Гості з майбутнього Святослав Хоменко, журнал «Главред» Найпопулярніші українські політики в загальних рисах уявляють собі, яку саме країну вони хочуть побудувати. Проблема в тому, що їхні України – надто різні, аби будувати їх разом...

Майбутнє для переважної більшості українських політиків означає приблизно те саме, що візуальне мистецтво для кротів. Вони не те щоб не хотіли його побачити – часом складається враження, що побачити його вони просто нездатні.

Часова перспектива, доступна поглядові вітчизняних політичних діячів, обмежується, як правило, найближчою виборчою кампанією. Що б політики не робили сьогодні – від них надзвичайно рідко можна почути роздуми на тему того, як ці дії відоб-

разяться на житті їхнього народу, їхньої держави, скажімо, за десяток років. Та що там десяток – часом наслідки тих чи інших рішень стають несподіваними для їхніх авторів уже за кілька місяців із дня прийняття! Єдине питання, що цікавить політиків: як їхній почин відобразиться на їхніх особистих електоральних показниках?

Політичні партії, які теоретично могли б представляти власні візії майбутнього держави у своїх програмних документах, теж підводять. Треба реформувати, треба змінювати, треба розвивати – все це й так зрозуміло і зовсім не схоже на одкровення. А от чи мають вітчизняні політсили цілісне уявлення про те, яку картину вони хотіли б отримати «на виході» України з усіх пропонованих ними реформ та трансформацій? Навряд чи. Втім, чи не надто багато ми хочемо від українських партій, які й партіями назвати можна лише з натяжкою?

Та й справді, можливо, те, що пересічний вітчизняний політик не почуває за собою готовності творити картину майбутнього України, а значить, і брати на себе відповідальність за те, що у цій картині щось виявиться не так, – це нормально? Зрештою, держава у нас таки молода, політика молода, політики, відповідно, теж молоді. А що з них, дітей, візьмеш?

Але діти – це одне, а кому багато дано, з того багато й спитають. Навіть у нашій політичній пісочниці встигли сформуватися особистості лідерів, яких, хочуть вони цього чи ні, статус зобов’язує мати власне бачення стратегії розвитку України. І треба визначити: діячі, що волею долі опинилися на вітчизняному політичному олімпі, з більшим чи меншим успіхом, але намалювали власні картини України їхньої мрії. Їх можна навіть більш-менш точно відтворити з задекларованих пріоритетів діяльності чи публічної риторики цих політичних лідерів.

Ці картини – не хороші й не погані. Вони такі, якими вони є. Просто коли політики найвищого ешелону приймають якісь рішення, то ними – свідомо чи ні – намагаються наблизити Україну, якою вона є сьогодні, до ідеальної країни, якою вони хотіли б зробити її у майбутньому. І головний конфлікт українського політикуму якраз і полягає в тому, що ідеали ці – різні!

Віктор Ющенко: Казки дідуся Панаса

Нинішній Президент України, за всієї дискусійності наступної тези, є політиком радше західного зразка. Не тільки тому, що свого часу Ющенко-глава Нацбанку першим показав європейським столицям, що український політик – це не обов’язково або партійний функціонер похилого віку, або міцний господарник, який вважає свою державу нічим іншим, як великим підприємством, а себе – його директором. Окрім цього, ще не так давно складалося враження, що вже хто-хто, а Віктор Андрійович з його поважним стажем опозиціонера сприймає політичний процес як більш-менш чесну конкуренцію партій і лідерів, а не як засіб перманентного забезпечення власного перебування у владі – в чому небезпідставно підозрювали попереднього Президента. Це, поза всяким сумнівом, теж додавало нинішньому главі держави балів у очах європейців. І, хоч Ющенко не може говорити з західними колегами однією мовою (всупереч обіцянкам, наш Президент так і не зміг вивчити англійську), – в їхньому товаристві він почувається набагато комфортніше, аніж в компанії мешканців Кремля.

Відповідно, Україна Ющенка – це Україна західна, європейська, цивілізована у всіх сенсах цього слова. Погляд глави держави, спрямований на Захід, – це, крім усього іншого, ще й свідома чи підсвідома втеча від Москви, яка так і не пробачила Вікторові Андрійовичу лідерства у Помаранчевій революції...

Незважаючи на те, що Ющенко – банкір за освітою, в його Україні сфера матеріального підпорядкована сфері духовного. Складається враження, що за час перебування у президентському кріслі він старанно уникав «розрулювання» економічних проблем, що виникали у державі, – хіба що номінально виконуючи роль головного двигуна у процесі руху України до ВТО (тобто знову ж таки на Захід). Чому Ющенко так сподівається на те, що з усіма економічними негараздами ринок упорається сам, без участі Президента? Можливо, це зайвий раз доводить, що наш глава держави – переконаний ліберал. Проте, з іншого боку, має право на існування й інша версія відповіді на це запитання: Ющенкові це просто нецікаво.

Зате він завжди був небайдужим до гуманітарних аспектів політичної діяльності. Тож, опинившись у кріслі Президента, Ющенко отримав можливість відтворювати своє бачення майбутнього України у державних заходах, а також у раціональних та ірраціональних посиланнях, які він адресує своєму народові.

Україна Ющенка – це держава людей, які дуже багато уваги приділяють традиційній культурі. Вони розмовляють українською мовою, звертаються до своїх батьків на «ви» і щонеділі цілими родинами ходять на службу до єдиної помісної церкви у фамільних вишиванках.

Важливо зрозуміти: їх ніхто не примушує вчити напам’ять народні пісні та колядки – адже це і справді дико. Така поведінка українців в Україні Ющенка – найвищою мірою природна, якщо хочете, обумовлена покликом землі, покликом предків. Саме через це вони без нагадування запалюють свічку на вікні в пам’ять про жертви Голодомору і «толокою» відбудовують черговий Батуринський палац.

До речі, про палаци, точніше, про ставлення Ющенка до вітчизняних олігархів. Найкращий спосіб досягти прихильного ставлення Президента до капіталів сумнівного походження – це віддати частину їх на один із гуманітарних проектів Банкової. В Україні Ющенка гроші не пахнуть, але тільки якщо вони працюють на духовне відродження нації...

Така посилена увага до сфери духовного вкотре підкреслює ставлення Ющенка до матеріального. І справді, в цьому контексті не так важливо, звідки візьметься хліб-сіль на столах українців. Адже якщо всі представники такої духовно сильної нації з ентузіазмом трудитимуться на благо собі, своєї родини і своєї держави – то не може ж ця нація бідувати!

Віктор Янукович: Прожектор перебудови

Із такою точкою зору напевно не погодився б Віктор Янукович. Найперше тому, що його розуміння політики принципово відрізняється від поглядів на неї нинішнього Президента. Янукович – політик східного, російського зразка. Влада в його розумінні – нетлінна, вона стабільна і в будь-який момент часу «сильна, як ніколи». А вибори та інші супутні явища так званої демократії не повинні серйозно впливати на її інститути. Янукович-опозиціонер грає не свою політичну роль. У цій іпостасі він виглядає абсолютно неорганічно і недолуго.

Не дивно, що західні політичні цінності, європейські політики здаються Януковичу незрозумілими і чужими. Значно краще Віктор Федорович почувається на кремлівських політичних салонах, де не гріх пофрантувати, скажімо, в туфлях зі страусиної шкіри.

Ось і Україна Януковича – це країна, відносини якої зі східними і західними сусідами перебувають на стадії роками перевіреної багатовекторності. На Захід Віктора Федоровича не особливо тягне, проте і в обійми Москви він не поспішає – надто вже лякає вітчизняний великий бізнес перспектива повторити долю того ж Михайла Ходорковського...

А великий бізнес – це наріжний камінь України Януковича. Адже ця держава – держава підприємств, що працюють, ВВП, що невпинно росте, і високої виконавчої дисципліни. Виробники повинні виробляти, експортери – експортувати, споживачі – споживати. Спокій бюджетонаповнюючих галузей виробництва, тобто, по суті, олігархів, не може бути порушений нічим, тим більше якимись там політичними перипетіями.

Реалізувати своє бачення майбутнього держави, маючи в розпорядженні нинішню Україну, лідерові Партії регіонів теоретично було б простіше, ніж його конкурентам: адже, за великим рахунком, його Україна – це те, що ми спостерігаємо навколо себе зараз, тільки надійно «застабілізоване».

Було б помилкою думати, що в Україні Януковича немає місця для реальних, живих людей. Вони є, і піклування про їхній добробут – один із ключових пріоритетів для держави. В ідеалі кожен громадянин має бути задоволений своїми соціально-побутовими умовами, власною працею забезпечувати вищезгадане зростання ВВП і регулярно отримувати за це заробітну плату.

Держава, інститути громадянського суспільства, рядові українці повинні почувати себе частинами єдиного організму, робити спільну справу і не заважати одне одному. Тому в ідеальній Україні Януковича навіть теоретично не може трапитись якась революція.

А ось якою мовою розмовлятимуть одне з одним мешканці цієї країни чи до якої церкви вони ходитимуть у вільний від роботи час – за великим рахунком, все одно. Саме тому прихильники Януковича «здають» «мовне» питання за кожної зручної нагоди – аби лише отримати можливість «стабілізувати» країну за своїм задумом.

Юлія Тимошенко: Мультфільм на замовлення

У Юлії Тимошенко ситуація зовсім інакша. Почати хоча б із того, що назвати її політиком східним чи західним язик не повертається. Юлія Володимирівна – дитя космополітичного радянського Дніпро-

петровська, міста, де модерність мислення переплелася з консервативністю суспільного ладу. Вона – той рідкісний випадок, коли людина може «вибрати Батьківщину», принаймні політичну.

Як колись її «земляк» Леонід Кучма просив у Верховної Ради пояснити, що саме повинен побудувати уряд під його керівництвом, так само сьогодні Юлія Тимошенко чекає відповіді на це питання від українського народу. Вона до сьогодні «не бачить» України, яку прагне побудувати. Про цю державу можна сказати лише одне – виконробом у її будівництві буде сама Тимошенко. Далі – тьма тьмуща.

І справді, щодо жодного зі стратегічно важливих питань розвитку не те щоб України – навіть своєї політичної сили – у Тимошенко немає чіткої й однозначної позиції, що не змінювалася б хоч раз протягом останніх років.

Якою республікою бути Україні – президентською чи парламентською – відповіді на це питання сама лідерка БЮТ не знає, тому і пропонує визначитися замість неї народові. Яку ідеологію сповідує Юлія Володимирівна і виборчий блок її імені: ліву – «соцінтернівську», чи праву – «народницьку»? Теж незрозуміло. Як відрізнити тих олігархів–кровопивців–ворогів народу (наприклад, Ріната Ахметова та Віктора Пінчука), яких збирається «розкуркулювати» Тимошенко, від «крупних підприємців, які вчасно перейшли на бік народу» (як-от Костянтин Жеваго чи Богдан Губський)? Питання риторичне.

Зовнішньополітичний вектор діяльності Тимошенко теж визначається залежно від поточної кон’юнктури. Наприклад, «за» чи «проти» сама прем’єр-міністр вступу України до НАТО досі залишається таємницею навіть для її найближчих соратників.

У вирішенні цих та будь-яких інших питань Тимошенко буде цілком і повністю покладатися на думку ядра її електорату. Мета – завоювати симпатії якомога більшої кількості виборців, щоб у вирішальний момент конвертувати їхню довіру в першу посаду в державі. І, в принципі, неважливо, як вона називатиметься.

За усього бажання виявити інші ознаки ідеальної України Тимошенко, крім того, що влада у цій країні належатиме їй особисто, не вдається.  Хвалений «Український прорив» відповіді на запитання, якою стане держава після цього самого прориву, не дає, а повернення вкладів чи повернення у держвласність «Луганськ-

тепловозу» – кроки відверто тактичні й реально вплинути на майбутнє країни не зможуть.

Добре це чи погано – так відразу і не скажеш. З одного боку, добре. Адже зараз Тимошенко як ніхто інший звертає увагу на поточну соціальну та політичну кон’юнктуру України, чим подає хороший приклад іншим колегам – національним лідерам, надто вже віддаленим від головного творця цієї кон’юнктури, тобто від самого українського народу. Постійно оглядаючись на свого потенційного виборця, лідерка БЮТ за своєю волею ніколи не піде на кроки, які могли б позбавити її симпатій значних електоральних мас. А це означає, що своєю політикою Тимошенко навряд чи поглибить розкол між двома частинами України – вона радше балансуватиме, щоб задовольнити очікування жителів обох берегів Дніпра.

Але це триватиме тільки доти, поки в руках Тимошенко не опиняться всі важелі впливу на ситуацію в країні. Після цього вона вже не потребуватиме підказок, у який бік їй розвивати країну, ні від кого. Зрештою, її «земляк» Леонід Кучма, потрапивши у крісло Президента і переформатувавши під себе політичну систему України, теж досить швидко зорієнтувався з відповіддю на це питання...

Кожному по майбутньому

Конфлікти між картинами майбутнього України, намальованими вітчизняними політиками, насправді не такі вже й неподоланні, як це здається, наприклад, під час чергових парламентських криз. Двом Вікторам, якби у них не було команд, радників та інших благодійників, – взагалі немає чого ділити. Один займався б культурою та іншою «гуманітаркою», другий – піднімав би «реальний сектор», решту поділили б по-братськи, не перегинали б кожен свою палицю – і, за великим рахунком, більше нічого країні й не треба. Може, саме тому така живуча в українському політикумі тема вже не раз «похованої» «широкої коаліції»?

Ющенко і Янукович як «Інь» і «Янь» української політики в ідеальних умовах (якби не складна історія Майдану та штучного накручування суперечностей між ними в ході кожної з останніх виборчих кампаній) – це, насправді, уособлення однієї й тієї ж картини майбутнього країни. Майбутнього, в якому розвинута промисловість гармонійно доповнює сильну гуманітарну сферу, а безрозсудний патріотизм набуває рис раціонального прагматизму.

Реалізуватися таке майбутнє могло б тільки в аптечно стерильних умовах – якби носії його складових абсолютно урівноважували один одного у владі та взаємно не посягали б на сфери діяльності та повноважень візаві. Ніхто не стверджує, що під двох цих діячів потрібно спеціально виписувати Конституцію чи приймати закони країни, – зрештою, переоцінювати їхню роль у житті України не варто.

Але й недооцінювати не можна. Звичайно, з традицією політичних домовленостей, які б виконувались усіма їхніми учасниками, в Україні, будьмо відвертими, погано. Але ж зараз, коли у вітчизняному політикумі ключові ролі належать гравцям, які просто приречені домовлятися між собою, – чи так вже мудро й патріотично вкотре втрачати цей шанс?

Звичайно, знайти рівновагу між цими двома політиками і, можливо, як наслідок, між змодельованими ними майбутніми України було б легше, якби не... Якби не наявність у політикумі ще одного, позасистемного (якщо розглядати об’єднання Ющенка і Януковича як систему), гравця – Юлії Тимошенко.

Нинішньому прем’єрові, звичайно, може нарешті вдатися виробити «свою» модель майбутнього, але от час і ресурси для цього моделювання у неї з’являться тільки разом із усією повнотою влади в Україні. А отримавши таку омріяну, таку жадану владу одного разу, навряд чи в гіпотетичному майбутньому – своєму і країни – вона погодиться поділитись нею з кимось іще. У політикумі за Тимошенко наявність альтернативних сильних гравців у будь-якому разі не передбачена...

Добре, якби все це усвідомив і маленький українець. Одного разу зробивши вибір на користь тієї моделі майбутнього, яка здасться йому кращою за іншу, він міг би позбавити багатьох клопотів і себе, і політиків, які безкінечно борються за його душу. Ось тільки проблема якраз і полягає в тому, що не знають, в якій країні вони хочуть жити, не лише рядові політики, а й їхні рядові співгромадяни...