Кто заменит гламурных имитаторов? Юрий Романенко, «Главред» Есть ли шансы у идеологических партий в Украине? Нужно ли воспитывать избирателя и какая из партий на это способна? Эти и другие вопросы обсуждались в ходе круглого стола «Кризис партийных идеологий в Украине», который прошел на «Главреде».

Ю. Романенко: Рады приветствовать вас в нашем полит-клубе «Главреда». Продолжаем серию «круглых столов», которые мы начали в новом политическом сезоне. В качестве специального гостя мы пригласили Арта Каутмана, директора Международного движения за демократию. Эта организация готовит в начале апреля большой всемирный форум в Киеве, который состоится 7-10 апреля, где примут участие более пятисот человек со всего мира. В том числе такие достаточно всем известные персоналии, как Мадлен Олбрайт, Вацлав Гавел и другие известные фигуры.

Здесь присутствуют Михаил Чаплыга — Центр «Стратагема», Виталий Бала — Агентство моделирования ситуаций, Роман Горбик — Всемирное движение за демократию (будет переводить), я — Юрий Романенко, Денис Кирюхин — Центр политических исследований и конфликтологии, Виктор Небоженко, Виталий Кулик – Центр исследования проблем гражданского общества и Александр Медведев — Центр дослідження політичних цінностей.

Как вы знаете, тема, которую мы сегодня рассмотрим — это кризис партийных идеологий в Украине. Тема, на наш взгляд, является актуальной и, скажем так, насущной. Политические гибриды, которые сейчас представлены в украинском парламенте, которые, по-сути, определяют повестку дня для Украины, являются бессодержательными с точки зрения традиционного понимания идеологии. И в связи с этим мы попытаемся разобраться, возможна ли в принципе какая-то альтернатива. Возможно ли в Украине появление идеологических партий в классическом понимании этого слова, либо же классические идеологии, и партии, которые их исповедуют, канули в лету вместе с первой половиной двадцатого века.

Я бы хотел сделать небольшой ввод, который как бы даст понимание ситуации, в которой мы оказались. Я думаю, что ни для кого не секрет, что кризис идеологий характерен не только для Украины, но для западного мира, и для азиатских стран. Последние лет 20 даже популярно говорить о том, что мы вступили в мир без идеологии.

Ряд экспертов говорят даже о том, что по большому счету политика сейчас начинает даже копировать те модели, которые существуют в экономике. В частности, в политике доминирует потребительские настроения. Политики активно используют имиджи, позиционирование и т.д., как основные инструменты, с помощью которых можно адекватно донести свое видение, свои взгляды до избирателя и, в конечном счете, выиграть состязательность за него. Поэтому на первое место выступает именно манипулирование, которое применительно к Украине можно охарактеризовать таким термином как «шустер-политик». То есть когда Савик Шустер и его ток-шоу в Украине являются таким концентрированным выражением вот такого сдвига, который произошел в сфере политического. Талантливый профессионал, задает такой формат, в котором политики являются не более, чем такими куклами, с помощью которых можно привлечь внимание к телеканалу, получить на этом хороший коммерческий успех и капитализировать бизнес.

Давайте теперь попытаемся понять, собственно говоря, есть ли будущее у идеологических партий в Украине, которые находятся в стадии перехода кучмовской модели политической системы, то есть ухода от постсоветской к какой-то к новой форме государственного устройства. Первое слово я предоставляю Александру Медведеву из Центра дослідження політичних цінностей, который, в общем-то, и выступил с предложением проработать эту тему.

А. Медведев: Спасибо. Проблема заключается не в отсутствии идеологии, а насколько потом партия во время и после избирательной кампании, придерживается своих идеологических принципов. Почему мы подняли этот вопрос? Мы попытались разобраться, а что такое идеология топовых партий Украины, и нашли очень большие несоответствия. Не секрет, что вся структура власти в Украине приняла партийный окрас. Лидеры выступают с программными заявлениями, и мы можем проследить тенденцию, что от выборов до выборов программы партий трансформируются в некую такую константу, универсальную программу, с которой идет уклон на социальную сферу. И кризис, на наш взгляд, наступает тогда, когда идут постоянные обращения к потребностям электората и при этом забывается основа, из-за чего создавалась эта политическая партия. Зачастую мы видим, что даже изначально то, о чем говорилось в идеологии партии, иногда трансформируется совершенно даже в отрицание первичных признаков самой идеологии.

Ю. Романенко: А конкретные примеры можете привести?

А. Медведев: Конкретных примеров я бы не хотел приводить, я могу сказать то, что в программе одной партии, которая сейчас находится в большинстве и при власти на данном этапе, записана норма, что они против отчуждения государственной собственности, и против приватизации стратегических объектов госсобственности. Но сейчас мы видим конкретное обсуждение того, как приватизировать стратегические объекты. Я считаю, что Одесский припортовый завод — это стратегический объект, «Укртелеком» — стратегический объект, «Турбоатом» я тоже считаю уникальным стратегически объектом. Эта норма у них прописана в 2005 году, в данном случае мы видим, что налицо совершенно противоположная ситуация.

Особенно этот кризис начал явно проявляться, после выборов 2006 года, когда большинство в местных советах закончило формироваться быстрее, нежели большинство в Верховной Раде. То есть мы видим реально то, что некоторые партийные силы на местах сформировали большинство в местных советах с оппонентами по Верховной Раде. Естественно, что при этом никакой идеологии речь не идет, переформатирование местных советов происходит на основе корпоративной, либо просто частной логики интересов.

Тут, я думаю, сделать еще акцент на том, каким образом программы партий оформляются в избирательные программы. Ведь программа партии должна выходить из идеологии партии. На данном этапе мы видим, что программы оформляются в некий рекламный продукт, где основной акцент делается на отдельные персоны, которые ведут эту партию или блок во власть.

Кроме того, любая программа партии пишется для того, ее постулаты выполнялись по приходу во власть. Однако, в Украине когда партии приходят во власть, то программы, как правило не выполняют, стараясь избегать озвучивания неудобных моментов.

Ю. Романенко: Но это, в общем-то, не только украинская тенденция. Я радикализирую вопрос, а, в принципе, возможна ли другая ситуация? Ведь аналогичным образом поступают и политические силы на Западе. Достаточно вспомнить на какой аргументации Джордж Буш убедил общественность в необходимости военной кампании против Ирака в 2003 году. Американское общество спустя два года, после оккупации Ирака продолжало считать, что в там находилось оружие массового поражения. То есть манипуляция общественным мнением является распространенным явлением. Но, возвращаясь к нашей ситуации, важно понять, возможно, ли в принципе в существование в Украине ответственных таких партий в классическом понимании этого слова. Передам сейчас слово Виталию Бале.

В. Бала: Дякую. Я спробую. Спочатку я хочу відповісти на ваше запитання. Я хотів би, з моєї точки зору, виділити декілька таких моментів, можливо, акцентувати на них, оскільки попередній виступаючий в принципі вже окреслив багато моментів, на яких я хочу акцентувати вашу увагу. Насправді, дійсно я би охарактеризував ідеологію як «вигідна ідеологія». Тобто дійсно, коли вони набирають той обсяг меседжів для виборців, вони якраз будуть, скажімо, свою ідеологію конкретно на програмах, які ведуть їх до влади. Тобто це очевидний факт, який не треба навіть якимось чином доказувати.

Ще один момент – це псевдомасовість цих партій. Тобто всі постійно говорять, що та чи інша партія має дуже багато членів, але насправді всі розуміють, що голосують не за членів партій, а за конкретних лідерів. З цим же пов’язана непрозорість і закритість цих партій.

Тому, безумовно, в нашій ситуації я би акцентував увагу на тому, що партії скоріше поділяють не за ідеологіями (можливо, скоро це пройде, але поки що це актуально), а за кольором. Тобто є у нас ще «помаранчеві», «біло-блакитні», там ще якісь «зелені» й таке інше.

Хотілося б, безумовно, сказати ще й про те, що коли партії будуть якусь свою програму, вони йдуть з нею на вибори, є ще такий цікавий момент, що коли вони проходять у парламент, ідуть до влади, заходять у владу, то вони, я би це назвав так, приносять у жертву всі свої програмні цілі, програмні ідеї заради того, щоби находитися у владі. Як приклад, це може бути будь-який меморандум, той самий універсал, коли партії йдуть туди, говорять для виборців одне, а потім, коли потрібно зайти у владу, то інше.

Але мені би хотілося ще такий момент. Для того щоби змінилася ситуація, потрібно вносити зміни, безумовно, в законодавче поле України. Закон 2001 року про політичні партії в Україні, насправді давно застарів, і його потрібно змінювати. Окреслю буквально декілька там, я би так назвав, білих плям.

Виктор Небоженко, как всегда, ироничен

По-перше, закон вимагає, щоби партії були всеукраїнськими. Тобто ви розумієте, що коли готуються партійні списки, регіональний рівень абсолютно не сприймається. Партійні програми на центральному рівні формуються з прицілом на агітаційний ефект. А регіональні партійні боси потихенько потім підлаштовуються під це, являючись певними князьками у цьому контексті.

Ще однією білою плямою є відсутність у законі будь-якого відношення до владного статусу. Умовно кажучи, прийшла партія до влади, вона повинна мати не тільки певні права, вона має мати і обов’язки, що вона робить. Це, безумовно, треба прописати.

І ще один з таких серйозних моментів, це фінансова прозорість діяльності партій. Думаю, що це також має бути досить серйозно вибудовано. Підбиваючи підсумок першої такої частини, я би хотів сказати, що у нас партії не можна формувати на базі певних персональних амбіцій, і владних, у першу чергу, що у нас, насправді, десь так виходить, вони мають формуватися навколо певної ідеології, потім мають появлятися певні програми їхніх дій для того, щоби цю ідеологію просувати вперед, і будуватися на таких певних ідейних принципах.

З моєї точки зору, ситуація, яка була в вісімнадцятого та двадцятому сторіччях, насправді, зараз не актуальна. У тому розумінні класичному, консервативному. Умовно кажучи, для того щоб зараз написати програму, робиться соціологічне опитування, визначають реперні, больові точки, і на яких починають робити меседжі до виборців, пишуть під це програми тощо. Ми всі це робимо, всі, хто тут сидить, всі розуміють, про що я говорю. І це ніби вже якась ідеологія сформувалася у тієї чи іншої партії. Хоча партія, особливо лідер, навіть не розуміють, про що йде мова, тобто пояснити їм, що таке неолібералізм, чи що таке консерватизм, це потрібно потім написати про це ще окремо, щоби вони це прочитали, а потім лідер говорить, запинається, і потім взагалі не розуміє, про що він говорить.

Але мова навіть не про це. Мені здається, що треба зараз говорити про ідеологію розвитку країни. Тобто стратегічного розвитку України. Умовно кажучи, от партії змагаються в тому, хто яку країну побудує, умовно кажучи, через п’ять, десять років, які інструменти він туди задіє, і що в кінцевому, скажімо, на виході отримає український громадянин. От у цьому контексті, я думаю, можна якраз і говорити про ідеологію, скажімо так, розвитку країни, а не розвитку тих класичних метрів, яка там політологами написана ще в дев’ятнадцятому сторіччі, в перші половині двадцятого сторіччя. Це можна, безумовно, аналізувати, писати, але в цьому контексті у двадцять першому сторіччі, мені здається, якраз має йти мова про ідеологію розвитку країни. Дякую.

Арт Кауфман доказывал преимущества американской демократии

Ю. Романенко. Когда вы говорите о том, что необходима идеология развития страны, то, по всей видимости, она должна быть целостной, всеохватывающей. Но как такая целостность может появиться из совокупности «точечных идеологий», которые появляются как продукт социологических исследований избирательных штабов партий? Можно ли вообще, опираясь на знание реперных точек выдать на-гора какую-либо целостную идеологию.

У нас есть большой как бы такой теоретик и практик дискурса в Украине Виталий Кулик — директор центра исследований проблем гражданского общества, который неоднократно говорил, что необходимо как бы поставить заслон перед гламуром. Воплощением которого в нашей стране являются передачи Савика Шустера, я не говорю конкретно о нем…

В. Кулик: Я Савика Шустера не обвиняю.

Ю. Романенко: Я тоже не обвиняю Шустера, я говорю о «шустере» как о феномене, который во многом определяет нашу политическую реальность. Это реальность Спектакля, в котором политика «шустеризируется». Итак, Виталий Кулик.

В. Кулик: По-перше, хотів би відзначити, що варто розуміти те, що будь-яка ідеологія має свою класову складову. Тобто ідеологія має слугувати певній соціальній групі. Якщо ми не подобається слово «клас» в класичному розумінні марксистському, тоді ми говоримо про соціальну групу.

Якщо ми подивимося на більшість політичних партій, і на ті ідеології, які вони озвучують, ідеологія середнього класу, не даючи визначення, що таке є середнім класом, якщо ми говоримо про існування цілого пучка соціал-демократичних партій, близько тридцяти партій, які озвучують, що вони є партія середнього класу і таке інше, власне, ми побачимо, що ці партії не розуміють, власне, на кого вони орієнтовні.

Навіть якщо ми розглянемо докладно програму «Нашої України», БЮТ чи Партії регіонів, складається враження, що їх писав один автор. Лише питання в оформленні. Тобто там більш гламурна презентація, тут більш грос-бух такий, теоретична розробочка, тут вона з рюшечками, тут вона з венезельочками, але в принципі тези повторюються з програми у програму. Можливо, дійсно, це програма нашого експертного співтовариства, який не має певного ідеологічного креатину, і ми переписуємо одне в одного якісь ідеологічні штампи, чи якісь класичні кращі ідеї. І вони з’являються то у Юлії Тимошенко, то у НУНС, то у Партії регіонів, то у соціал-демократів, але мають одні і тіж самі посили.

Тобто наші політичні партії втратили зв’язок із тими соціальними групами, інтереси яких через декларацію певних ідеологій вони мають відображати.

Друге, вони мають консолідувати цю соціальну групу, і мобілізовувати на підтримку та на вироблення програм.

Виталий Бала раскрывает феномен "точечных идеологий"

Скажіть мені, будь ласка, яка політична партія ініціювала ідеологічну чи політичну дискусію в середовищі соціальної групи, на яку вона орієнтується, для вироблення колективної, через дискусію, вироблення програми? Відповім -жодна політична партія. У той самий час на Заході присутні політичні дискусії в ідеологічному середовищі серед експертів і навіть громадські обговорення проблем. Скажімо, підготовка відомої програми партії Демократичного соціалізму в Німеччині. Цьому передував достатньо довгий процес дискусій внутрішніх, дискусій у суспільстві, а потім уже готова програма 2001 року.

Цю ідеологічну дискусію розуміють громадяни, які голосують за партії. Вони, можливо, не включаються в неї, не беруть безпосередньої участі, але вони ознайомлені з усіма новітніми ідеологічними трендами, які озвучують певні політичні лідери. Тобто є живий зв’язок політичної партії, її ідеології з масами, які за неї голосують.

Ю. Романенко: Очевидно, такая партия должна быть, как бы вмонтирована в социум.

В. Кулик: Вона має ґрунтувати свою діяльність на основі так званої демократії участі. Тобто безпосередньо існувати і бути присутніми на горизонтальному рівні. Це має бути не розподіл пайків і громадянин узнає про цю політичну партію лише під час виборчої кампанії, а коли немає виборів, закриваються всі громадські приймальні. Це має бути справжня дискусія, справжня участь у вирішенні муніципальних проблем, проблем місцевого самоврядування. Тобто партія має існувати не лише на рівні міста, району, а на рівні мікрорайону, окремого будинку. Її активісти мають бути присутніми в більшості конфліктних, або в більшості соціально важливих точках суспільства. І тоді справді є взаємозв’язок громадянина-виборця і політичної партії, яку він підтримує, або не підтримує.

Виталий Кулик гневно обличает "гламур"

Ю. Романенко: Но здесь возникает вопрос — а есть ли граждане? Есть ли критическая масса граждан для этого?

В. Кулик: Це раз. Коли у нас кажуть, що у нас не існує громадянського суспільства, коли у нас кажуть, що у нас громадянин пасивний, це є брехнею. Простий приклад. 2003 рік — кількість акцій протесту, в яких брали участь більше ста осіб, дорівнював дві з половиною тисячі акцій на рік. 2005 рік — шість тисяч. 2006 рік — ми бачимо спад, 2007 рік — знову доходить до чотирьох тисяч. Це вказує на те, що громадянське суспільство, законопротестні рухи, новітні соціальні рухи набирають обертів, і це справді ті активісти, які насправді несуть певну ідеологію, можуть нести певну ідеологію і з ними потрібно працювати. Тобто є соціальний активізм, він знову починає відроджуватися. І це не лише, скажімо, для лівої ідеї, цих соціальних активістів можна використовувати в інших політичних структурах, якщо вони зможуть донести свою ідеологію і заручитися їхньою підтримкою. Більшість з цих активістів не є маргіналами, вони мають доступ до Інтернету, вони створюють ком’юніті, вони обговорюють важливі політичні, в тому числі й ідеологічні проблеми, це не лише є, от скажімо, приклад, так звана «уплотнительная застройка» в місті Києві. У Києві існують близько тридцяти ком’юніті, які обговорюють проблеми ЖКГ і проблеми забудови історичної частини міста. Більшість цих ком’юніті потім проводять акції протесту, яка, скажімо, буде завтра на Пейзажній алеї. Це не лише поодиноке явище, це вже тенденція, це вже певний рух. І в цих ком’юніті обговорюються проблеми тієї ж самої програми демократичного соціалізму, обговорюються ідеологічні важливі проблеми, відчувається, що там є запит на ідеологію, запит на ідею. Однак до цього запиту наші політичні партії не можуть нічого запропонувати, адекватну відповідь дати. Запропонувати певний адекватний продукт. Більшість програм і ідеологічних проектів наших політичних партій, від них віє нафталіном, нафталіном із штампами двадцятого століття. Це не є постмодерні партії, не в розумінні постмодернізму як напрямку, а мається на увазі, партії в постіндустріальному суспільстві. Я далекий від того, скажімо, що у нас змінився конфлікт між капіталом і працею, нічого подібного, він існує і зараз, і навпаки, посилюється.

Однак, для того щоби актуалізувати питання цього конфлікту, скажімо, для лівої ідеології, необхідно, щоби трудящий той самий, на якого орієнтуються різні політичні партії, зрозумів свій класовий інтерес. А для цього йому не потрібно розповідати про завоювання Октября і про Леніна, і про його ключові роботи. Треба пояснювати робітнику, в чому полягає, власне, цей класовий інтерес зараз, в конкретному будинку, на конкретному підприємстві, і в конкретному суспільстві більшості лівих політичних партій цього народу.

Інший приклад — середній клас. Скажіть мені, будь ласка, яка політична сила змогла заручитися справжньою підтримкою так званого середнього класу хоча би у вигляді дрібних підприємців? Яка партія змогла ініціювати дискусію, справжню дискусію в рамках цього середнього класу? Хоча би цього прошарку. Жодна політична партія. Була імітація, гламурна імітація у вигляді «Віче» та Богословської, яка не мала горизонтальних зв’язків, не мала зв’язків навіть із групами своєї підтримки на місцях і втратила за рік будь-яку популярність. І навпаки, ми бачимо те, що є відмова основних політичних гравців від горизонтальної комунікації та демократії участі на користь гламуризації політичного життя, на користь, скажімо, гламурного популізму, і на користь персоніфікації, повністю тут погоджуюся з паном Балою.

Фактично персоніфікація відбувається не лише, скажімо, в образі цієї політичної партії, а навіть на рівні ньюзмейкерів. Ми бачили як це відбувалося в «Нашій Україні» під час виборів, було визначено п’ять-сім ключових ньюзмейкерів, які озвучували позицію політичної сили, всім іншим категорично було заборонено будь-що казати. Якщо людина не погоджувалася, вона йшла, як це було з Безпалим. І це стосується й інших політичних партій: це стосується і Партії регіонів, і Соцпартії. Тобто фактично вбивається внутрішньопартійна дискусія, вибудовуються і вносяться зміни до статуту політичних партій, які дозволяють монополізувати та тримати під контролем все їх життя. Тобто, партії будуються вже далеко поза схемою демократичного централізму. Це ультрацентралізм. Це фактично диктаторські партії, де я повноваження лише ЦК, керівництва партії і, де немає внутрішньої дискусії.

Є й інший варіант. Теж подібний, але інший. Коли політичне керівництво партії віддає місцеві організації на відкуп, як вотчину, певному бізнесмену. Кожна політична партії, тобто її структура на місцях в області чи місті має самофінансуватися. А що це означає? Що приходить бізнесмен, якого не цікавлять ні політичні, ні ідеологічні дискусії, якого не цікавить робота з електоратом в напрямку політичного просвітництва. До речі, це є одна з фундаментальних функцій політичних партій, якою не виконує жодна політична сила в Україні.

Фактично у нас є дві партійні моделі: олігархічна партія, де все куплено, і пірамідка, де все субординовано. Демократичних партій, справді демократичних, де є внутрішнє життя партійне, можливо, за виключенням КПУ, мабуть в Україні немає. , У Компартії існує внутрішньопартійна дискусія, як це було під час з’їзду Компартії перед перевиборами, коли з’їзд не підтримав рішення керівництва. це був єдиний випадок з усіх з’їздів, які були в Україні перед виборами. А це не означає, що Компартія є зразком. Там є дискусія, але з демократією там складна ситуація. І це стосується й інших політичних сил. Фактично у нас зараз відбувається герметизація партійного життя на рівні керівництва, бомонду. У свою чергу, це керівництво максимально гламуризувалося, воно отримало «глянець» і є великий ризик того, що такий відрив буде і надалі відбуватись. Ось чому громадяни не відчувають своєї спорідненості з політичним класом, який герметизується, стає річчю у собі і для себе. Соціологічні дослідження вказують на те, що громадяни сприймають політичний клас як «вони», і себе, весь народ, як «ми». І проблеми та потреби політичного класу не пересікаються з проблема та потребами всіх інших громадян, з потребами виборців.

Александр Медведев не доволен беспринципностью украинских партий

Для політичного класу були актуальними перевибори, європейська інтеграція, інтеграція в НАТО, російська мова, а для громадянина, для нас, було цікавим питання зарплати, пенсії, питання реформи ЖКГ, проблеми, які стосуються безпосередньо його життя, його виживання та якості життя. Але громадянин вимушений був споживати оці підробки, оці ерзаци, які пропонувалися у вигляді певних штампів, і у вигляді образів. Можливо, справді, справа йде про те, що ми живемо в постмодерністському світі, де неможливі класичні ідеології. Але це не є виключенням того, що, можливо, зараз формується нова ідеологія, яка зможе бути більш адекватною і зможе достукатися до виборця та отримати справжню підтримку. Була ж ситуація під час помаранчевих подій 2004 року, коли частина громадян, на які, зокрема, Юра казав, що це середній клас, який збунтувався, от до них змогли достукатися, пояснити їм свої вимоги. І я не виключаю, що подібна ситуація може скластися надалі, тобто під час певних подій, все ж таки буде можливість достукатися до певної соціальної групи і сформувати, чітко сформувати певний взаємозв’язок: політична партія — інтереси певної соціальної групи. Якщо такий взаємозв’язок буде існувати, ми знову повернемося до нормального розуміння політичної партії, її ролі та ідеології її у суспільстві.

Ю. Романенко: Спасибо. После такого твоего зажигательного спича у меня возникла аллюзия. С одной стороны мы видим гламурных имитаторов, к которым можно отнести действующие политические силы, независимо от того, являются ли они партиями олигархического капитала, либо пирамидки в виде КПУ или СПУ. А с другой стороны, назовем их условно дискурсивные коммьюнитарные силы, которые тяготеют к программным моментам, но которые не объединены еще в какие-то системные структуры. Они находятся в корнях социума барахтаются и пытаются каким-то образом изменить, решить конкретные задачи на конкретном уровне, на котором они находятся. Но способны ли они выйти на формирование общенационального идеологического продукта?

Я передаю слово Денису Кирюхину из Центра политических исследований и конфликтологии, который давно прорабатывает тему современных идеологий.

Д. Кирюхин: Спасибо. Я хотел бы обратиться к главному вопросу круглого стола: возможны ли идеологические партии в современном обществе? Мне кажется, что такие партии возможны. Нет никаких проблем с тем, чтобы создать некий технологический проект — «классическую» идеологическую партию. Но сразу же возникает другой вопрос: будут ли такие партии успешными? И ответ на этот вопрос однозначный — они успешными не будут. Примеры построения партий такого типа, например, праволиберального толка, в Украине же были. Коллеги приводили примеры и мы видели, что такие партии не получают широкой общественной поддержки.

И наоборот, мы видим, что «мегапартии», которые у нас сейчас представлены в парламенте, три основные политические силы, наоборот прилагают максимум усилий, чтобы не занять какую-то четкую идеологическую нишу. Мне кажется, что это обусловлено как раз тем, что сегодня успешная партия, партия, которая хочет быть представлена в парламенте, вынуждена давать, иногда совершенно противоположные сигналы различным социальным группам. Это может быть одновременно и либеральный сигнал бизнесу, и социал-демократический сигнал малообеспеченным слоям населения и консервативный сигнал, отвечающий ориентацию значительной части общества на традиционные ценности. Только на такой совокупности разнонаправленных сигналов, создается образ политических сил, которые, как показывает опыт, сегодня являются наиболее успешными в электоральном отношении. Поэтому, кстати, и не удивительно, что, как сегодня многие уже отмечали, придя в парламент, такие партии начинают действовать вопреки тем заявлениям, которые они делали ранее. Это не случайно, ведь зачастую они просто уже изначально дают разновекторные сигналы, а после избирательной кампании действуют уже не сообразно сложившейся политической конфигурации, согласно парламентской конъюнктуре.

С другой стороны, партии вынуждены во многом действовать именно таким образом, поскольку, вот как сейчас Виталий Александрович отметил, политические партии утратили связь с социальными группами.

Вместе с тем, я бы хотел отметить, что, как показывают данные социологических исследований, групповая идентичность граждан, классовая идентичность, если хотите, на самом деле в украинском обществе не является первичной. Она достаточно слабо развита, и совершенно стандартной для нас является ситуация, когда, например, наемный работник крупного предприятия может голосовать не за партию, которая представляет интересы наемных рабочих (например, левую), а наоборот, отдает голос крупной олигархической партии, которая как раз будет отстаивать интересы его работодателя. Такое происходит, во-первых, как потому, что у нас не развита групповая идентичность (например, наемных рабочих) и соответственно нет иерархии интересов в этих рамках. А, с другой стороны, повестка дня самих выборов, как правило, задается, таким образом, что на выборах избиратель уже голосует не как наемный работник или крупный предприниматель. Он поддерживает «оранжевых», «бело-синих», определяясь сообразно тому, как они отвечают на ключевые вопросы повестки дня выборов, каким, как правило, является вопрос о вступлении или не вступлении в НАТО, но никак не вопрос социального обеспечения или развития социальной эксплуатации. В результате происходит смещение интересов избирателей, приводящее к неуспеху идеологических партий.

В тоже время нужно помнить, что классических идеологических партий нет сейчас и на Западе, нет в Европе, и в этом смысле мы с ней в какой-то мере сходны. Но у нас данная ситуация еще связана и с тем, что роль партий начала усиливаться только после 2004 года. Очень важно, как дальше пойдет развитие партийных структур, насколько будет дальше развиваться влияние партий на политическую жизнь страны в целом. Например, в законодательных инициативах, касающихся местного самоуправления, которые недавно представил глава государства, можно увидеть стремление к усилению влияния территориальных общин, и, с другой стороны, усиление влияния государственных администраций. При этом местные советы оказываются как бы «зажатыми» с двух сторон, а местные советы — это ведь базис региональной деятельности партий.

Таким образом, мы, в случае принятия таких, по моему мнению, несбалансированных законодательных инициатив, можем оказаться в ситуации, когда ослабим региональную основу для работы партий. Партии у нас будут работать в парламенте, а реальная работа на местах будет ограничена территориальной общиной, которая будет решать красить забор в синий цвет или зеленый, потому что они решают такие социально-хозяйственные вопросы, и государственными администрациями. А вот площадка для региональной деятельности партий у нас будет максимально сужена, и это очень опасная тенденция. По крайней мере, я бы хотел обратить внимание на эту тенденцию, которая может крайне негативно сказаться на развитии партийной системы, страны.

Соответственно, поскольку и партии у нас стали развиваться не так давно, и классовая идентичность у нас тоже остается крайне низкой. Размывание классовой идентичности характерно для европейских стран, и признаком этого является появление там новых социальных движений. Это антиглобалисты, экологические, гендерные движения, «зеленые», которые оказывают зачастую достаточно существенное влияние на развитие политической системы страны.

У нас такие новые социальные движения если и есть, то приобретают вид каких-то маргинальных, малозаметных явлений и не пользуются какой-либо влиятельностью.

Следующий момент, который приводит к тому, что партии «смещаются» в своих изначальных идеологических установках, это их ориентация на запрос общества. Действительно, общество можно или воспитывать, как сейчас отметил коллега, и джля этого нужно проводить регулярную партийную работу. Но у нас фактически запрос на партии законодательно опять-таки начал возникать только после 2004 года. Поэтому самый простой путь в нынешней ситуации, по которому пошли все наши партии, это не воспитывать избирателя, а просто идти за ним, за его желаниями. Если им следовать, то можно за полгода до выборов провести социсследования, потом написать партийную программу, руководствуясь выявленной иерархией потребностей, и тем самым обеспечить себе успех.

А для серьезной партийной работы, которая бы «воспитывала» избирателя требуется, первое — серьезные финансовые ресурсы и площадка для возможности для партии действовать на региональном уровне. Однако с наличием этих площадок как раз есть некоторые проблемы.

И, наконец, еще один нюанс. В наших «мегапартиях» сегодня сложно определить четкую идеологию, например, БЮТ (а формально — «Батькивщина») недавно стал наблюдателем Европейской народной партии, правой партии, при этом никто из руководства этой политической силы не может отказаться от своих социальных обещаний, отнюдь не характерных для европейских правых.

И связано это с тем, что большинство украинских граждан ориентировано на то, чтобы государство заботилось о социальных проблемах. Наблюдается достаточно четко выраженное тяготение к патернализму. Это тот социальный запрос, на который отвечают партии своими заявлениями, которые мы зачастую характеризуем как популистские заявления: раздача денег, перераспределение собственности и так далее. Эта социальная проблематика, которая в принципе является традиционно левой, но ее «забрали» у левых вытолкнув их из мейнстрима.

С другой стороны, идеологические партии, как, например, КПУ имеют определенный шанс, который заключается в позиционировании на определенные ниши. КПУ в 2007 году прошла в Раду за счет более радикальных лозунгов, которые отвечают интересам радикально-ориентированного электората.

Таким образом, пожалуй, еще рано говорить о кризисе идеологий, скорее целесообразно говорить о кризисе партий.

Продолжение следует…