Пуп землі Ромко Малко, журнал «Главред» Спочатку була Сирія. Усе інше було потім, навіть Індія та Непал і тим більше Каліфорнія.

А про Москву взагалі не йдеться: її в той час, дякувати Богу, навіть у проекті не значилось! Сирія виникла в центрі світу, а вже довкола неї погніздилися всі  інші: шумери, єгиптяни, перси, фінікійці, греки, євреї, римляни, араби, вірмени і, зрозуміло, українці

Доки всі по черзі вистрибували зі своїх гнізд, піжонилися, вихвалялись, бундючно прогулювалися світами, підминаючи під себе народи і племена, Сирія, як і годиться мудрій володарці, просто Була, впевнено тримаючи в руках усі нитки і судини світу. Бо всі шляхи, дороги і стежки йдуть, як би не брехали злі язики, все-таки в Дамаск, а не Рим чи Париж, чи, Боже борони, в Москву.

Бо Дамаск – місто вічне. З нього все почалося.

На його горі Касьюн уперше брат підняв руку на брата, давши початок кривавій і водночас дивовижній історії Землі. Саме тут у печері Магарат ад-Дам над Дамаском Каїн із заздрості убив Авеля. Це так вжахнуло камінні стіни, що вони закричали і заплакали, і лишень рука ангела Гавриїла втримала їх, щоб вони не обвалились на братовбивцю. Гримаса жаху досі вражає всіх, хто приходить подивитися на місце першого злочину, а вода, що проступає з каміння, солона, як сльози. Навіть камінь, який розкришив череп Авеля, досі лежить тут, нагадуючи, з чого все почалося.

Але дивовижний промисел Божий. Саме цій землі судилося зачати для світу і багато доброго. Не більше не менше – стати витоком сучасної цивілізації.

Тут народився найдавніший алфавіт людства, тут створили перші ноти, виплавили сталь і спек¬ли хліб. Саме тут жила більшість біблейських пророків. У печері Каїна та Авеля над Дамаском молилися Мойсей, Авраам, Йов, Яків, Ілля та Ісус Христос. Тільки Магомет не посмів увійти до Дамаска, вважаючи його земним раєм. Казав, що людині лише раз дозволено входити в рай, а він же хоче увійти в рай Небесний.

Сирія починається з кальяну і міцного чаю. Вір¬ніше, я б радив вам із цього почати, аби потім не плакати, що вам щось не подобається і чимось ви не задоволені. Якщо не до смаку чай – замовте собі кави. Можна з кардамоном. Річ у тім, що для максимально повного відчуття країни ви мусите перемкнутися на її хвилю, перейти в її історично-часовий простір, увібрати її нас¬трій і вдихнути її подих. Можете цього не робити, але тоді ви нічого не зрозумієте і не побачите. А побачити є що.

Упродовж тривалого часу країна була закритою від решти світу. Вірніше, не закритою, а непоміченою. Чи не єдиним приводом згадати про неї був її конфлікт з Ізраїлем за Голанські висоти. Ще події, пов’язані з Ліваном чи Іраком. Утім, політика – мінлива пані, й нині Сирія гостинно відчиняє свої двері для гостей.

Її унікальність в тому, що вона поки що майже не зіпсута туристами. Це країна для тих, кого замучив нав’язливий сервіс турецьких та єгипетських курортів, хто страждає від надмірної допитливості, любить смак автентичного життя і не має здоров’я тижнями валятися на пляжі, смажачи свої тельбухи під пекучим сонцем.

У Сирії, безумовно, є пляжі. Може, вони не такі гламурні, як в Еміратах, але цілком пристойні. Тут, звичайно, є готелі на будь-який смак і гаманець, є добрі дороги, такого рівня, який нам ще довго не снитиметься, безліч пам’яток історії, археології, культури та природи. Тут, ясна річ, зустрічається купа мандрівників. Але такого напливу і пов’язаного з ним безладу, які можна спостерігати у все тих же Єгипті чи Туреччині, на щастя, немає.

Як нема в Сирії і злочинності. Найбільше, на що можете розраховувати, – вас розкрутять на зайві гроші. Не пограбують, а просто продадуть якийсь непотріб за завищеною ціною. Але це вже суто ваші проблеми. Схід є Схід. Бачили очі, що купували. Дістати у вухо чи по зубах навіть не сподівайтесь. Можете спокійно швендяти вночі містом, і ніхто вам нічого не зробить. Перехожі чи поліція тільки запитають, чи не потрібна яка допомога. І можете не сумніватись: якщо знадобиться допомога, ви отримаєте її без питань. Сирійці дуже гостинні люди і вельми доб¬ре ставляться до українців. Можливо тому, що багато з них навчалися чи навчаються у наших вузах і знають Україну зблизька. А ще у нас досить велика сирійська діаспора.

Що відчуває людина, котра входить у місто, якому сім тисяч років і яке пам’ятає купу пророків і святих? Не знаю, як хто, а я відчув біль у правій нозі, бо ледь не скрутив її на правічній дамаській бруківці. Далі відчув фантастичний запах кави з кардамоном. І вже потім захотілося зупинити час, аби все довкола гарненько роздивитись. Але час зупинити не вдалося, бо, як виявилося, в Сирії його просто не існує. Країна живе в якомусь своєму власному вимірі й дуже комфортно почувається. Таке поняття як «завтра» тут може тривати і тиждень, і місяць, і, можливо, усе життя. Тут ніхто нікуди особливо не поспішає, бо головне правило Сходу – не поспішай. Життя розмірене і, як на європейця, занадто специфічне. У цьому й род¬зинка. Тому в разі чого, перш ніж дратуватися, підіть покуріть кальян і вам стане добре.

Ще виявилося, що можна жити, нічого не руйнуючи. Навіть задля побудови елітного торговельного центру чи ще елітнішого житла. Узагалі, руйнувати для сирійців – ознака поганого смаку. Можливо, саме завдяки цьому в країні збереглись будівлі, яким кілька тисячоліть. І це незважаючи на численні війни. Сирійці як ніхто розуміють вартість найменших уламків минулого. У старому Дамаску навіть ремонтні роботи заборонено самовільно проводити, не кажучи вже про будівництво. А про руйнування і не йдеться. Будинок розбирають тільки тоді, коли він сам завалиться. Не надто багата країна примудряється віднаходити величезні кошти на реставрацію і підтримання пам’яток минулого, бо чудово розуміє, що це її основний і дуже цінний капітал.  

А ще виявилося, що керівника власної країни можна щиро любити. Аж до того, що вивішувати його портрет на вітринах магазинів, склі автомобілів і носити на лацкані піджаків. Спочатку це схоже на культ особи, бо зі всіх боків на тебе дивляться колишній і нинішній президенти. Та поспілкувавшись із сирійцями, починаєш розуміти, що насправді про жодний культ особи не йдеться – це всього лише повага до націо¬нального лідера. А поважати його справді є за що. Батько-президент приніс на цю землю мир і спокій, а син-президент відкриває її нині для світу.

І нарешті виявилося, що в Сирії дуже дешевий бензин. Такий дешевий, що й уявити важко. Тут страшенно багато таксі, якими сміливо можна користуватися, бо вони теж дуже дешеві. Відстань у 10–15 кілометрів можна проїхати за $2–3. Залежно від того, як домовитися. Відповідно й подорожувати країною на великі відстані теж недорого. А подорожувати доведеться. Інакше сенсу їхати до Сирії немає. Спати в готелі можна й у Києві. Хоча, мабуть, все-таки в Києві дорожче.

За десять днів перебування у країні я надивився і дізнався так багато, що здалося, ніби прожив тут півжиття. Але яким же великим було моє розчарування, коли зрозумів, що не побачив і десятої частини того, що тут є. Сирія – це величезний банк унікальних пам’яток та старожитностей людства. Чого варта одна лише Пальміра – «наречена пустелі» – загублена на півтори тисячі років і віднайдена лише у ХІХ столітті. Є ще Угаріт – місто, де знайдено перший алфавіт, античні Апамеї та стара чотиритисячолітня Ебла зі своєю бібліотекою й найдавнішим словником у світі. І Канафа з базиліками і храмом Геліоса, і Марі на березі Євфрату – столиця месопотамської держави, якій вже перевалило за шість тисяч років. А ще є ціла система замків хрестоносців, унікальних свідків конфлікту цивілізацій, колеса Норії, що тягнуть воду вже 5000 років, та безліч інших унікальних пам’яток.

І найголовніше: Сирія – ні мало ні багато колиска християнської цивілізації. Не в образу Палестині, але саме тут зерно Христової науки знайшло собі найсприятливіший ґрунт і, прорісши, дало перші великі плоди. Саме тут з’явився і сам термін – християни.

У Дамаску досі є вулиця, якою проїздив Христос. Так званий Прямий шлях – довгий і рівненький, ніби накреслений під лінійку. На тій вулиці стоїть будинок, де жив святий Апостол Павло, а неподалік, у нетрях християнського кварталу, – підземна церква святого Ананія, в якій Павло прийняв хрещення. Збереглись і ворота, через які він утікав з Дамаска, аби уникнути смерті. У тих воротах зараз також церква. Пишається Дамаск і своїм всесвітньо відомим християнським богословом Іваном Дамаскином, який, будучи візиром самого халіфа, зрікся світу і став пустельником.

Сирійська столиця – безперечно, перлина Близького Сходу. Місто навдивовижу колоритне. Мечеті стоять біля церков, голоси муедзинів перекликаються з мелодією дзвонів, творячи неймовірну атмосферу. Серед найбільшого на Близькому Сході базару, між яток із найрізноманітнішими товарами, височіє колонада святилища Юпітера Дамаського, а старовинні будинки іноді стоять один навпроти одного на відстані метра, цілуючись своїми химерними балконами, як коханці. Аби позичити в сусідів сірників, навіть не треба виходити з хати: висунув голову з вікна – і весь Дамаск до твоїх послуг.

Сирія – нетипова арабська країна. Іслам, що прийшов у ці краї на зорі свого зародження, дуже гармонійно вписався у місцевий менталітет та звичаї. Сирійці помітно різняться від своїх одновірців з інших країн розкутістю та толерантністю. Іслам ніколи не був у Сирії надто войовничим, бо країна завжди славилася відкритістю. Тут гармонійно живуть 80% мусульман і 20%  християн. Причому християни не лише греки чи вірмени, а  переважно араби. До речі, євреї тут також живуть. Незважаючи на багаторічний конфлікт з Ізраїлем, їх тут ніхто не переслідує. Дається взнаки і те, що Сирія все-таки світська держава. Тільки невеликий відсоток жінок носить паранджу. Більшість обмежується звичайними хустинками.

Помітно вирізняються на загальному фоні християни. Вони менш обмежені звичаєвими та релігійними нормами, тому ведуть відкритіший спосіб життя. Носять одяг європейського зразка, прогресивніше дивляться на світ і відповідно облаштовують своє життя. Серед християн багато не тільки торговців, а й лікарів, службовців, викладачів, юристів, банківських працівників. Є й керівники великих корпорацій. Християнські райони вирізняються більшою охайністю та доглянутістю.

Тема християнської Сирії мабуть варта особ¬ливої уваги. Принаймні відвідання тамтешніх святинь досить серйозно вплинуло на моє особисте розуміння християнства як явища загалом і його місця в житті кожного, хто називає себе християнином. Річ у тім, що Сирійська земля не тільки стала колискою цієї великої релігії, а й зуміла зберегти її основу, суть і первісний дух. Христова заповідь Любові для сирійських християн – не порожні слова, а щоденна практика. Тут співіснують більше десятка різних течій та церков: православні, католики, греко-католики, вірмени, ассирійці, мароніти, протестанти, яковіти. Дуже часто різні громади почергово моляться у храмах, спільно вирішують важливі нагальні питання, допомагають одне одному і разом відстоюють свої інте¬реси. Я був вражений, наскільки доброзичлива і справді братня атмосфера панує між людьми. Для порівняння: те, що твориться в нашій Печерській лаврі та у багатьох інших церквах, після побаченого в Сирії більше язик не повертається назвати християнством. Це небо і земля. Там ніхто ніколи не дозволить собі агресивно поставитись до людини, яка увійшла до храму. Ніхто не додумається визначати, хто «православніший», обзивати всіх інших відступниками і бісами чи вказувати, хто і як має хреститися. І почувши, що ви християнин, вас приймуть як дорогого гостя, не запитуючи про конфесійну приналежність. Це – неважливо. Має значення тільки те, що ви брат во Христі.

На мене справило неймовірне враження відвідання Служби Божої, яку правили арабською. Це щось фантастичне. Тисячолітній спів, що линув під склепінням древнього храму, ніби входив у найпотаємніші рецептори мозку і наповнював тіло абсолютно неземним блаженством. Це було відчуття повної гармонії і духовного кайфу.

Ще дивовижніше враження справила молитва «Отче наш», читана древньою арамейською мовою в одному зі старовинних монастирів. Тією самою, якою розмовляв Христос. У Сирії зберег¬лися три села, де все ще говорять мовою Спасителя. Найвідоміше з них – Маалюля – один із найвизначніших паломницьких центрів на Близькому Сході. Тут похована помічниця апостола Павла свята Текля. За приналежність до християн її батько, правитель Іконії, наказав спалити доньку живцем, але сильний дощ загасив полум’я. Тоді її кинули до голодних левів, але вони навіть не торкнулися дівчини. Коли Тек¬ля вирвалася на волю, батько найняв розбійників, щоб її зґвалтували, але дівчині вдалося втекти через тріщину в скелі. Кажуть, Бог, аби врятувати дівчину, розломив скелю навпіл, давши їй можливість «вийти» з пастки. Звідси і наз¬ва Маалюля, що арамейською означає «вихід». Згодом Текля оселилася в місцині, де Бог сотворив для неї диво, і заснувала монастир.

Древня сирійська земля ховає в собі неймовірно велику кількість пам’яток історії та культури. Тут панували Фінікія, Ассирія, Месопотамія, імперія хетів, Рим, Персія, Єгипет, Вавилон, Дамаське царство, Візантія, Арабський халіфат і Османська імперія. І кожна держава прагнула залишити сліди своєї могутності. Цією землею крокували фаланги Александра Великого і летіла знаменита кіннота Саладина, тут сходились армії численних завойовників – від хрестоносців і до Тамерлана. І лише в 1946 році країна отримала справжню незалежність. Як нам українцям це знайоме.

Для українця потрапити в Сирію начебто й не складно, проте й не вельми просто. Основна незручність – це переліт. Прямі авіарейси з Києва в Дамаск трапляються дуже рідко, тому треба летіти або через Москву чи Йорданію, або добиратись як карта ляже, через Туреччину, Єгипет чи Ліван. Утім, це, мабуть, єдина суттєва незручність, пов’язана з мандрівкою до Сирії. Усе решта йде як по маслу.

Директор паризького Лувра, коли казав, що кожна культурна людина має дві батьківщини – свою і Сирію, очевидно, мав рацію. Але щоб зрозуміти цю істину все-таки варто ступити на сирійську землю власними ногами. Чого вам і бажаю…