Голос Духа чути скрізь? Сергій Жадан, письменник, журнал «Главред» Із українським мистецтвом складається дещо парадоксальна ситуація – ним займається така велика кількість людей (назвімо їх мистцями), що публіка в цьому випадку виявляється ніби зайвою. Скільки разів ловив себе на думці– ось приходить на «літературні читання», скажімо, двісті, триста, та хай навіть п’ятсот чоловік, але все одно – не покидає тривожне відчуття, що я їх усіх знаю в обличчя. Більше того – що я їх не просто десь бачив: я їх усіх читав! І це прекрасно – чим більше людей писатиме вірші чи музику, тим, відповідно, менше нюхатиме клей.

Натомість, що ж «звичайні» глядачі? Де цільова аудиторія, котра цікавилась би літературою, музикою і театром не так із причини власної мистецької заанґажованості, як із суто безкорисливого потягу до прекрасного? Де споживачі сучасної культури, і чи здогадуються вони про її – культури – існування ? Питання риторичне. Звісно, що не здогадуються. Бо звідки їм, споживачам, знати, якщо самі мистці не завжди здогадуються про існування свого потенційного читача та слухача. Оскільки – страшно далекі вони від народу. І народ від них теж. Здавалося б, хто винен і що робити? Повне випадання сучасного мистецтва із суспільного обігу, його неприсутність у повсякденному житті та трудових буднях народу позбавляє ці питання будь-якого сенсу. Але все ж таки.

Отже – хто винен. Самі мистці в усіх своїх бідах звинувачують: а) народні маси; б) телебачення; в) Джорджа Сороса. Народні маси звинувачуються мистцями в пасивності, аморфності, відсутності національної самоідентифікації та в любові до телебачення. Телебаченню, у свою чергу, закидається розтлінний вплив на народні маси, надмір рекламних блоків і відсутність в ефірі програм про мистців. Джордж Сорос тут нібито й ні до чого, тому згадують його принагідно, звинувачуючи в тому, що він, Джордж, усіх купив і всіх продав. Причому отриману різницю залишив собі. Малюється страшна картина: з одного боку – мистці, з чистим серцем і випуклою самоідентифікацією, з іншого – народні маси, з телевізійними серіалами та рекламою пральних машин. Джордж Сорос знаходиться десь посередині, час від часу підтримуючи той чи інший табір черговим грантом. І ось за таких архіскладних умов, коли мистецький загал перебуває в соціокомунікативному гетто, і вибудовується нова культурна парадигма.

Натомість, що ж народ? Народ, у свою чергу, звинувачує сучасних письменників у розповсюдженні порнографії, наркоманії та педофілії; музикантів – у надмірній екзальтованості й повній відсутності в їхньому репертуарі частушок, а кінорежисерів – у тому, що фільми весь час перебиваються рекламою пральних машин. Про існування Джорджа Сороса народні маси не здогадуються. І слава Богу.

І що в такому випадку робити? Ясна річ: і рости, і діяти нам треба. Очевидно, що в більшості випадків українські мистці самі перекривають усі можливі точки перетину своїх творчих інтенцій з народними побажаннями. Люди, котрі формують у цій країні культурне середовище, просто не знають, що поза межами їхнього середовища діється. Українські мистці не знають життя, вони бояться його і тому навіть не намагаються щось про нього дізнатися. Адже кількість реклами пральних машин свідчить не так про суму грошей у рекламодавця, як про здатність потенційного глядача цю інформацію сприйняти та засвоїти. Втрата впливу носіїв культури та духовності на суспільне життя є наслідком не лише культурно-духовного занепаду суспільства, а й небажання цих самих носіїв відчути себе частиною цього самого суспільства.

Понти, дорогі брати і сестри, понти роблять культурну революцію в нашій країні примарною та неможливою, погорда не дозволяє майстрам культури говорити мовою свого народу, звідси всі проблеми. А ви кажете: Сорос, Сорос...