Мабуть, сьогодні серед сучасних київських ньюзмейкерів члени столичної Комісії з питань найменувань та пам’ятних знаків, що діє при КМДА, – чи не найвідоміші.Бо у пресі тільки й друкуються «сенсації» про чергові пропозиції Комісії щодо нових монументів чи пам’ятних дощок, а особливо – про можливе, «в дусі часу!», перейменування тих чи інших вулиць, площ, провулків. Однак мало хто з наших земляків може отримати з цих повідомлень адекватну картину змін міської топоніміки. Бо певна частина ЗМІ не відчуває різниці між ухвалою Комісії, рішенням Київради або розпорядженням міського голови. Тому й буває незрозуміло багатьом киянам, на якій же вулиці вони живуть – на Горького чи Антоновича, на Гонгадзе чи Машинобудівній? Плутаються кияни: яку адресу зазначати в кореспонденції, куди викликати таксі або «швидку», на якій вулиці, зрештою, домовлятися про ділові зустрічі чи любовні побачення... Спробуймо розібратися

Хрещені батьки

Почнемо з того, що Комісія з питань найменувань та пам’ятних знаків сама по собі нічого не перейменовує. Немає в неї на те повноважень. Вона лише виробляє рекомендації для «батьків міста». До речі, ініціатива у справі перейменувань може надходити практично з будь-якого боку. Згідно з відповідним «Положенням про порядок найменувань об’єктів міського підпорядкування», затвердженим в останній редакції 29 квітня 2004 р., подібну ініціативу можуть проявляти не тільки Президент України, Верховна Рада, Кабінет Міністрів чи міські та районні керівні органи, а й «громадські організації, представники іноземних держав, установи, заклади, підприємства, політичні партії, творчі спілки», та ще й до того «трудові колективи, органи самоорганізації населення міста Києва» і, нарешті, просто «громадяни України». Всі пропозиції, що надходять від ініціаторів до КМДА, потім виносяться на розгляд Комісії з питань найменувань та пам’ятних знаків, а фахівці у складі Комісії – учені-історики, мовознавці, краєзнавці, громадські, творчі та міські діячі – виробляють спільну думку щодо їх доцільності.

Утім, рішення комісії стосовно тієї чи іншої назви – лише перший крок. Другий – розгляд питання на Київраді та її вердикт. Ну, і після цього потрібен ще підпис мера, аби виконавчі структури розпочали практичні дії щодо зміни назв. Лише тоді можна вносити виправлення на карту міста. І аж ніяк не раніше! Тому, якщо навіть чимало городян уже тривалий час називають Червоноармійську вулицю Великою Васильківською, вулицю Горького – Антоновича, а вулицю Ульянових – Лабораторною, то насправді формально усе ще діють старі назви. Бо... Процедуру не пройдено повністю.

Сто з гаком перейменувань

Уже й сама міська влада кінець кінцем поставила питання про те, щоб розібратися у «темних хащах» топонімічних питань. Ідеться, зокрема, про електронний реєстр вуличних назв, про наведення ладу в їх правописі. Слушно, чи не так? Але разом з цим «батьки міста» зібралися ґрунтовно «почистити» назви. І раптом звідкись вигулькнув і став надбанням мас-медіа так званий «Перелік вулиць м. Києва, пов’язаних із тоталітарним періодом в історії України», що включає аж 131 позицію. Список цей, на одностайну думку фахівців, надзвичайно «сирий», у багатьох випадках доцільність запропонованих ним змін є вельми сумнівною. Та деякі коментарі до нього у пресі виходили з того, що нібито перетасування «ідейно шкідливих» найменувань ось-ось має відбутися.

Шкода, проте доводиться щиро визнати, що на сьогодні у місті немає чіткого стратегічного бачення проблеми міської топоніміки. Нагадаємо лише події останнього року. Раптом, ні сіло ні впало, міською владою було скасовано рішення дворічної давності про перейменування вулиці Машинобудівної на честь журналіста Георгія Гонгадзе (вже й таблички на будинках поміняли!). Натомість це ім’я присвоїли проспекту Радянської України. Чи, скажімо, не встигла Київрада у жовтні цього року відмовити у зміні низки назв (вулиць Червоноармійської, Горького, Артема, Січневого повстання, Ленінградської площі тощо) через відсутність коштів на це у міському бюджеті, як раптом та ж Київрада, вбравшись у вишиванки, вирішує окремо перейменувати вулицю Січневого повстання на Івана Мазепи...

Через приклади непродуманого вольового втручання органів влади у тонку тканину міської топоніміки будь-які розмови про масові перейменування, природно, насторожують. До того ж, «ідейний» фактор становить лише частину цього питання. Річ ще й у тім, що на карті міста трапляється чимало повторних назв. Це загрожує плутаниною і створює незручності. Приміром, багато хто знає Дмитрівську вулицю між площею Перемоги й Лук’янівкою, але є, виявляється, ще одна Дмитрівська! Поблизу Куренівки. І якщо назвати водієві таксі другу Дмитрівську, а він повезе на першу, – чи буде він винний? Треба щось робити і з тим, що, скажімо, ім’ям Шевченка в столиці названо площу, бульвар, два провулки й аж три вулиці. Слід розбиратися також із «зайвими» найменуваннями на честь Гоголя і Лермонтова, Горького і Чкалова, Суворова і Кутузова, з подвійними та потрійними вулицями Робочою, Жовтневою та ще й Березневою. Дублюються в нас і такі цілком нейтральні назви вулиць, як Садова, Озерна, Лісова, Лугова, Польова... Нагадаємо читачам, що значна частина «дублів» – імена вулиць колишніх приміських селищ Троєщини, Бортничів, Жулян, що їх лише порівняно недавно включено до меж Києва.

Є в місті також такі топоніми, які начебто особливого ідейного навантаження не несуть, але звучать дещо кострубато (Агрегатна, Віскозна, Колекторна, Регенераторна тощо). Або просто комічно – на зразок Новонародного провулку в Солом’янському районі.

Отже, список назв, які вимагають перегляду, ще далеко не остаточний. Над ним треба добряче попрацювати, перш ніж погоджувати його на офіційному рівні.

Найгучніші перейменування вулиць і площ в історії Києва

1869 – заходи, пов’язані з упорядкуванням топонімів після значної розбудови Києва у середині ХIХ ст. Відповідні пропозиції, підписані самим царем Олександром II, включали 21 найменування новоутворених площ і бульварів, 40 імен нових вулиць, 4 назви вулиць, відокремлених від занадто довгих магістралей, а також 32 зміни парних і недоречних назв. Відтоді до нинішнього часу, зокрема, збереглися назви Львівської, Житньоторзької та Лук’янівської площ, тоді ж отримали нинішні найменування вулиці Рогнідинська, Предславинська, Пирогівська, Златоустівська, Половецька, Печенізька, Олегівська, Братська, Межигірська, Костянтинівська, Боричів узвіз та інші.

1919 – масова заміна «старорежимних» назв на нові, більшовицькі. До міської топоніміки були запроваджені «революція» й «пролетаріат», «Жовтень» та «Інтернаціонал»; з’явилися вулиці на честь Маркса, Енгельса, Леніна, Свердлова, щойно замордованих німецьких комуністів Карла Лібкнехта та Рози Люксембург. Чи не єдина назва з тієї пори, що нині не викликає заперечень, – бульвар Тараса Шевченка. Щодо інших тогочасних найменувань, які дожили до нинішньої доби, – вулиць Червоноармійської, Комінтерну, Січневого повстання – вже розпочато процес перейменування.

1989–1993 – розтягнутий на кілька років процес виправлення написів на карті міста в дусі відновлення історії. У цей час відродилися, зокрема, вулиці Інститутська, Лютеранська, Шовковична, Липська, Банкова, Прорізна, Мала Житомирська, Михайлівська, Стрітенська, Терещенківська, Жилянська, Еспланадна, Покровська, Притисько-Микільська, Спаська, Дегтярівська, Багговутівська, було повернуто давні імена площам Софійській, Михайлівській, Контрактовій тощо. Водночас деякі вулиці отримали зовсім нові назви, у яких було увічнено постаті Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика, Михайла Грушевського, Миколи Василенка, Олени Теліги, Олега Ольжича...

Запитати народ

Припустімо, фахівці дійшли консенсусу, пропозиції підготовлено. А чи мають при цьому прості кияни право голосу стосовно найменувань вулиць, на яких вони живуть? Чи хтось про це у них питає? Складається враження, що міська влада, ухвалюючи свої рішення, просто ставить мешканців перед здійсненим фактом. Типово по-більшовицьки!

Одначе у вже згаданому Положенні цей момент прописано доволі чітко: питання про доцільність надання та зміни назв підлягає розгляду Комісії «за результатами проведеного районними в місті Києві державними адміністраціями опитування громадської думки».

Скажіть, будь ласка, шановний читачу, чи давно вас офіційно опитували стосовно якихось топонімічних новацій? Отож бо. Тому й спекулюють на цьому різні політикани. Один каже: «Я провів опитування мешканців – вони переважно за перейменування!» А інший відповідає: «А я опитував – усі проти!».

Водночас чинний механізм цього опитування досі є незрозумілим. І тим паче ніхто не турбується про те, аби заздалегідь поширити серед жителів районів інформацію про причини відмови від старих назв, про мотиви, за якими запропоновано нові.

Розумію, що це клопітно. Але коли вже ми хочемо, як то мовиться, всерйоз і надовго вирішити проблему міської топоніміки – треба потрудитися. Інакше, якщо займатися нею гуртом і поспіхом, хвиля перейменувань викличе лише роздратування у людей, на думку яких укотре наплювали з високої дзвіниці. Не факт, що перед якими-небудь наступними виборами ніхто не захоче попіаритися на загальному невдоволенні, перетворивши і без того наболілу тему назв столичних вулиць на «казку про білого бичка»...

І останнє. Опитування, підрахунок результатів – це витрати. Виготовлення нових табличок на будинках і вулицях – теж витрати. Переоформлення документів тисяч жителів, численних підприємств і установ, адреси яких зміняться в результаті перейменування, – знову ж таки гроші. Треба заздалегідь подбати про те, аби в бюджеті міста на це знайшлися потрібні суми. А також мати абсолютну впевненість у справжній доцільності тих чи інших заходів із перейменування, коли є інші, актуальні й витратні проблеми міського життя.

Мабуть, найбільшу кількість перейменувань серед міських вулиць зазнала та, що носить нині ім’я письменника Олеся Гончара. Початково вона була обмежена лінією валів Старокиївської фортеці та мала назву «Володимирський провулок». Згодом, від середини позаминулого сторіччя, її продовжили у бік сучасної площі Перемоги й назвали Малою Володимирською вулицею. Наступного перейменування вона зазнала після того, як у 1911 році в лікарні на цій вулиці помер від кулі терориста прем’єр-міністр Російської імперії Петро Столипін. Відповідно вулиця стала Столипінською. За доби визвольних змагань їй на короткий час дали ім’я загиблого діяча української культури Івана Стешенка, та невдовзі знову перейменували – на честь Григорія Гершуні, есера, керівника бойової організації, що влаштовувала теракти проти царських чиновників. Так вулиця називалася до 1937 року. А потім колишніх есерів стали саджати, цю партію назвали дрібнобуржуазною й контрреволюційною.

Тож Гершуні поступився місцем грузинському революціонерові-іскрівцю Ладо Кецховелі. Втім і Кецховелі тут не затримався, уже через два роки перебравшись на іншу київську вулицю. Багатостраждальна ж магістраль у 1939 році стала називатися вулицею Чкалова. Адже саме на ній за рік до цього кияни з тріумфом зустрічали автомобіль, у якому проїжджав прославлений пілот, що прибув на Всесоюзні автомотоциклетні змагання. Здавалося б, на цьому перейменуванням вулиці покладено край. Однак у 1996-му міська адміністрація ухвалила присвоїти їй ім’я Олеся Гончара. Ігноруючи думку Комісії з найменувань (яка надавала інші пропозиції щодо увічнення пам’яті автора «Собору»), не кажучи вже про мешканців...

Після цього вулиця побила рекорд за кількістю змін назви, що його раніше утримував сусідній Ярославів Вал. Його теж перейменовували вельми часто, використовуючи імена радянських та військових діячів, причому процес нагадував політ бумерангу: Велика Підвальна – Ярославів Вал – Раковського – Ворошилова – Полупанова – Велика Підвальна – Ярославів Вал.

Багато разів перейменовували і наш славнозвісний Майдан Незалежності. Адже спершу тут була вогка місцевість із народною назвою Козине Болото. Потім було запроваджено офіційну назву Хрещатицька площа. Після зведення на ній у 1870 роках будівлі Міської думи площа стала Думською. За радянської доби її відповідно перейменували на Радянську, пізніше – на площу Калініна, на честь «всесоюзного старости». У 1977 році, до 60-ї річниці пострілу «Аврори», площа отримала назву на честь Жовтневої революції. А у 1991-му їй надали сучасне ім’я – Майдан Незалежності. Можна навести приклади й ще довшої низки перейменувань для іншої площі: Кінна – Театральна – Європейська – Царська – III Інтернаціоналу – Сталіна – Ленінського комсомолу – знову Європейська, але в цьому переліку лише п’ять останніх назв були офіційними.