Страйк, якому я заздрю Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Бувають страйки, які нехай би тривали собі вічно. Наприклад, страйк київських приватних перевізників. У них проста вимога до влади: скасувати обмеження на тарифи, бо пальне подорожчало, і працювати стало невигідно.

Я не проти цього страйку. Він розвантажив вулиці, заповнені маршрутками. Він відкрив для молодих киян такі чудові, романтичні види транспорту, як тролейбус і трамвай. Він нагадав місцевій владі, теоретично ніби відповідальній за такі речі, що вона може й повинна інвестувати в громадський транспорт сама. Згадалося, що кияни не мають залежати від невідомо ким зареєстрованих маршруток із зупинками невідомо де і від невідомо яких водіїв з невідомо яким вмістом алкоголю в крові. А я знову завітала в київське метро. Воно дуже набите людьми, від частини з яких несе перегаром, але при цьому швидке й ефективне, і корона з мене поки що не впала.

А бувають страйки, які страшенно заважають. Серед насолод трудової людини головна – це прийти додому, нарізати собі французької ковбаски сосіссон сек і смердючого сиру рокфор, або ж і просто пармезану, налити келих – ну, нехай яблучного соку, назвемо це так, – і сісти на диван, задравши вгору ноги, дивитися американські серіали.

Я люблю таке (хай це навіть відкриє мій справжній інтелектуальний рівень): відомі українцям «Відчайдушні домогосподарки», фантастичний серіал «Герої», найкращий у світі ситком про психіатра на радіо «Фрейжер», новий ситком про комедійну телепрограму «30 Рокфелер плаза», а також «Дейлі шоу», сатиричну програму про американську політику. Після того, як почався страйк сценаристів у США, всі з них, які ще були у виробництві, припинили зйомки. Я почала знову дивитися «5 канал», і в мій шлунок повернулася печія, а смердючий сир довелося відкласти.

Чому ж почався страйк? На відміну від, скажімо, страйку нью-йоркських ткаль у середині позаминулого століття, він стався не через загрозу життю сценаристів та їхніх дітей. Письменницька Гільдія Америки (організація, що об’єднує авторів екрану) оголосила страйк через новітні технології. Мовляв, студії продають відеопродукт на Інтернеті, а зі сценаристами не діляться. Бо ж за старим і праведним законом, якого й ми діждемось-таки колись, сценаристу крапає кілька копійок з кожного продажу дівіді чи показу твору на екрані. А про Інтернет там нічого не сказано, бо коли закон писався, його ще не було. «Ми поки що не знаємо, скільки заробимо на цьому», – сказали студії. «А фіг що ми вам тоді напишемо, і Гільдія акторів змушена нас буде підтримати», – сказали сценаристи. «Ну й не треба, – відповіли студії, – ведучі наших ток-шоу справляться й без вас, а серіали будемо крутити старі».

І тут з’ясувалася одна річ: дуже рідко ведучий чи ведуча ток-шоу має достатній інтелект, почуття гумору чи знайомство бодай з якимись реаліями життя. Роль органа, який за це все відповідає, у них виконує телепромптер, він же підкажчик, на якому щось написано. Жарти попласкішали, зірки потьмяніли – як ведучі, так і гості – і під загрозою зриву опинилася церемонія Оскара. А глядачі потроху згадали, що можна ж почитати Льва Толстого, Сімону де Бовуар чи газету Сан, а то й, Боже збав, перевірити домашнє завдання дітей.

Великі студії сіли та подивилися на цифри. З’ясувалося, що сценаристи шоу з мільйонними бюджетами вимагають, умовно кажучи, не сім копійок зарплати, а вісім з половиною. І їм це дали.

Сиджу я оце та думаю: а якби застрайкували українські сценаристи й редактори? Є в мене така підозра, що ніхто б цього не помітив. Є ще одна підозра, що більшість українських зірок щиро вірять у те, що вони самі себе створили. І є підозра така, що ми будемо приречені на іншомовні жувачні й тягучі серіали, поки не згадаємо: без команди, без інтелектуальної мантії навіть найкороліший король досить-таки помітно голий.