Прозасєдавшиєся Сергій Жадан, для журналу «Главред» Святкування річниці Великого Жовтня все більше нагадує весняний чи осінній призови до лав армії, коли на призовних дільницях з кожним роком збирається все менша кількість фізично здорових та психічно притомних, проте зростає число морально неврівноважених та соціально неблагополучних.

Як і в 17-му році партія опирається на люмпенів. Щоправда, самі люмпени про це не здогадуються.

Хто захищає сьогодні ідеали Жовтня? Партійна номенклатура й революційні бабусі з числа різночинців. Переживши на початку дев’яностих духовну реінкарнацію, компартія повернулась до життя з підлатаними чакрами та залікованою, мов виразка, кармою. Але за всіма цими пертурбаціями перехідного періоду, ліва ідея в Україні втратила головне – адекватність. Неадекватними виглядають усі – вожді партії, котрі закликають до класової справедливості, не вилазячи з власних мерседесів, партійні активісти, котрі, здається, і до сьогодні не знають, як називається країна, громадянами якої вони є, зрештою, неадекватними є самі методи боротьби. Замість свободи на барикадах комуністи вибирають відкати в парламенті. Загалом, політичний курс українських комуністів давно відгонить меншовистським душком, відвертим сповзанням в ревізіонізм, щоб не сказати – в махрову контрреволюцію. З-поміж усієї тієї парламентської лівиці, котра щороку приходить до Бесарабки з гламурними кумачами, лише старі зубри від діалектики, на зразок Бориса Ілліча Олійника, виглядають стійкими троцькістами-ідеалістами, чиє партійне сумління та членські квитки не заплямовані коляборанством та не замащені сибірською нафтою. Решта комуністичних лідерів більше схожі на завідуючих філіями російських банків, аніж на партійних вождів.

Натомість, що ж нові ліві? Чому вони не підхоплять бойові знамена з ослаблих рук батьків та старших братів? Нові ліві, як і нові праві, перебувають, на жаль, на такому маргінесі, що сподіватись на їхнє швидке та масове вливання в стрункі лави різночинців не можуть навіть найбільш стійкі троцькісти-ідеалісти. Отримавши ексклюзив на ліву ідею, комуністи зовсім не поспішають подвинутись і пустити до себе на соковитий моріжок злих і молодих послідовників. Краще погана монополія, ніж хороша партійна дискусія. Адже будь-яка партійна дискусія, особливо – в лавах компартії, так чи інакше закінчується чисткою. Саме через це червоні і тримають при собі бренд марксизму-ленінізму, оскільки, не зважаючи на жодні пертурбації та реінкарнації, для справжнього різночинця і до сьогодні Маркс-і-Енгельс – це такий собі Дольче-і-Габана від політики, за чиє представництво варто поборотись. Українські ліві функціонери змогли вималювати в уяві своїх прихильників симпатичний образ Брежнєва в береті Че Гевари з палкою ковбаси замість автомата Калашникова. Герой, якого важко не полюбити.

Тому навряд чи варто ближчим часом очікувати омолодження лівого руху. Бо хто би його омолоджував? Молодь, яка складає основу лівого руху в цілому світі, в Україні політику розуміє як макдональдс, де можна в разі чого підзаробити свої десять баксів на день. Люди середнього віку та середнього, знову ж таки, достатку, так званий мідл-клас, просто не мають таких грошей, аби вважати себе комуністами. А бабусі з числа різночинців молодшими, на жаль, не стають. І ось дивишся на цих опецькуватих ленінців, котрі п’ять років мирно сплять в сесійній залі, і мимоволі відчуваєш за них тривогу. Адже, як говорив класик марксизму, кадри вирішують все. А хто з них дбає про кадри? Хіба що про кадри з кінофільмів. Червоні бюрократи відверто легковажать: ну добре - ще п’ять років плекання власного ожиріння, ще п’ять років мобілізації виснажених класовою боротьбою пенсіонерів, але що далі? Минуть ці п’ять років, без поглиблення соціального антагонізму, прокинуться вони від зимової парламентської сплячки, вийдуть знову на Бесарабку зі своїми кумачами, усіяними стразами, а там – голо: жодної тобі бабки, жодного різночинця, жодного комсомольця і жодного троцькіста-ідеаліста.

І хто їм буде заправляти мерседеси?