Moсква на дроті Сергій Жадан, письменник Навіть людині, далекій від політики, не може не видатись надмірною присутність великого північного сусіда в інформаційно-культурному просторі нашої молодої республіки. Рука Москви присутня всюди – на телебаченні, радіо та газетах (ну і справді – чия ще рука може бути присутня, скажімо, на шпальтах газети «Московский комсомолец»).

Руку Москви в своїх сокровенних інтересах використовують усі – від пропахлих ладаном православ’я слов’янофілів до обтяжених австро-польською історичною спадщиною націоналістів. Руку Москви тиснуть українські політики під час чергового газового дерибану, і її ж демонстративно не тиснуть українські мистці під час чергових зборів із урятування національних культурних первнів; рука Москви порпається в мережаних споднях вітчизняного шоу-бізнесу і натискає на потрібні кнопки в сесійній залі.

За великим рахунком – те, що не встигає зробити рука Москви в Україні, доробляють руки гастарбайтерів у Москві. Ця ж таки рука є певним розподільником, за яким і визначається твоя соціальна та політична позиція. І якщо ти, скажімо, виступаєш проти приєднання нашої молодої республіки до струнких мілітаризованих лав НАТО, то на тебе з розпростертими обіймами вже чекають широкі й гостинні кола проросійськи налаштованих співгромадян. Натомість, варто лише півсловом натякнути на власне критичне ставлення до політики Кремля, як тебе тут таки автоматично вносять в реєстраційні списки патріотичних сил.

Поділ насправді чіткий і позбавлений найменших компромісів – або ти слухаєш радіо шансон, або дивишся емтіві, або п’єш водку столічна, або – коньяк закарпатський, або вибираєш по кабелю сіенен, або – нтв. Боротьба ведеться на виживання, і жодної золотої середини в цьому випадку просто не передбачено. Так само не передбачено простого нейтрального позиціонування Росії – без історичних соплів та геополітичної істерії, позиціонування її як звичайного сусіда, на зразок Угорщини чи Словаччини, без жодних агресивних конотацій та фанатського захоплення. Психологічний комплекс російського сусідства пригнічує всіх – від народного президента до маленьких українців, і тінь Москви, схоже, ще довго заважатиме повноцінному зростанню молодих пагонів національної самоідентифікації.

Скажімо, навіть далека від політики людина мусила звернути увагу на ті хитровивернуті маневри, що відбуваються навколо майбутнього візиту народного президента в гості до північного сусіда. На відміну від подібних візитів до Брюсселя чи Вашінгтона, візит до Москви природнім чином перетворився на черговий водевіль, за великої кількості держслужбовців жіночої статі. Таке враження, що передбачається візит не до сусідньої держави, а в сусідню область, де главою держави було кинуто дружину з дітьми, і при цьому кілька років злісно не виплачувались аліменти. Ясна річ, що подібне акцентування на виключності та пріоритетності загадкової російської душі, особливо у порівнянні з тією ж таки ані грама не загадковою польською чи білоруською душами, викликає подібне ж трепетне ставлення до Росії і з боку електорату.

Можна скільки завгодно говорити про наслідки тяжкого колоніального минулого чи навпаки – про єдиний життєвий простір, печально кивати головою в бік постімперської свідомості чи побиватись через порушені культурні зв’язки, але так чи інакше, складається печальне враження, що для більшості співгромадян, незалежно від їхнього соціального та економічного статусу, цей самий життєвий простір формується набором каналів у телевізорі. Себто усе це тяжке колоніальне минуле розрулюється виключно телевізійними продюсерами, котрі як ніхто інший знають, що бабки найлегше зрубати саме на спекулюванні минулим, хай воно буде хоч тричі колоніальним. І ведуться на ці спекуляції всі – від народних обранців до богообраного народу. Оскільки тяжке колоніальне минуле – воно стосується всіх.

Окрім, хіба що, китайців.