Щоденник євроатлантиста. Ще раз про Юлю Альона Гетьманчук, «Главред» Не подумайте, що я намірилась відбирати хліб у своєї колеги Юлі Лимар та відстежувати діяльність Юлії Тимошенко в тижневому форматі

Тим паче, що вже анонсувала наступний «Щоденник євроатлантиста», присвячений моїм враженням від спілкування на натівські теми з російськими експертами в московському «Президент-отелі». Проте так вже склалося, що доля Плану дій щодо членства в НАТО, якому, власне, і присвячені мої нотатки, великою мірою знаходиться у руках Юлії Тимошенко, а наступні кілька днів можуть дати відповідь на питання, чи буде прем’єрка підтверджувати свій підпис під листом-заявкою на ПДЧ, чи далі робитиме вигляд, що її автограф виник внаслідок насильницьких дій агресивно налаштованого в євроатлантичному сенсі Президента.

Про що йдеться? У минулих нотатках – хто читав, пам’ятає – я писала, що бухарестській справі України серйозно могла б посприяти участь Юлії Тимошенко у засіданні Північноатлантичної Ради НАТО. На момент написання того матеріалу не було відомо, що вже зовсім швидко трапиться просто прекрасна (висловлюючись лексикою ЮВТ) нагода виступити перед представниками НАТО в Брюсселі. Причому, зробити це Юлія Володимирівна зможе, не привертаючи особливу увагу всевидящого ока телекамер, бо ціль її поїздки значитиметься зовсім іншою. А саме – участь у події світового жіноцтва, міжнародній конференції під амбітною назвою «Роль жінок у стабілізації небезпечного світу», яка відбудеться у Брюсселі 5–6 березня. Прес-секретарка прем’єра Марина Сорока минулого четверга повідомила, що Тимошенко була запрошена на цю подію ще до призначення на пост прем’єр-міністра.

Уточнення, звичайно, важливе в тому контексті, аби ніхто не запідозрив, що Тимошенко насправді націлилась на повторне побачення з генеральним секретарем НАТО Яап де Хооп Схеффером – перше, як ви пам’ятаєте, було не надто вдалим. Проте мене цікавить інше. Так співпало, що саме у ці два дні – п’ятого та шостого березня – у Брюсселі відбуватиметься те саме засідання Північноатлантичної Ради, виступ на якому Юлії Тимошенко був би більш ніж доречним перед Бухарестським самітом. Причому, п’ятого березня засідання відбуватиметься на рівні послів країн-членів НАТО, а шостого – міністрів закордонних справ.

Звісно, дуже ефектно (це як мінімум, як максимум – ефективно) виглядало б, якби Юлія Володимирівна виступила перед міністрами закордонних справ. Та й за прем’єрським статусом міністерська нарада їй би личила куди більше, аніж посольське зібрання. Проте за наявною у «Главреду» інформацією, технічно організувати виступ ЮВТ на засіданні міністрів неможливо (їх формат не передбачає зайвих вух та очей), а от під час засідання послів – все могло б скластись дуже навіть непогано. До того ж, є можливість організувати їхню зустріч з прем’єркою як п’ятого, так і шостого березня.

Крім того, Юлія Володимирівна могла б із максимальною користю для євроатлантичних справ України використати той самий форум жіноцтва. Хоча б тому, що на ньому має бути присутня держсекретар США Кондолізза Райс, з якою Віктор Ющенко обговорив питання ПДЧ ще на форумі в Давосі у кінці січня. За наявною інформацією, шефиню американської дипломатії тоді особливо цікавило, наскільки серйозно український уряд спроможний підійти до виконання заявлених у майбутньому ПДЧ реформ. А оскільки уряд нині уособлює Юлія Тимошенко, поговорити двом політичним пані точно було б про що.

Всі ці моменти особливо актуальні хоча б тому, що останнім часом у деяких моїх співрозмовників з країн-членів НАТО склалось враження, що Юлія Тимошенко свідомо намагається дистанціюватись від зустрічей, прямо пов’язаних з обговоренням Плану дій щодо членства. Так, наприклад, мені стало відомо, що її рандеву із віце-канцлером, міністром закордонних справ Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром, що мало відбутись у Києві 14 лютого, було відмінена протоколом ЮВТ за годину до узгодженого часу. Це при тому, що Німеччина на сьогодні є головним опонентом України в питанні ПДЧ в НАТО, що в неформальних розмовах підтверджують як німці, так і їхні колеги по альянсу, позитивно налаштовані до євроатлантичних прагнень України. Причому, відмінена зустріч зі Штайнмаєром була, швидше за все, не через хворобу, як у випадку з прем’єр-міністром Литви Гядімінасом Кіркіласом, який, безумовно, міг би дати прем’єрці кілька цінних порад як колишній міністр оборони колишньої пострадянської республіки.

Звісно, якби в НАТО не хотіли почути саме позицію Тимошенко з цього питання, Юлії Володимирівні не варто було б взагалі з’являтись у пристойному євроатлантичному товаристві – ну, не вдається Юлії Володимирівні демонструвати свою проєвроатлантичність – а в нинішній геополітичній ситуації це те саме, що і свою прозахідність та проєвропейськість – за два роки до президентських виборів. Ну не переймається вона зовнішньополітичними потугами України, і навряд чи колись вони її зачеплять за живе. Проте, в НАТО хочуть чути Юлю. І якщо не 5–6-го березня, то 11-го, коли Тимошенко начебто націлена ще раз відвідати Брюссель вже по євросоюзівській лінії.