Незнаний Кук Леся Бондарук, історик, журнал «Главред» Василь Кук відійшов у вічність, але залишився у нашій пам’яті людиною-легендою, героєм української національно-визвольної боротьби. У час, коли Україна прощалася з Великим Українцем, кожен, хто його знав, згадує свої зустрічі й розмови з Василем Куком. Згадую і я.

Двокімнатна «хрущовка» в Дарниці. Уся квартира завалена книжками. У кімнаті Кука – найсучасніша техніка! Усі журналісти, коли розповідали про Кука в день його смерті, казали, що він освоював Інтернет. Насправді він уже понад п’ять років дуже добре ним володів. Зокрема, коли я приходила до нього робити інтерв’ю про українсько-польські відносини на Волині в 1943 році та роль УПА у цьому конфлікті, пан Кук не лише розповідав по пам’яті, а й оперував усіма публікаціями, які знаходилися в Інтернеті на той час.

Кук до всього підходив дуже системно – від аналізу ситуації до приготування їжі. Його мариновані оселедці були просто неповторними! Він був добрим господарем. Після смерті дружини в середині 1970-х він залишився сам із сином, і так вони удвох парубкували.

Кук познайомився зі своєю дружиною на Дніпропетровщині. Уляна Крюченко, помічниця секретаря обкому партії. Він – керівник ОУН і УПА на Сході. Кук потім казав: «У них також є патріотизм, але цьому патріотизму треба дати правильний напрямок» (малося на увазі – прищепити любов до України, а не до Радянського Союзу). Його дружина пішла з ним у підпілля, у ліси, де й народився їхній єдиний син. Вони віддали Юрка батькам Кука на виховання, у лісах із дитиною було надто важко. Совєти забрали сина в дитбудинок, а батьків і родину Василя Кука вивезли до Сибіру. Після цього й почалося полювання КДБ на Кука як особливо небезпечного злочинця.

...Їх таки зловили. І Кук, і його дружина Уляна навіть сиділи в одній камері на Володимирській, 33, у Києві. Слідчий Георгій Санніков, який зараз живе у Москві, якось мені розповів, що він звав Кука «трьохсотим», за номером камери. Після шести років їхньої відсидки Хрущов особисто вимагав розстрілу Кука. Але КДБ України переконало Москву, що не варто давати українцям ще одного героя, краще його розіграти «в темну». Після звільнення з київської тюрми у 1962 році Василь з Уляною обоє потрапили в лікарню.

2003 рік. Ми їдемо вдвох у метро на квартиру до головної редакторки газети «Шлях Перемоги» Марії Базелюк відзначати День Незалежності у вузькому колі спільних друзів. Вийшли з вагона, пан Василь зупинився, перевів подих і, гірко посміхнувшись, сказав мені: «Я колись, молодим, дуже переживав, що мав здорове серце. Бо думав: як схоплять більшовики – а серце міцне, буду живий, і вони катуватимуть. А зараз знову переживаю за серце: хочеться побачити, як далі підніматиметься Україна, а серце вже хворе». Того ж вечора Марія Базелюк показала старовинний вишитий рушник, якому 100 років. Кук засміявся: «Що то є! Ще кілька років – і мені також буде сто».

2004 рік. 26 листопада. Помаранчева революція у розпалі. На «5 каналі» тривав марафон, куди приходили всі охочі висловити свою думку про те, що діється довкола. Увечері зателефонував пан Василь: «Лесю, нам треба поїхати на “5 канал”». Звичайно! Домовилися, що вранці я заїду, візьмемо таксі й вирушимо. Приїжджаю, а там у гостях у пана Василя друзі з Луганщини, серед них Анатолій Перепічка, успішний підприємець, на власному авто. Усі разом і поїхали.

На каналі нас зустрів Роман Чайка. Він радо познайомився з Куком, казав, що багато про нього чув, гордо сфотографувався. Молода журналістка-практикантка з оператором в окремій кімнатці для гостей записує слово Кука. Пан Василь спокійно і впевнено розповідає про мету створення УПА, про її боротьбу і проводить паралель із сучасністю, про те, що Помаранчева революція є продовженням боротьби за незалежність України, яку вони розпочали. Василь Кук провів паралелі боротьби за свободу України у часи Другої світової війни і Помаранчевої революції. Було дуже цікаво і повчально. Цей запис (а точніше, його уривки) показали у марафоні наступного дня з самого ранку. Його мало хто зміг побачити й почути. Як потім стало відомо, на каналі вирішили дати якомога менше матеріалів про ОУН і УПА, «щоб не налякати Східну Україну бандерівщиною». Повністю цей запис прозвучав на каналі наступного дня після його смерті – 10 вересня 2007 року. Дивилася й згадувала наступні події.

...А потім ми поїхали на Майдан. Дорогою думала, як же нас пропустить міліцейський кордон на Поштовій площі, якщо всі машини завертали в об’їзд. Ми під’їхали. Анатолій Перепічка сказав: «Я везу на Майдан Незалежності генерала Василя Кука!». Це прозвучало так гордо, що патруль кивнув і дозволив проїхати. Так ми проїхали ще кілька патрулів і зупинилися біля Будинку профспілок. Пан Василь вийшов із машини, оглянувся довкола і усміхнувся. Він казав, що захоплений цими людьми, що Україна піднімається, і він гордий, що дожив це побачити.

А далі було завдання для мене – придумати, як провести його крізь натовп до самої сцени. Сходивши у розвідку, дізналася, що на охороні – давні мої побратими з КУНу, тож проблем не було. Ми помалу пройшли аж до огорожі сцени, там нас підняли на руки хлопці з охорони. Так потрапили в епіцентр виступів. За сценою саме стояли Ольга Герасим’юк і Стелла Захарова з малою донечкою, Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв, кілька народних депутатів. Усі вони радо віталися з паном Василем. А Стелла Захарова сказала, що пишається знайомством із ним і дякує йому за його боротьбу за Україну.

На сцені був Микола Томенко. Ми передали, що за лаштунками стоїть Василь Кук, командир УПА, і попросили у нього слова для виступу. Всі мерзли, пили гарячий чай або каву і чекали своєї черги. Томенко чомусь був страшенно злий і матюкався. Настала черга Мороза, який сказав, що він проти виступу Кука. Я чула це особисто, бо стояла поруч. Соціалісти заблокували виступ генерала УПА. Потім безпроблемно виступили ще кілька народних депутатів, які по черзі віталися з паном Василем і обіцяли домовитися про його виступ. Але чекали ми марно. Пан Василь не образився, він звик бути морально вищим за цих людей. А я подумки згадувала, як всі вони стелились у поклонах на його 90-річчі, проте жоден не поступився своїм словом на сцені Майдану. Прочекавши три години і добряче замерзнувши, ми вирішили їхати додому...

Василь Кук за часів радянської влади дуже довго був під постійним наглядом КДБ. І, здається, після усього пережитого не дивувався людській ницості. Але дуже цінував і любив людей, які жили Україною. Він не раз розповідав мені про свої зустрічі з Василем Стусом. Стус просив Кука порадити, як йому діяти, щоб продовжити боротьбу УПА. Це в тих умовах, та ще коли обидва були під пильним наглядом! І мудрий Кук підтримав Стуса, але просив у жодному разі не створювати організацій, бо це була пряма дорога у концтабори.

Кук не був в епіцентрі життя націоналістичних організацій, зокрема сучасної ОУН, які відновили свою діяльність після проголошення незалежності. З ним, колишнім головою Проводу ОУН, не радилися про подальшу діяльність і не дослухалися до його порад. Здебільшого дратувалися на його зауваження. «Я їм не потрібен», – відповідав мені Василь Кук. Пізніше я зрозуміла, чому. Бо це вже не ті самовіддані борці, як колись. Це – нові кабінетні борці за Україну на зарплаті. Кук не вписувався у їхні вузенькі рамки інтриг, пліток, взаємопоборювання, вислужування і сектантсько-месіанської ізольованості. Він вийшов із підпілля і був чи не єдиний, хто відкрито ніс правду про УПА.