Сто знаменитих алкоголіків Сергій Жадан, письменник У нас у Харкові зараз проводиться цікаве голосування – народ обирає «зірок Слобожанщини», головних, так би мовити, харків’ян. Ім’ям найбільш головного мають назвати малу планету Сонячної системи. Народ на голосування реагує бурхливо, висуває організаторам пропозиції, зауваження та погрози, з усього видно, що ідея обрати найкращих подобається всім. Що, як на мене, є штукою симптоматичною.

Спостерігаючи за численними рейтингами, опитуваннями та голосуваннями, що проводяться останнім часом із метою визначити сто найкращих українців, або сто найгірших інородців, гортаючи всю ту кількість збірок та антологій, на кшталт «50 знаменитих українських письменників» чи «150 не менш знаменитих українських бізнесменів», які вийшли за кілька минулих років, ловиш себе на думці, що саме подібних дайджестів героїчного минулого нам усім і бракувало. Адже що знає пересічний українець про сиву давнину власної історії? Чи знає, чиїм ім’ям названо вулицю, на якій він живе? І хто такий цей командарм Корк, чиє прізвище у нього асоціюється хіба що з «корками» на вулицях чи винними корками. З історією в нас складно. Вона зазвичай підміняється політикою. Ми мало що знаємо про життєвий шлях героїв України, проте, детально ознайомлені з їхніми партійними та політичними переконаннями. Кожен із них у нас закріплений за певною політичною силою, яка має на нього, свого героя, копірайт, беручи над ним шефство й відстоюючи повсякчас інтереси свого покійного клієнта. У нас кожна парламентська фракція має свій варіант славного минулого, яке залежить від економічно-соціальної та фінансово-геополітичної орієнтації самої фракції. Скажімо, для партій ліберально-демократичного спрямування сотня найкращих українців буде складатись із діячів, представлених сьогодні на національній валюті. Натомість для політичних сил лівого спрямування більшість цих діячів авторитетами не є, і їхня сотня матиме зовсім інший вигляд. Себто, при всіх цих рейтингах та голосуваннях є велика небезпека, що залежно від позиції їхніх упорядників сам список найкращих має всі підстави перетворитись на партійний, де прохідний бал визначатиметься не так народною любов’ю, як політичною лояльністю.

Іншою небезпекою подібних опитувань я б назвав надмірну увагу до мертвих за рахунок ігнорування живих. Як правило, говорячи про найкращих, говорять про мертвих. Живих до списків допускають неохоче, мотивуючи це багато в чому справедливими пі­дозрами: мовляв, ми його закарбуємо у вічності, а він завтра скурвиться, не виправдає народної довіри, і тоді переписуй усе заново. Частково все це є виправданим, проте зацикленість на світлій пам’яті предків видає традиційний український потяг до некрофілії, з витворенням культу покійних та цілковитим оминанням іще живих. Тому, слідкуючи за перипетіями харківського голосування, я особисто сподіваюсь, що в ньому переможе мій друг, поет і музикант Сергій Бабкін, і що я зможу показувати своїм друзям зоряне небо, примовляючи при цьому: «Бачите он ту малу планету? Я знаю чувака, чиїм ім’ям її названо».

У всіх цих конкурсах і опитуваннях, попри плюси і чесноти, присутній надмірний пафос. Навряд чи небіжчики так сильно переймаються своїм посмертним статусом, важко перевірити, наскільки дискомфортно почуваються вони без пам’ятних знаків та вулиць свого імені. Добре, звісно, що наші співгромадяни нарешті починають усвідомлювати своє минуле, намагаються розібратись з історичними зламами та переплетіннями, що залишились нам від тих сотень «великих українців», яких ми зараз намагаємось розставити в своїх хіт-парадах. Але коли б я складав для себе якийсь подібний список, то я би керувався іншими, значно людянішими та менш пафосними критеріями. Я спробував би визначити, скажімо, сотню найкращих українських ловеласів. Або сто найкрутіших українських джазменів. Або, зрештою, сто знаменитих українських алкоголіків. І вибирав би переважно серед живих. Тим паче – вибирати є з кого.