Палка з гачком. Американська одіссея. Частина 6 Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Що таке мужчина? Чого йому треба? Чи він така ж людина, як і всі, чи окремий підвид? У яких умовах він цвіте, а в яких занепадає? Для багатьох українських жінок це взагалі не питання.

Вони народжуються, знаючи, як треба жити їм і всім навколо них, коли й за кого виходити заміж, як позбавляти чоловіка зайвих кутів і відростків, що заважають упхати його в заздалегідь сплановану жорстку форму.

Зробити його лисим, відростити йому пузо, відібрати в нього зарплату і волю до життя, посадити його за телевізор у стоптаних капцях, розказати йому, чого він хоче і про що думає. Чекати, поки він почує наближення старості, боятися і потай сподіватися, що він збунтується й заведе коханку. Тоді – страждати, солодко й гучно, скаржитися подругам, чекати, поки коханка вижене, і він приповзе додому з перебитим хребтом, ходити до церкви і до ворожки, не особливо зауважуючи різниці між ними двома.

Дочекатися, впустити, зжахнутися, як він постарів, доглядати за ним під час тяжкої хвороби, голосним шепотом коментувати його безсилість в його присутності, голосити над труною, усвідомити, що життя не прожите, а витрачене на запихування себе й інших у стереотипи. Зрозуміти, що вже пізно щось змінювати. Створити міф про пожертву всього заради сім’ї. Осудливо хитати головою, бачачи чуже щастя.

Усе це – один із моїх найгірших кошмарів, десь поруч із зомбі. Можливість так змарнувати життя – основна причина, чому я довго уникала одруження. Цей сценарій жахає не тільки своєю екзистенційною безглуздістю, а ще й реальністю: іноді ловлю себе на бажанні вичистити чоловікові кишені й унеможливити будь-яке життя поза моєю присутністю. Тягнеться і тягнеться рука за чужою свободою, й доводиться періодично себе по ній лупити. Бо мужчина, як і кожна людина, заслуговує на щастя, на шматочок синього неба, на бодай якусь хвилину, проведену не під невсипущим поглядом благовірної, а з мужиками.

І, правду кажучи, жінка також. Хіба що не обов’язково з мужиками. Тому більшість нашої відпустки на Маямі мій чоловік провів на човні за риболовлею.

Ми сиділи в ресторані біля марини з яхтами й видом на фінансовий район, багряне вечірнє сонце ламало проміння об вікна хмарочосів, я їла свіжі морепродукти, асорті з яких (устриці, місцеві мушлі-конк, креветки і ще щось) коштувало двадцять доларів, і ніяк не могла вирішити, що в мені сильніше – жаль за двадцятьма доларами чи смакова насолода. Дарел дивився на рибальські човни, які впливали в гавань. «Давно я не рибалив у відкритому океані», – сказав він задумливо.

На мить відірвавшись від боротьби між жадібністю й гурманством, я – з міркувань, описаних вище, – вільнолюбно змахнула рукою на гавань і сказала, що ось човни, он прокат вудок – вперед, аміго. Дарел зник і з’явився захеканий за кілька хвилин. Вираз його очей змусив мене забути про двадцять доларів. І недаремно. У гавані з’явився якийсь невимовно загадковий і «матьорий» морський вовк, який міг нас вивезти світ за очі в океан і показати, де ловиться велика, страшна, загадкова глибоководна риба. Всього за дев’ятсот доларів на день. Плюс податок 7% і чайові 15%. Пиво наше. Завдаток треба заплатити просто зараз. Креветка випала у мене з рота. «Знаю, знаю, у нас немає грошей, ми пропустили літак, це страшно дорого, – швидко проговорив Дарел, поки мій рот відкривався й закривався у пошуках відповідної лексики. – Я розумію твої почуття. Але подумай, як це класно! Хіба тобі, письменниці, глибоко в душі не хотілося б майнути слідами Хемінгуея?

Я коротко пояснила, що за обидві свої книжки прози разом узяті я отримала гонорарів менше п’ятисот доларів, і максимум хемінгуеївського досвіду, на який я згодна, – це глушити іспанську ріоху в промінні сонця, що також сходить, і думати, по кому ж дзвонять дзвони. Ми сіли й замислилися. Чому ми не успадкували мільйони від дідуся-готельєра? Чому Хемінгуею платили за його писанину гроші, а мені – як усім українським авторам? (Знаю, сама знаю). Але треба було щось вирішувати. Далі буде, як писав інший американський автор Марк Твен у своїх подорожніх нотатках. Йому також, до речі, платили грубі гроші.