Каталізатор
І в Грузії, і в Україні Революції були такими, що їх слід завжди писати в підручниках з великої літери. Бо для кожного, хто стояв не на сцені, хто не розумівся на маніпулятивних месиджах, інформаційних війнах, теоріях управління натовпом, кольороподілі за Люшером, – то була відчайдушна спроба змінити життя суспільства. То була приватна боротьба за правду і добро. Проти казкової брехні і зла.
Питання лише в тому, чи розділяли цю емоцію люди, котрі в результаті перемоги отримали не зміни, а владу. Влада псує. Здобута в ейфорії влада псує швидко. Доведено Міхаїлом Саакашвілі.
Учорашній демократ упродовж кількох тижнів зумів провести кілька сумнівних арештів, випустити спецзагін проти мирної демонстрації та просто в прямому ефірі вимкнути трансляцію єдиного опозиційного каналу. Та оголосити дострокові вибори – аби ті пройшли за стандартами демократії.
Дії Саакашвілі стали холодним душем навіть для тих, хто вчора був відверто на боці Міхо. Американський Госдеп не поспішає з новими заявами на його підтримку, на прокремлівських каналах відверто глузують, Банкова барилася з реакцією два дні, видавши врешті-решт нейтральне послання. Відреагувала натомість – і досить емоційно – Юлія Тимошенко. «Я б хотіла, щоб демократичні сили Грузії все-таки стабілізували ситуацію і продовжили наведення порядку в країні, проведення реформ», – буквально заявила вона. Шкода, що Юлії Володимирівні не вистачило часу, аби прояснити, хто ж усе-таки в цій ситуації «демократи»? Люди, які вийшли на вулицю? Чи депутати парламенту, які ходять на роботу «коридором ганьби» й одноголосно підтримують ініціативи місцевого президента?
Утім, для українських реалій реакція Тимошенко показова. Адже це чи не єдиний приклад публічного прояву істинного політичного нутра лідерки БЮТ. Реприватизація «відпочиває», коли починаєш замислюватися над тим, якою стане Україна, отримай Тимошенко владу, тим паче – абсолютну.
Боротьба за посаду прем’єра, котру contra spem spero веде Юлія Володимирівна, з повноваженнями, закріпленими нинішнім законом про Кабмін, – місток, з якого Тимошенко стартуватиме на іншу, вищу хай не де-юре, але де-факто посаду. І чим би не завершилася нинішня коаліціада, Юлія Володимирівна боротиметься за президентську посаду. Бо прик-лад друга Міхо показує, що влада – не суші, які можна їсти гуртом. Для багатьох народжених кольоровими революціями – це засіб особистої гігієни. І жодної демократії.
