Щоденник євроатлантиста. Три листи двох Альона Гетьманчук, «Главред» Отже, маємо другий лист до генерального секретаря (а заодно ще й президента Франції та канцлера Німеччини), що стосується ПДЧ для України на Бухарестському саміті.

І треба, сказати, що висновок напрошується після його оприлюднення один:  українські політики інколи все ж вчаться на своїх помилках. На відміну від появи першого послання, цього разу все відбувалось максимально прозоро й без додаткових анонсів дружніми  закордонними політиками – три листи, з’явились на офіційному сайті глави держави, менш ніж за тиждень після того, як, за нашою інформацією, були написані.  Вони не були  підписані спікером парламенту, що автоматично позбавило регіоналів чергового приводу, аби паралізувати й так кволий парламентський організм.

Вдалі вибрані й месиджі. Приміром, у листі чітко пояснюється, що для Президента й прем’єра ПДЧ -  «це не тактична гра, а питання стратегічного курсу, незалежності і свободи України». Пафосно? Можливо, але що робити, коли ні у Німеччині, ні у деяких інших європейських країнах досі так і не зрозуміли, яким насправді відповідальним та серйозним кроком для раніше нездатного на подібні зовнішньополітичні рухи Києва  є його  заявка на отримання ПДЧ. Не зрозуміли, що, незважаючи на всю внутрішньополітичну й міжнародну метушню навколо цього питання,  вибраний час для такого запрошення є чи не найбільш оптимальним - не робити ж це, як радять деякі німецькі друзі, на Вашингтонському саміті наступного року, коли на носі будуть  вибори в Україні, перед якими натівську карту зможуть розіграти всі, кому не лінь, Німеччині, де канцлер більш ніж чутливо реагує на побажання  втомленого розширеннями НАТО і ЄС на Схід населення;  і після того, як Росія остаточно оговтається від вікопомної  передачі   влади й задіє максимальні ресурси, аби продемонструвати свій варіант  операції «НАТО-ні!»?

Мене як переконаного євроатлантиста не може  не тішити повторний підпис Юлії Тимошенко під  другим листом. Навіть, якщо припустити, що цей автограф є лише предметом торгу між Президентом і прем’єром на тему, яка зовсім не стосується НАТО (хоч би й відставки мера Києва Черновецького). І навіть, якщо допустити, що насправді  було б набагато ефективніше, якби Юлія Володимирівна  не в письмовому вигляді звернулась до того ж Ніколя Саркозі та Меркель, а принаймні  зателефонувала їм. Хоча, можливо, Юлії Володимирівні настільки сподобалось епістолярне спілкування  з французьким президентом ( пам’ятаєте - «дорога Юліє», «ваша обізнаність та аналітичний погляд на ситуацію в Україні будуть дуже цінними для мене» і тому подібне), що вона вирішила не зраджувати листуванню і в такому електорально делікатному питанні  як ПДЧ. Так чи інакше, підпис Юлії Володимирівни поставлений вдруге –  це власне те, що вона мала озвучити вголос на Північноатлантичній раді НАТО в Брюсселі,  просто викладене на папері.  Відповідно, один аргумент з боку європейських скептиків – «Ми ж бачимо, що Юля проти» - мав би бути знятий.

Мав би, якби європейські союзники не використовували щодо України аргументів, які інколи складно назвати інакше, аніж подвійні стандарти. Ангела Меркель – єдина з лідерів країн-членів НАТО, що вголос висловила свої скептичні настрої щодо євроатлантичних планів України  – коли  говорить про низьку підтримку українського населення, чомусь забуває, що у свій час в Іспанії членство в Північноатлантичному альянсі підтримувало 13% населення. Забуває, що в багатьох східноєвропейських країнах  (тих же країнах Балтії) підтримка членства в НАТО збільшувалась після того, коли вони вже отримували План дій щодо членства або ставали членами альянсу. І насправді, не виключено, що саме позитивна відповідь на Бухарестському самміті й початок виконання Україною Плану дій щодо членства було б, поміж іншого, й дуже цінним внеском в інформаційну кампанію з приводу НАТО. Подумайте, чи багато людей в Україні до підписання листа-заявки Президентом, прем’єром та спікером раніше взагалі чули  таку абревіатуру, як ПДЧ?

Нарешті: всі країни, які сьогодні скептично налаштовані щодо України – від Греції та Іспанії до Німеччини та Норвегії -  повинні розуміти, що відмовляючи Україні в Плані дій щодо членства, вони відмовляють їй в можливості поводити глибокі перетворення, для яких – що поробиш – українській владі потрібен набагато сильніший стимул, аніж обіцянки, дані під час Помаранчевої революції.