Повернення прем’єра на кухню Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Прем’єр-міністр обіцяє знову взятися за «Кухню Егоїста». Ось якими словами лідер уряду пояснює своє рішення: «Конституція не забороняє прем’єр-міністру говорити про їжу. Навіть прем’єр-міністр Нової Зеландії часом виступає гідом, коли промотує туризм у країні. Можливо, я займуся подібною програмою в майбутньому».

Звісно, цей просвітлений прем’єр, який за турботами державними не забуває про найголовніше, – не наш, а тайський. Там до влади прийшов відомий телеведучий Самак Сундравей, програма якого – добре, нехай не «Кухня Егоїста», але майже – називалася «Їмо й бурчимо». Вона поєднувала гурманські балачки та політичну сатиру і була дуже популярною в Таїланді.

Зараз пан Самак хоче її відновити – про це він заявив на базарі у Бангкоку, куди прийшов за своїм тижневим запасом креветок і спецій. Як пише лондонська «Таймс», він прославився своїми отруйними антикомуністичними тирадами на радіо в сімдесятих роках минулого століття, тож рішучості любителю гострого не позичати.

Самак Сундравей не приховує, що є ставлеником колишнього прем’єра Таксина Шинаватри. Таксин Шинаватра, до речі, щойно повернувся до країни, не злякавшись навіть звинувачень у корупції. Видно, сильно бракувало йому в Лондоні кулінарної програми його соратника. Та й суші тут, знову ж таки, для дисидентів різні бувають. Так от, новий лідер прийшов до влади на виборах, проведених після півтора року військової хунти. Хунта ж і зняла з ефіру його шоу, захопивши телестанцію, яка його транслювала.

Чи надовго такий прогресивний діяч залишиться на чолі держави – невідомо, але він уже страшенно нарікає на те, як годують тайських політиків. У супроводі камер бідолашний Самак спробував хавку в парламентській їдальні й був прикро вражений. Він замовив каррі та смажений аспарагус і ледве ними не вдавився. «Якщо таке буде щоразу, то це нещастя, – сказав він. – Ось дивіться: вареного яйця немає, омлету немає, а каррі негостре. Як би ви себе почували в такій ситуації?».

Це нагадало мені їдальню українського парламенту. Я там ніколи не була, попри те, що в давні-давні часи з уже нікому невідомих причин мала посвідчення референта народного депутата від Руху. Тоді це посвідчення майже нічого не означало. Панував Данілич, і хоча його посіпаки особливо Рух не чіпали, існувала принаймні теоретична можливість, що когось заметуть із демонстрації. З цього міркування, здається, один із депутатів і обдарував мене посвідченням – абсолютно даром, вірте чи ні. І я ним скористалася тільки для проходу в комітети Ради. Хрест на пузі!

Але парламентська їдальня в ті часи була символом розпусти, кінця цивілізації та несказанної розкоші депутатів. Серед журналістів і просто громадян ходили гіперболізовані чутки про бутерброди з червоною ікрою і їхній сміховинний кошт, про коньяк, про якусь осетрину першої свіжості. Ковтали слину, ненавиділи, заздрили, звинувачували. Мене тоді вражала не стільки хвороблива увага суспільства до цього уособлення депутатського корита, скільки те, як мало українцю треба для заздрості.

Але зараз ті часи я згадую з ностальгією. Усе змінилося. Не депутатська їдальня – знову ж таки, достовірні джерела досі твердять, що там шикарно, смачно й дешево. Просто зараз мільйонні скандали з купівлею місць у Раді, та що там – з продажем цілої країни оптом за сотні мільйонів не викликають таких емоцій у людей, як той копійчаний бутерброд.

«Змінилася ціна питання, – пояснює мій приятель. – Якщо раніше секретарша заносила на підпис за шоколадку, то зараз – двісті баксів». Як красти, так мільярдами. Як будувати, так хмарочос в історичному центрі. Як заважати, то до безглуздого кінця.

Навряд чи найближчим часом лондонська «Таймс» напише репортаж із Житнього ринку в Києві, де страшно рішучий український прем’єр чи лідер борзо принципової опозиції скуплятиметься на тиждень часником і салом. Хоча – як знати. Якщо після вступу до СОТ подешевшає імпортне сало, то й таку картину можна побачити. Інша справа, чи ми в неї повіримо.