ВІЗАві зі світом Андрій Куликов, ведучий програми «Свобода слова», ICTV Я не був у країнах Шенгенської зони з травня 2004 року – відколи до Європейського Союзу прийняли заразом ще 10 країн.

Можливо, багатьом українцям таке невдоволення видасться невиправданою примхою – адже більшість із нас узагалі не їздили до країн Шенгенської зони. Однак, якщо є інші можливості подивитися світ (найголовніше, либонь, – гроші та вільний час), то потребу вистоювати в чергах за візою, причому не знати, чи отримаєш її зрештою, сприймаєш як особливу перешкоду. Тож чи варта тоді справа всього цього?

У повісті братів Стругацьких «Понеділок починається в суботу» завантажені роботою наукові співробітники (які, до речі, дуже любили свою роботу) творили свої «дублі» – цілком подібних до них істот, які могли замість наукових співробітників піти на вечірку чи на збори і просидіти там, створюючи ілюзію численності зібрання. А науковці в цей час працювали. От, іноді думаю, було б добре мати такого «дубля», який постояв би замість мене у черзі до якогось консульства та ще й відповів би на найнесподіваніші запитання, що можуть виникати (за розповідями друзів, які ходили за тими ж таки візами). А перед цим ще й попобігав би до відділу кадрів, бухгалтерії, ЖЕКу, чи як він там зараз називається, збираючи всі папери.

Біда в тому, що «дублі» у повісті братів Стругацьких ненавиділи офіційні папери – і щойно такий помічали, шматували його нещадно. Тому мій «дубль» навіть не доніс би до іноземного консульства купу довідок, яких від нас вимагають.

Вимагають, щоправда, не всюди. Приміром, американці (я сам бачив, коли брав візу до США, а мене запевняють, що першими таке вигадали канадці) пишуть, що, мовляв, усе одно дуже важко перевірити правдивість довідок, виданих в Україні. Тож обов’язковими є лише анкета, паспорт і фотографії, а решту документів визначайте на свій розсуд. З одного боку, маємо бути вдячні за те, що витрачаємо менше зусиль. А з іншого– це ж яка насправді несхвальна оцінка того, що коїться в країні, коли апріорі така недовіра до документів, виданих нашими офіційними особами.

У моєму закордонному паспорті, дійсному ще упродовж тривалого часу, залишилася одна вільна сторінка. Тому я бережу її – ніяк не наважуюсь віддати під одноразову візу, що діятиме впродовж терміну туристичної подорожі (сім, десять, чотирнадцять днів). А раптом терміново потрібно буде поїхати за кордон у важливій справі і – не зможеш, бо сторінок у паспорті бракує? Для багаторазової Шенгенської візи потрібно аж так вирізнятися з-поміж решти українців, що мені воно не до снаги.

Назва найпоширенішої у світі системи кредитних і дебітних карток – «Віза» – має означати, що з карткою цієї системи тобі відкрито шляхи по всьому світу. Без візи нам закрито шлях до стількох чудових країн, що аж шкода – як багато цікавого ми не маємо змоги побачити. І дійсно шкода – як багато людей за кордоном не бачить нас. А бачити нас їм потрібно, особливо враховуючи те, що нині про нашу країну розповідають не часто і не багато. Тому вони і гадки не мають, які ми цікаві й насправді є такими ж європейцями, як і вони. Бо є такими ж самими громадянами земної кулі, як і вони.

Хоча ми про це знаємо: бачити нас європейцям та іншим іноземцям потрібно у їхніх країнах. Однак вони цілком задоволені тим, що бачать нас у нашій країні, – коли їм спадає на думку цю країну відвідати, причому багатьом із них – без обов’язкових віз. Я не за те, щоб відновлювати візові вимоги до громадян тих країн. Але варто подумати, що слід змінити в нашому житті, аби бути в рівних умовах з ними. Варто заради того плідно разом попрацювати. Переконаний – виграють від цього всі.