Шенген розширився? Без паніки! Олександр Сушко, Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України, журнал «Главред» Через неповних чотири роки після отримання членства нові країни ЄС приєдналися до Шенгенської зони – відтепер на їхніх кордонах зі старими членами Євросоюзу відсутні не лише візові вимоги, але й навіть – прикордонний контроль.

Від Таллінна до Афін, від Пшемисля до Лісабона діють правила, що не передбачають прикордонних перевірок, а кордони лише позначено дорожніми покажчиками.

Отож-бо, подумали ми, – від Пшемисля... А поряд з цим східнопольським містом – український кордон. Тепер він – єдиний рубіж між безкрайніми просторами Азії і благополучною Європою, який серйозно охороняється. Ні, ми не хочемо применшувати цінність праці українських прикордонників на російському кордоні, а російських – на казахстанському. Проте – не будемо про сумне. Отже, скромні, м’яко кажучи, інфраструктурно обділені (бачили там вбиральні?) переходи між Ягодином і Дорогуськом, між Мостиськами і Медикою, Чопом і Захонню стали останніми бастіонами Європи, яка стомилася приховувати за маскою політкоректності тривогу через наплив різномастних нелегальних мігрантів, хоча продовжує при цьому рішуче зносити кордони – там, де це сьогодні можливо.

Ми не нарікатимемо на те, що цей останній кордон Європи знаходиться на нашому західному рубежі, а не з іншого боку. Хоча багатьом хотілося б, однак не будемо. Адже є й такі, і їх немало, кому такий поворот був би не до вподоби. А ще й тому, що таких кордонів, де перехід потребує 3–8 годин, у принципі, не має бути ніде.

У прикордонних регіонах тривожно – процедура і терміни отримання шенгенських віз такі, що звична для місцевого населення дрібна торгівля завмерла. Можна іронізувати над цими людьми – дрібними контрабандистами, які багато років обертають себе «поясами українських шахідів» із сигарет і скотча. Ну що поробиш – громадяни з гордих мегаполісів, які сидять в Інеті та «годують країну», знають собі ціну, проте не варто – такий устрій місцевого життя, і це лише інший прояв людської винахідливості, спрямованої на виживання. Черг немає – бо немає віз. Нікому йти за кордон. А є справедливе роздратування, яке виражається (поки що) в пікетах, максимум – у перекритих автомагістралях. Не сумнівайтеся, у старій Європі машини були б уже перевернуті, а огорожі – спалені. Однак ми надто нова Європа – завтрашня, тож почекаємо.

Угоди про спрощений прикордонний рух, введення в дію яких чекають найближчими тижнями, не є ідеальним розв’язанням проблеми. Торгуватимуть пропискою в 50-кілометровій зоні, зловживатимуть у прикордонних ЖЕКах і сільрадах. Ще б пак – реєстрація поблизу кордону дасть право проходити в Шенген узагалі без віз, а там – шукай вітру в полі, хоч до Лісабона. Такі випадки, звичайно, будуть, тому варто заздалегідь потурбуватися про мінімізацію можливостей «50-кілометрової корупції» – інакше всьому буде покладено край, і знову постраждають усі.

Більш корисне нововведення – угода про спрощене оформлення віз, яка набула чинності 1 січня. Тут передбачено багато суттєвих нововведень, однак слід ще відстояти якісну імплементацію цієї угоди – інакше бюрократія зробить усе по-своєму, і не в наших інтересах. Уже ведуться розмови про те, що певні положення угоди незрозумілі, вимагають уточнення – це робиться для того, аби «заговорити» документ. У зв’язку з цим – практична порада багатьом небайдужим читачам «Главреда»: давайте разом випробуємо, наскільки ефективно діє вже чинна угода про спрощене оформлення віз. Врешті-решт, мені особисто довелося активно спостерігати весь процес переговорів, підготовки даного тексту. Чимось він хороший, а в чомусь має слабкі місця, проте зараз уже не варто про це сперечатися: потрібно діяти – не дати спустити угоду на гальмах, перетворити на набір добрих намірів. Припускаю, що багато хто з вас зацікавиться новими можливостями. Я ж пропоную цікавитись активно. Якщо ви, приміром, журналіст і впродовж попереднього року хоча б раз побували в країні-члені ЄС, то згідно з пунктом 2 статті 5 ви маєте право претендувати на багаторазову візу строком на один рік. А якщо у вас уже були багаторазові візи, то можете претендувати на візу «завдовжки» від двох до п'яти років. Причому для обґрунтування мети вашої поїздки достатньо буде свідоцтва чи іншого документа, виданого професійною організацією, який підтверджує, що ви є професійним журналістом, а також документ від вашого роботодавця, який підтверджує, що мета поїздки – виконання професійних обов'язків журналіста. При цьому запрошення «із-за бугра» – не потрібне. І візу мають видати безплатно.

Подібні правила (із деякими відмінностями) встановлені для співробітників сфер науки, культури і мистецтва, спортсменів, бізнесменів, водіїв-далекобійників, студентів та інших категорій. Щоб повною мірою скористатися угодою, треба знати матчастину – інакше «розводитимуть», не сумнівайтеся. Нам, можливо, спробують нав'язати довільні й звужені тлумачення окремих положень – такі факти потрібно збирати, привертати до них увагу і виносити на обговорення моніторингового органу, який буде створено відповідно до угоди для спостереження за якістю його імплементації. З цього і почнемо.

А цей кордон – по Бугу і Тисі – ми ще обов'язково знесемо, і нині нові (а на той момент вже старі) члени насторожено дивитимуться на цей процес і згадуватимуть, як багато років тому вони робили те ж саме на Одері. І те, як насторожено дивилися тоді на них.

Але перед цим нам доведеться багато чого знести і переробити у своїй країні. Наприклад, пам'ятники Леніну, Дзержинському чи Косіору. Так, тут доведеться вибирати жорстко – або Ленін (на майданах і в головах), або відчинені двері до Європи. Я не жартую і не перебільшую, тому не їду пікетувати українсько-польський кордон, щоб його скоріше відкрили: поки що немає підстав його відкривати зовсім – ми не дозріли.

Однак прочиняти – необхідно. Тому найближчими днями відкриваю разом з колегами по Центру сезон громадського контролю за виконанням угоди про спрощення візового режиму. На своєму досвіді, на досвіді колег і знайомих старанно колекціонуватимемо всі випадки ігнорування духу і букви угоди. І привертатимемо увагу до кожного випадку, який заслуговує на увагу. Почнемо, напевно, з очевидного порушення – стягування багатьма консульствами за оформлення візи через посередницькі структури сум, що перевищують встановлену угодою планку – Ђ35. Закликаю всіх, у кого є свої спостереження щодо цього, ділитися ними за адресою: sushko@cpcfpu.org.ua І, сподіваюся, консули країн-членів ЄС зрозуміють нас правильно.