Президент без прізвища Віталій Портников, журнал «Главред» Кандидат на посаду президента Сполучених Штатів сенатор Хілларі Клінтон з великими труднощами згадує прізвище спадкоємця президента Росії Дмитра Медвєдєва

А коли згадує – махає рукою: немає значення. Інший кандидат на посаду президента від демократів, сенатор Барак Обама, також намагається не називати свого можливого партнера по переговорах – все одно вся влада в Росії належатиме Владіміру Путіну, підкреслює він.

Питання тут навіть не в тому, наскільки компетентні сенатори у зовнішній політиці, а в тому, чи адекватно вони оцінюють майбутню політичну ситуацію в Росії. Річ у тім, що це їх абсолютно не обходить. Як би не розповідали собі та своїм телеглядачам російські керівники про величезний вплив своєї країни у світі, насправді Росія не надто спроможна змінити поточну міжнародну ситуацію. Приклади? Їх безліч. Американська операція в Іраку, проголошення незалежності Косова, санкції проти Ірану в Раді Безпеки ООН, денуклеаризація Корейського півострова. Російська позиція щодо майбутнього режиму Саддама Хусейна – я зараз не буду навіть говорити про правильність цієї позиції – була проігнорована. Косово проголошено незалежним, і його визнають провідні світові держави. Іран потроху змінює свої позиції, і радники аятоли Хаменеї вже критикують несамовитого президента цієї країни за безвідповідальні висловлювання. Щодо майбутніх переговорів з Північною Кореєю, то державний секретар Сполучених Штатів веде діалог з Пекіном. Може, Росія, що підтримує постійний контакт із ХАМАС, впливає на мирний процес на Близькому Сході? Чи, може, Росія стала справжнім лідером пострадянського простору і прямує до створення реальних – підкреслюю, реальних – інтеграційних об’єднань?

Росія – справді незалежна держава: на неї важко вплинути, вона плаває у власній наф¬ті, але й від неї самої небагато залежить у сучасному світі. Цього можуть не розуміти сусіди Росії, але це прекрасно усвідомлюють американські політики. Вони можуть запропонувати російському президенту чи, скажімо, прем’єру – яке це має значення – модель співробітництва. Вони можуть говорити про спільну боротьбу із терором, спільну участь у вирішенні територіальних конфліктів, подальше роззброєння – багато чого. Якщо російський президент чи прем’єр відмовиться – це його проблеми. Створювати проблеми американській чи європейській зовнішній політиці він все одно не здатний. Навіть на сусідні країни вплив Росії мінімальний. Може, Москві вдалося вирішити питання виборів в Україні чи Грузії? Або навіть не так: а що, політики, які в Москві вважаються проросійськими, дійсно такими є? Може, російське м’ясне ембарго поставило на коліна Польщу чи хоча б змусило цю державу розблокувати процес переговорів між Росією та Європейським Союзом? Ні, ні і ні. І якщо сусіди прагнуть до нормалізації взаємин із Росією, вони керуються насамперед власними інтересами – кому потрібне напруження у відносинах із великою сусідньою державою, до того ж постачальником газу і нафти?

До речі, про газ і нафту. Російське керівництво, здається, сп’яніло від дощу енергетичних доларів. Але не слід вважати, що цей дощ – індикатор зростання зовнішньополітичного впливу. Так, він створює неабиякі можливості для внутрішнього розвитку держави, які, на жаль, використовуються хіба що для підтримання комфортного життя номенклатури і такої-сякої стандартизації існування мешканців великих міст, насамперед Москви. Однак для усього іншого світу Росія залишається продавцем, що не може не продавати – бо змушена купувати товари і думати про майбутнє без нафтодоларової зливи. Тоді виникає питання: чи насправді так важливо для сенатора Клінтон чи сенатора Обами знати прізвище майбутнього президента Росії? Може, йдеться все ж таки не про небажання американських політиків розбиратися у зовнішньополітичних реаліях, а скоріш про їхнє бажання знати тільки те, що важливо для розуміння реалій сучасного світу – світу реального, а не створеного російськими телепропагандистами і тими, хто продовжує їм вірити…