію та серйозний освітній аспект.

До речі, з Етно-фестивалями величезна проблема – це повна відсутність у нашої публіки культури пиття, яка перетворює все на пиво-горілчані вакханалії, де приймається і сприймається не мистецтво, а самий лише алкоголь.

Що до попсових фестивалів – «Юрмали», «Таврійських ігор», «Славянського базару» – я не великий спеціаліст та любитель цього всього і навряд-чи колись на них потраплю, але, знову ж таки, вважаю: чим більше усього існує – тим краще. Фестиваль – це завжди розвиток інфраструктур, комунікацій, залучення коштів та уваги, а отже – розвиток.

Відмінність будь-якої європейської країни від України в тому, що там фестивалі проходять не те що у кожному містечку, але практично в кожному селі. У місті ж, як правило, проходить декілька фестивалів. І вони стають дійсно значущими та важливими культурними подіями. Для директорів фестивалів це дуже серйозна історія – справа їх життя. Це їх обличчя, їх імідж, і відповідно – інше ставлення: цілий рік шукаються кошти, ретельно формується програма…

У нас найчастіше через малі бюджети вибирають не те, що хочуть, а те, «що можуть»: хто здатен взяти на себе витрати та приїхати, той бере участь у фестивалі. Через брак коштів, відсутність системності та змісту фестивалі переходять у ранг розважальних заходів і не стають тими подіями, які здатні щось формувати та мати реальний вплив на культуру.

Крім того, проблема всіх фестивалів, як наших, так і західних, це такий собі «междусобойчик». Питання лише в його рівні. Але як тільки ти потрапляєш в обойму певних європейських фестивалів, далі тебе автоматично передають з одного фестивалю на інший «з рук в руки», але потрапити в цю обойму для українського музичного чи театрального колективу дуже складно. Шанси майже нульові. Ніякі розсилання касет та дисків ні до чого не призводять. Має значення лише особистий контакт: ти маєш знати людину, чи тебе мають рекомендувати, тоді продюсер чи арт-менеджер подивляться твою касету і може відбутися запрошення. Звичайно, має значення рівень роботи: тебе ніколи не запросять на серйозний фестиваль з «халтурою», які б у тебе не були контакти. Але контакти потрібні.

Серйозною проблемою є відкриттям нових імен. У нас в театрі не має формату, який би сприяв появі нових імен. Студійний рух знаходиться у стагнації, молодіжних театрів, пов’язаних з новою театральною культурою – одиниці. Комунікації між театральними співтовариствами відсутні. Може у Тернополі, Полтаві, Чернігові чи Запоріжжі щось і відбувається, може нічого не відбувається, але відомі лише ті імена, які відомі давно.

Але навіть якщо нічого не відбувається, фестиваль повинен бути провокацією. Він повинен створювати культурне поле та формувати нову мову, нести освітній месидж. Молоді люди, які беруть участь у фестивалі як глядачі, або як учасники, повинні зустрічатися з серйозною аналітикою. Крім того подія повинна отримувати соціальний та суспільний резонанс.

Наша українська еліта ще не сформована. І вона зараз формується переважно з політиків – це є головним масмедійним мотивом. Навіть якщо ми візьмемо «Еру», яка провадить більш менш гуманітарну політику, все одно монолог від першої особи 95 % – це політики, далі – бізнесмени. Культура знаходиться на периферії. Але це величезна помилка. Обличчя держави формують не політики. Тим більше, вони себе вже настільки дискредитували, що їх просто перестали сприймати серйозно. Зрозуміло, що навколо них розташований масмедійний та грошовий ресурс, але це не смисловий ресурс. Насправді, саме фестивалі, культурна та інтелектуальна еліта – є творцями смислового, ідейного, ідеологічного, етичного, зрештою, морального поля. В Україні в цьому сенсі існує страшний розрив.

Президент цікавиться та займається виключно фольклорною культурою. Презентацією певних сфер сучасного мистецтва займається лише Віктор Пінчук. Приклад бієнале – те, що формує імідж країни, яка може серйозно представляти себе у сфері сучасного мистецтва – просто чудовий. Але знову ж таки: запросили американців, німців і, здається, всього два українських художника. І це не через те, що в Україні немає художників. Просто імена наших художників: і театральних, і музичних, не вставлені в контекст світової культури.

Україна – культурна резервація. По один бік існує достатньо серйозне розроблення і розвиток російського мистецтва, адже для Росії це частина державної політики імперського плану: мистецтво є дуже важливим елементом ідеології, у це вкладають кошти, ресурси, це соціально-значуща річ.

Європейська або західна цивілізація – це відкрита цивілізація. Це не національні рухи, хоча вони дуже серйозно займаються національним. Але, разом з тим, вони завжди відкриті: існує дуже багато інтернаціональних проектів, у яких беруть участь німці, французи, італійці, поляки, єгиптяни і т.д. Це дозволяє консолідувати і відразу вписувати у реальний світовий культурний контекст. Лондон, Берлін, Париж, Нью-Йорк, Брюссель – полікультурні світові мегаполіси. Культурна подія відразу отримує реальний резонанс, його учасники існують в реальному контексті світової культури. Російська культура також автоматично існує у світовому контексті, адже вона має власне серйозне висловлення, оскільки Росія – серйозний гравець на геополітичній арені. Україна ж перебуває у резервації, вийти з якої дуже непросто.

Можливо, у нас не так багато художнього продукту, але є великий потенціал – є дуже серйозні художники, через неможливість розвитку – менше режисерів. Зерна посіяні, але не має середовища, в якому вони могли б розвиватися. Цим повинна опікуватись держава. Культура має входити до державної політики. Але оскільки держава у нас млява і їй не до цього, зараз фестивальний рух формують приватні ініціативи. Їх завдання, знову ж таки – входити у світовий контекст. Не тільки через запрошення якихось музичних чи театральних імен, але і через комунікації з іншими фестивалями. Фестиваль мають відвідувати продюсери з інших фестивалів інших країн, цим потрібно займатись, на це повинні виділятися кошти. Тоді почнуть їздити українські колективи, стане легше запрошувати до України, адже зменшаться бюджетні витрати. Європейських фундацій, які підтримують мистецтво, набагато більше, але у нас немає практики роботи з фондами Євросоюзу. Якщо будуть налагоджені нормальні комунікації, міжнародні фестивалі частково можна буде фінансувати з Європи. Це поліпшить не лише якість програми, але і комунікативні та масмедійні інфраструктури, адже такий фестиваль стає відомий не тільки на Україні, але і за кордоном. Проте, це системний підхід, яким у нас в країні ніхто не займається.

«ARS» ГОГОЛЬ ПРОЕКТ» – це спроба створення першого гоголівського міжнародного фестивалю сучасних мистецтв. Я маю дуже амбітні плани: фактично – це об’єднана бієнале театру, музики, живопису та кіно-візуальних мистецтв. Не знаю, чи все це вдасться, але наміри такі є. Ми будемо здійснювати «ARS» ГОГОЛЬ ПРОЕКТ» в Арсеналі. Три етапи: тиждень у вересні, два у травні з більш розширеною театральною та музичною програмою, і 1 квітня 2009 року – Перший міжнародний гоголівський фестиваль сучасних мистецтв. Зараз я шукаю союзників і соратників у цій справі, адже самостійно підняти такий проект складно. Хоча, з іншого боку – все завжди роблять одинаки.

Гоголівський фестиваль має стати обличчям України. Як Авіньйонський фестиваль – обличчя Франції, Едінбурзький – Англії, віденський «Wiener Festwochen» – Австрії, Чеховський – Росії. В Україні немає жодного фестивалю сучасного мистецтва такого рівня. При цьому, напевно, існує якась державна програма формування іміджу України, зі своїм божевільним бюджетом. Чим вона займається, мені особисто важко сказати. Коли я знаходжуся на Заході, я не бачу активної української політики. А, насправді, для іміджу України було б варто витратити мільйон на таку річ, адже, правильне вкладення коштів у культуру – це їх повернення в українську економіку. Як європейський футбольний чемпіонат 2012 року, який з лишком поверне вкладені у нього кошти. Так і в культурі: серйозний фестиваль привертає кошти, людей, туристів, розвиває інфраструктуру. Але чемпіонат – це разова подія, а фестиваль – щорічна.

З іншого боку, це можливо навіть більш важливо для самосвідомості людей, які живуть тут: коли художник розуміє, що беручи участь у фестивалі, який проходить в Україні, він опиняється в середині серйозного світового контексту, і до нього не периферійне, а ставлення на рівні. Пострадянській свідомості властива хвороба «провінційного комплексу неповноцінності»: приїхала зірка, хедлайнери, і всі інші повинні десять разів зробити «ку». Навіть якщо рівень місцевих художніх колективів не гірший, спрацьовує інстинкт, що зірка – це більш круто. Як тільки ти так себе позиціонуєш, таке до тебе і ставлення світу. Винищування інстинкту убогості – ось чим мають займатись фестивалі. Вони повинні це робити. І чим більше фестивалів – тим краще.

Ініціатива Ющенко – розвиток фольклорних фестів. Головний акцент: «Відчуй себе українцем!» І найпростіший шлях до цього – це фольклор. Єдиний серйозний український фестиваль сучасного мистецтва, що дзвенить і дзвенить – це «Молодість». Театральні фести – мруть, що природно з огляду на кризу в театрі. Пішла в небуття чудова історія «Березілля», який робив Сергій Проскурня.

Державна машина, дуже інерційна система, зайнята своїми проблемами. Навіть самі благі наміри Мінкультури стикаються з тим, що там побудована ціла система: як, хто представляє Україну. Це ціла корпорація зі своїми інтересами людей, зі своїм підбором артистів. Потрапити у цю систему практично неможливо. Бувають прецеденти: наприклад, зараз «Даху Браху» виривають на якісь такі речі, але це швидше виключення, ніж правило. Поле сучасного мистецтва не формується. Фольклор – це чудово. Але якщо його не поставили у сучасний контекст, якщо це тільки погляд у минуле – не існує майбутнього. Прийняти те що є, з усім пієтетом, всією радістю поставитись до цього, але ставити фольк у широкий контекст сучасної культури, культури міської, урбаністичної, і не відчувати себе селюком. Я говорю це не принизливо: люди в селі часто більш гармонійні, ніж міські, але ми – частина європейської цивілізації, яка передбачає формування міської культури. Фольклор треба вставляти у дорогу раму і правильно презентувати. І це завдання держави. І це стосується не тільки фольклору. Ще є живопис, театр, візуальні мистецтва, кіно. Все це треба формувати, плекати, займатися протекціонізмом. Без цього України як держави не буде.

Автор - режисер, керівник театру "Дах"