Таких не беруть у космонавти Дмитро Крапивенко, журнал «Главред» «Важко повірити, що в ЦІЙ країні колись були ТАКІ технології», – діляться враженням після відвідин Житомирського музею космонавтики японські туристи. Їм – людям із країни так званої великої сімки, які обвішані найновітнішими цифровими відеокамерами, мають кишенькові комп’ютери в руках – дивно, як на цій землі, де швидкісними називають потяги, що розвивають швидкість максимум до 160 км/год, колись могли розробляти супутники та ракети.

Перекладачі й співрозмовники губляться, коли іноземні гості ставлять такі запитання. Приписувати досягнення виключно мерцю на ймення СРСР не годиться, визнавати ж свою непричетність до поміченого японцями high-tech – теж. Виходить театральна пауза. Для роздумів.

Це ж бо тільки допитливе японське око може помітити в нас рештки космічної цивілізації. Ми до неї давно байдужі. Сучасні українці пишаються зовсім іншим: одні – трипільськими глечиками і гуцульською вишивкою, другі – виданими на-гора тоннами вугілля та виплавленої сталі, треті – кількістю гламурних «тачок» і ресторанів в українських містах. Загляньте у наш інформпростір: там як не скандал із черговим «Бентлі», то нове свято народних промислів чи аварія на якомусь

із заводів чи шахті імені, ордена тощо. Хто серйозно сприймає повідомлення про наші ракети на «Морському старті», фактично український космодром у Бразилії, про популярні у світі комп’ютерні ігри «С.Т.А.Л.К.Е.Р.» та «Козаки» авторства вітчизняних розробників, про безіменних науковців, що продають на Захід нанотехнології?! Ні, ми не звикли до досягнень, чи то пак – відвикли від них. Нам би краще постогнати, поскиглити про важку долю, помедитувати на дух нашої давнини або ж поганяти понти одне перед одним престижними брендами і захмарними прайсами. Ну що, окрім гиготання у публіки, можуть викликати словосполучення на кшалт «українська мобілка» чи «український комп’ютер»?

Коли про корейську чи китайську електроніку не згадували навіть в анекдотах, у Києві українською мовою вийшла «Енциклопедія кібернетики» Віктора Глушкова. У столиці є вулиця його імені, якою мільйони киян і гостей міста їздять на народні забави в музей у Пироговому; є інститут кібернетики, який стереже зграя флегматичних бродячих псів, а приміщення в ньому орендують дрібненькі незаможні фірмочки. Україна міська, кібернетична, електронна зникла, немов Атлантида. Упізнати її можна за загадковими уламками на зразок музеїв космонавтики. І противників її відродження не менше, ніж опонентів, скажімо, визнання УПА. Неодноразово спілкувався з молодими українськими економістами, відзначеними престижними міжнародними дипломами, які свято вірять у те, що Україна не повинна виробляти турбіни для АЕС, розвивати приладобудування – навіщо, коли таку ж продукцію вже виробляють на Заході? Краще займатися зеленим туризмом, сферою послуг, інфраструктурою. Словом, робити те, що завше годилося колоніальним народам: вбиратися у вишиванки, шаровари і розважати заїжджих «білих людей» із «першого світу».

Та зрештою не в вишиванках справа. Японцям кімоно і чайна церемонія не заважають виробляти дивовижні комп’ютери й іншу техніку. Ми ж, здається, за останні роки настільки звиклися з роллю тубільців, що дозволяємо керувати державою людям, які не вміють без допомоги штатних помічників відправити SMS чи листа електронною поштою, але при цьому твердо знають, яка Україна нам потрібна. А дехто з них навіть навчився чітко закликати з високих трибун будувати «інноваційну економіку».