Антиеротика: риб’ячі очі Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Ви вже бачили фільм-оперу Свіні Тодд про демонічного цирульника з Фліт-стріт? Того, який на помсту жорстокому капіталістичному лондонському суспільству різав горлечка клієнтам, а його бойова подруга потім продавала м’ясо в пиріжках?

Я – ні. З мене вистачило театральної постановки. Дуже доброї, до речі. Будьте певні, що в перукарні в районі Фліт-стріт я відтоді не ходжу.

Так само я давно вже не їм нічого, що продається на вулиці й містить у собі фарш. Мама написала з Полтави, що у них розкрили банду котоїдів. Навіть не котоїдів, а котопродавців. Коротше, йдеться – про оті ароматні біляші, про які всі завжди жартували, що вони вчора гавкали. Народ не дуже помилявся. Гавкали, нявкали, словом – не рохкали й не мукали.

І якщо ви гадаєте, що це стосується тільки Полтави, а свєжиє гарячіє бєляши десь на київській станції метро зроблені з натуральної свинини, – подумайте ще раз.

Але мама вже настільки філософськи ставиться до життя, що навіть не стала особливо обурюватися, а просто флегматично спитала в мене:

–А чи є країна, де котів просто їдять? Десь же хтось має їсти котів. Може, у нас просто екзотичні біляші?

Така країна насправді є, в Африці. Називається Гана. Я там не була, але читала статтю британського ресторанного критика, який поїхав у Гану до друзів і дуже хотів попробувати страву з кота. Але йому так і не дали. Сказали, що коти тільки для своїх, бо іноземці до цього дивно ставляться. Мовляв, погралися дітки з котиком, потім по горлечку чик – і біляш. Європейці цього не розуміють.

Я зберегла ту статтю. У нас двоє котів; принаймні у випадку ядерної війни відкопаємо рецепт і прогодуємося.

Людина – цікава істота, і їй притаманно тягнути до рота все, що попало. Але бувають екстріми.

У Британії є чувак, звуть його Стефан Гейтс, вершинна мрія якого – зробити кров’янку із власної крові та жиру. На запитання, чи це не канібалізм, він відповідає: мовляв, їсть же людина власні «кози» з носа. Пан Стефан хавав у Китаї верблюжий горб, пеніс яка, пеніс бика і вижимку із пеніса оленя: горб йому сподобався, а пеніси – ні. Вижимка, мовляв, була надто гидотною, а пеніс бика дуже виразно дивився на нього з тарілки.

При тому, що і від написання, і – я певна – від прочитання цього переліку можна здригнутися, аудиторія і послідовники у таких збоченців, безсумнівно, є. Стефан Гейтс зняв документальний фільм про свої пригоди для другого каналу Бі-Бі-Сі, й інтерв’ю з ним нещодавно опублікувала лондонська безкоштовна газета «Метро». На фото невиразний очкарик гризе смаженого пацюка. У цій статті він дає одну пораду, яка, щоправда, стосується не пеніса бика, а галюциногенної єгипетської рослини хат: «У мене через п’ять хвилин так усе свербіло, що я хотів повідрізати собі пальці». Якось не хочеться уявляти, що він із цими пальцями зробив би.

Усе це дуже не куртуазно. І все ж таки десь у глибині душі такі новини викликають у мене дух змагання. Я також їла гидоту! Може, жодного українця я цим не здивую, але рідного чоловіка лякаю регулярно.

Як правило, це стосується риби. Я вже ділилася з читачами цих високохудожніх шпальт епізодами, в яких були задіяні нутрощі оселедця (у темній кухні) і писок копченого ляща (у темному комоді). Але нещодавно від жадібності та з ностальгії я купила голову сьомги. На юшку. Дарел юшки не їсть, і йому дісталося щось м’ясне. Але особливість сьомги полягає в тому, що у неї дуже смачний жир у голові. Коли я, незважаючи на присутність ненашої людини, почала їсти риб’ячі очі, Дарелу стало недобре, і він забрався на диван, подалі від очей. Сексу в хаті довго не було.

Але все це дуже суб’єктивно. Після Другої світової війни у Британії харчі видавали строго по карточках. Масло і курятина траплялися лише на свята. А от оленини було – завались. Тільки її ніхто не їв. Британські міщанки просто не уявляли собі, як покласти до рота таку нецивілізовану гидоту. А зараз оленина дорожча, ніж стейк. Можливо, колись наші нащадки сидітимуть у вишуканому ресторані десь на Марсі над стравою мишей у соусі бешамель і зверхньо сміятимуться над дурними предками, які колись верещали і ховалися від такого делікатесу.