Амінь Ромко Малко, журнал «Главред» Нарешті той божевільний рік скінчився. Офіси закрилися, ялинки замигали різноколірними вогниками, громадяни розбрелися по хатах і ресторанчиках. Президент виголосив промову, записану на Софійському майдані за кілька днів до того. Усі відкоркували шампанське. Вистрелили для порядку. Налили і почали пити.

Боже, як то файно, коли зимне шампанське тече розпашілою горлянкою, і все, що тебе так дратувало, так мучило останні тижні чи навіть місяці, так злостило і нудило, нарешті починає розчинятися в свідомості й зникати. Скінчилося. Навіть сонце вже не витримувало терпіти той рік і відмовилося в останні місяці світити. А хіба те хтось годен витримати?

Усе. Тепер усе буде зовсім інакше. Старий рік – в опозицію, а новий – до влади. Іграшки – на ялинку, Януковича – на пенсію, Юлю – в Пре… Ой, ледве дурницю не ляпнув, Ахметова – до «любих друзів», а любих друзів і сестер – у міністри, заступники міністрів і генеральні прокурори. Ледь не забув: зрадників – на палю, а сепаратистів – у РНБОУ. Хай пильнують «красавці» нашу незалежність.

І взагалі: пора починати жити по-новому. Опозиція, коаліція… Усе одно дідька лисого розбереш у всіх цих викрутасах. Хто звідки, за кого, під кого, на кого; кого любить, кого боїться, кому винен і кого хто грає. Фу. Погралися і – баста. Україна в небезпеці!

Москалі газом травлять, Європа в гробу нас хоче бачити, а не в своїх членах, СНІД брунькується, нелегали просочуються, ціни ростуть, шаурма наступає на п’яти, у футбол розучилися грати – Євро-2012 не буде, інопланетянин усівся на київському престолі, дерева сохнуть, ріки міліють… Біда, одним словом.

Але то все дурниці. Христос народився! Знову, як і дві тисячі років тому! У маленькій глиняній хатці під солом’яною стріхою, в бідних обгризених яслах. У тій хатці немає ні батарей, ні світла, бо москалі перекрили газ, а обленерго обрубало за несплату електрику. Але йому незимно. Його гріють своїм диханням маленькі козенята і ягнята. Гріє своїм теплом старий, пенсійного віку, кінь. Бомж із недалекого смітника приніс ще добру ковдру, а приблудні діти натягнули звідкілясь соломи і встелили ясла. Божа Матір готує йому купіль у старих потрісканих ночвах, а святий Йосип співає колисанку.

Христос не хоче спати. Він з цікавістю дивиться на світ і зі здивуванням констатує, що нічого з того часу, як він уперше народився, не змінилося. Люди, зайняті святковими розпродажами, уперто не помічають його. Хіба що трохи помітніше постарів пенсійного віку кінь, а так усе, як і дві тисячі років тому.

Однак він мусив знову народитися. Знову прийти в цей напіврозвалений світ. Принести нам світло своїх очей, радість своєї посмішки, надію свого погляду і любов свого серця. Він не міг не прийти. Нам так потрібна його любов, надія і підтримка. І він це знає. Якби хоча б раз із якоїсь причини він не народився б і не прийшов у навечір’я Різдва до нас на кутю, то світ завалився б, як прогнилий хробачливий гріб.

Щоразу, коли сходить Різдвяна зірка і моя розкидана по світу родина всідається за одним столом, приходять душі дідів, бабців, вуйків, стрийків, тіток; коли пси, телята і кури починають балакати, потріскують свічки і всі змовляють молитву новонародженому Богу, – я вкотре ловлю себе на думці, що є дуже щасливою людиною. Я маю надію! У мене все буде добре, бо Христос знову простягає мені руки. Я нікуди не поїду з цієї країни шукати щастя. Бо у вас також усе буде добре! А значить, у нас усіх разом нарешті все буде добре! Цього року. І наступного теж. І нині, і завтра, і навіки-віків! Бо Христос Рождається! Тож Славіте його нарешті, а не пийте горілку…