Люди без адвокатів Ольга Годованець, журнал «Главред» Українська пенітенціарна система перебуває у глибокій кризі. Одна з причин – нестача фахівців

Правозахисника Валентину Бадиру з Чернігова, яка 17 років пропрацювала начальником місцевої жіночої колонії №44, уже не дивують кричущі випадки, які стаються останнім часом у СІЗО. Те, що відбувається, вона вважає наслідком діяльності тюремного департаменту:

«Керівниками не лише центрального апарату, а й обласних відділень, стали інженери, вчені, учителі тощо, тобто ті, хто не має прямого відношення до пенітенціарної системи. Люди потрапили в незнайоме їм середовище, яке потребує абсолютно іншого, незвичного для них підходу. Почала загнивати вертикаль системи, виникли проблеми по горизонталі. Системі насправді настає кінець. Усе тільки починається: буде і смертність, і ще багато чого...»

У 1990 роки на харчування одного затриманого чи засудженого припадало вісімнадцять копійок на день. Небагато, звичайно, навіть на ті часи, але... У місцях позбавлення волі тоді не було зафіксовано жодного бунту. Фахівці пояснюють це тим, що засуджені розуміли: начальник колонії, тюрми чи СІЗО – єдиний гарант їхнього виживання. Тож бунтувати проти нього – шкодити собі, навіть якщо він, м’яко кажучи, неправий.

Сьогодні до СІЗО потрапляють люди, які побачили нове суспільство. Краще чи гірше – це вже інше питання. Але те, що заможніше, ліберальніше, вільніше – це факт. Ув’язнені почали вимагати до себе іншого, людського, ставлення.

«Навіть якщо людина на свободі мислить доволі примітивно й обходиться хлібом, який запиває молоком, то тут вона хоче, щоб поважали її гідність», – говорить Бадира.

Правозахисники, яким доводиться спілкуватись із засудженими чи тими, хто звільнився, кажуть, що для цих людей величезне значення мають не так норми харчування чи якість медичного забезпечення, як ставлення до них.

Події у Харкові, Львові, Комсомольську (Полтавська область), Білій Церкві, Києві експерти пов’язують із процесом відчуження пересічних співробітників від керівництва, а самих працівників системи – від засуджених.

Прогнози такі: тюремна система в Україні «впаде» за роки три-чотири, оскільки повністю зникне прошарок менеджерів-управлінців і фахових працівників системи виконання покарань, які мають певний рівень інтелекту, суму знань і здатність співчувати. Зарплатня рядового працівника ледь вище 500 гривень на місяць, тож кадри-«новобранці» не мають елементарних необхідних знань. До того ж, контролем за підбором персоналу для пенітенціарної системи у країні ніхто не займається.

Окрім цього, у місцях позбавлення волі розквітає корупція. «Ніщо так не псує імідж працівника і не створює ворожу атмосферу, як міжслужбові зв’язки», – ділиться спостереженнями Валентина Бадира. На її думку, корупція в системі покарань в Україні пов’язана перш за все з адвокатами та закупівлею продуктів харчування. Але, звичайно, на цьому корупційний список «послуг» не вичерпується.

Наприклад, «Главред» поцікавився, скільки треба заплатити наглядачеві, аби ув’язнений чи людина під слідством могла мати сексуальні стосунки з особою протилежної статі з волі. Пані Бадира сказала, що не знає, але пояснила, що більше можливостей запросити, наприклад, повію у слідчому ізоляторі чи тюремній лікарні, ніж у колонії. Були випадки, коли з камери ізолятора жінок впускали до чоловічої камери з такими ж, як і вони, ув’язненими.

«Раніше охорона об’єктів велася внутрішніми військами, тому робити таке було дуже важко. Зараз охорону і нагляд, наприклад, колонії, несе молодший керівний склад закладу, тому ця можливість теоретично з’являється. Така поблажка може бути також при етапуванні у потягах», – пояснює правозахисниця.

До речі, про насилля, вбивства і самогубства у слідчих ізоляторах громадськість незабаром може і не почути. Причому не тому, що посилиться нагляд за порушенням прав людини у пенітенціарних закладах і винні знатимуть, що на них чекає покарання, а тому, що в системі виконання покарань уже введено пряму цензуру і фактично узаконено сумнозвісні «маски-шоу» – побиття ув’язнених у камерах і карцерах спецпідрозділами в масках.

На офіційному сайті Департаменту з виконання покарань нещодавно з’явився наказ під номером 156 «Про спецпідрозділ», який фактично узаконює проведення обшуків у колонії. Внесення змін до підпункту 43 наказу номер 275 повернуло жорстку цензуру: тепер у людини, яка перебуває під слідством, чи засудженого можна вилучити будь-який лист, зокрема заяву на оскарження дій працівників системи виконання покарань.

Є ще й наказ номер 13 – інструкція попередження кореспонденції: на конверті з листом засудженого ставлять штемпель з адресою тюремної установи. Це – пряме порушення прав людини, яке стосується розголошення таємниці про особисте життя. До речі, процедуру штампування листів з місць позбавлення волі за Радянського Союзу було відмінено.

«Слідчі ізолятори у всьому розвинутому світі гарантують безпеку ув’язнених, – резюмує Олександр Беца, експерт міжнародного фонду «Відродження», який займається питаннями реформи пенітенціарної системи. – У нас же СІЗО – це суцільне свавілля, це «гарантія» тиску з боку співробітників чи інших засуджених, «гарантія» заробити інфекційні захворювання...». Є й інша проблема, яка пов’язана з процедурою утримання людей в СІЗО. Згідно із процесуальним законодавством, кримінальну справу мають розслідувати в межах двох місяців. За потреби розслідування може тривати до 18 місяців. Статистика показує, що в Україні кримінальну справу розслідують в середньому чотири з половиною місяці. «Але є люди, які роками сидять у СІЗО в очікуванні вироку, – пояснює Олександр Беца. – У цих умовах вони мають лише одну пільгу – право на щоденну одногодинну прогулянку на свіжому повітрі, і все! Інші питання – право на побачення, телефонний дзвінок, зустріч з адвокатом – вирішуються з дозволу слідчого. А оскільки він представляє органи розслідування, то зацікавлений у покаранні й використовує побачення і дзвінки як механізм тиску на людину».

У СІЗО, до речі, обмежили кількість затриманих, хворих на туберкульоз – не всі СІЗО пристосовані до утримання таких ув’язнених.

Експерти констатують, що кількість місць і кількість осіб, які утримуються у слідчих ізоляторах по країні, на сьогодні практично зрівнялися завдяки зменшенню кількості людей, яких беруть під варту.

Так чи інакше, пенітенціарна система будь-якої країни – гротескове відображення стану суспільства в цілому. Звичайно, не може не тішити й надихати, що громадянське суспільство, захист прав і свобод людини в Україні поволі, але укріплюються і зростають. Але те, що відбувається там, за ґратами українських тюрем, не може не насторожувати. Складається враження, що на державному рівні ще так і не з’явилося усвідомлення, що обмеження волі за певні провини – уже саме по собі покарання. Покарання, яке не може і не має доповнюватися приниженням людської гідності.