Договір дорожче НАТО? Святослав Хоменко, журнал «Главред» Перше квітня цього року стане надзвичайно насиченим днем для української політики. Це буде не лише День дурня (тобто професійне свято багатьох вітчизняних політиків), не лише другий день візиту до Києва Джорджа Буша, не лише переддень початку Бухарестського саміту НАТО. Цього дня Державна Дума Російської Федерація проведе парламентські слухання на тему виконання Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Росією.

Як все починалось

Для того, щоб краще зрозуміти, чим є цей Договір для українсько-російських стосунків, варто було б бодай побіжно згадати про обставини його підписання. Сталося це у травні 1997 року, тобто на сьомому році незалежного існування наших держав. Однак тільки у цьому документі Росія, по суті, вперше юридично підтвердила незалежність України і, що не менш важливо, визнала її територіальну цілісність – до того міждержавні стосунки будувалися на базі договору між УРСР та РРФСР від 1990 року. Спеціально для підписання цього документу до Києва вперше з офіційним візитом прибув російський Президент Борис Єльцин.

Договір, який одразу після його підписання назвали «Великим», передбачав розвиток українсько-російських відносин на основі принципів взаємоповаги, суверенної рівності, незастосування сили чи загрози силою, невтручання у внутрішні справи одна одної, співробітництва між державами. І хоча жодних гострих формулювань у тексті документу не було (за дужки було винесено навіть питання розподілу Чорноморського флоту), Договір сприйняли «на ура» далеко не всі політики, як у Києві, так і в Москві.

Російські радикали критикували його вже за одне те, що він визнавав нинішні кордони України. «Територія, що «возз’єдналась» з Росією у XVII столітті згідно з Переяславською радою та Андрусівським договором, була у п’ять разів меншою за ту, що сьогодні йменується Республікою Україною», – писав тоді у нашумілій статті «Російсько-український договір: обман століття» ініціатор нинішніх думських слухань Костянтин Затулін. «Сьогодні Київ зосередився на тому, щоб «перетравити» те, що ковтнув, – асимілювати російський Крим, російські Новоросію і Лівобережжя. Справившись з цим завданням, чому якнайбільше сприяє славнозвісний договір, Україна напевно здійснить нові спроби нарощування територій за рахунок Росії», – зловісно пророкував він.

В Україні «Великий договір» критикували «справа». Націонал-патріоти були незадоволені тим, що у ньому не було ані слова про долю об’єктів культурної спадщини українського народу, «якими забиті музеї сусідньої країни», демаркацію і делімітацію кордону між нашими державами і, до речі, про повернення Україні еквіваленту 84 мільярдів карбованців, вилучених Ощадбанком колишнього Союзу в 1991 році з банківських установ на території України.

Тим не менше, Договір таки було підписано та, хоч і не без проблем, ратифіковано парламентами обох наших країн. Обмін ратифікаційними грамотами, а, значить, вступ Договору в силу відбувся у квітні 1999 року. Цей документ став основою для всіх подальших відносин між Україною та Росією – фактично в його підтвердження і продовження укладалися всі наступні двосторонні угоди між нашими державами.

Проте час спливає, і до закінчення обумовленого у Договорі десятирічного терміну його дії залишається все менше і менше. Якщо ані Україна, ані Росія не забажають припинити його дію і не повідомлять про це партнерів не менш, як за півроку, до кінця цього терміну, то дія договору буде продовжена ще на десять років автоматично.

Тому проведення думських слухань щодо стану виконання «Великого договору» наводить на думки про те, що росіяни задумали переглянути цей документ. Про це свідчать і заяви одного з ініціаторів слухань, все того ж Костянтина Затуліна: рух України в сторону НАТО неминуче призведе до посилення в Росії голосів на користь виходу з договору. Себто, додамо від себе, – фактично на користь відмови від визнання територіальної цілісності України.

Чи треба нам такий Договір?

Сам Затулін називає щонайменше дві статті «Великого договору», які на даний момент не діють. По-перше, це стаття 6, яка забороняє його сторонам не укладати з третіми країнами будь-яких договорів проти іншої сторони і використовувати свою територію на шкоду безпеці іншої сторони. «Якщо мова йде про поступове входження України в НАТО, то порушуються дух і буква цієї статті», – впевнений Затулін. По-друге, російський політик непокоїться стосовно того, як Україна виконує статтю 12 Договору, присвячену відмові від асиміляції національних меншин: Затуліну не подобається «те, що зараз на Україні оголошено офіційним курсом у освіті, кінопрокаті, книговидавництві, телебаченнні та радіомовленні». Насправді прикладів порушень значно більше, каже Затулін, – а тому Договір не відповідає нинішньому характерові українсько-російських стосунків.

Опитані «Главредом» українські експерти кажуть, що і Росія у питанні виконання «Великого договору» - не свята. «Ми умов договору не дотримуємось, і Росія їх не дотримується», – каже екс-народний депутат, багаторічний чільник парламентського комітету з питань національної безпеки оборони Георгій Крючков.

З ним погоджується директор української філії Інституту національних стратегій Олеся Яхно: «Скажімо, в статті 3 Договору йдеться про те, що сторони будують свої стосунки на незастосуванні сили або погрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску. «Газові війни» між Україною та Росією свідчать про протилежне, і це – явне порушення з боку Росії».

Однак чи варто через ці порушення переглядати Договір, який, фактично, задає собою систему координат українсько-російських стосунків? Ні – в один голос стверджують вітчизняні експерти.

«Нічого не треба переглядати! У Договорі прописані загальнодемократичні засади відносин між двома суверенними державами – положень, які треба переглядати, там немає», – каже Георгій Крючков.

Екс-міністр закордонних справ України Анатолій Зленко називає натяки на можливість перегляду «Великого договору» «некомпетентними коментарями». «Договір підписаний, ратифікований, набрав чинності, тому вносити до нього якісь додаткові поправки або доповнення немає жодного резону, жодного сенсу», – каже він. Натомість Зленко каже, що якщо комусь вже й хочеться змінити українсько-російські стосунки на краще, то йому варто було б напрацювати проекти додаткових міждержавних, міжурядових, міжгалузевих угод, які б розвивали окремі статті «Великого договору».

Перегляд Договору зверне увагу на українсько-російські стосунки і, насамперед, на ініціатора цього процесу, увагу всього світу – адже це означало б утворення в нашому регіоні потенційного осередка нестабільності. І навряд чи ініціатива перегляду цього документу отримає розуміння, а тим більше, схвалення з боку ключових геополітичних гравців.

Якщо переглядати «Великий договір» не вигідно нікому, то чому з’являються заяви, подібні до затулінської? Експерти впевнені: всі розмови про можливий перегляд Договору – результат або некомпетентності тих, хто їх робить, або цілеспрямована політична спекуляція.

Адже мало хто сьогодні згадує про те, що остання нашуміла пропозиція переглянути «Великий договір» пролунала минулого року з вуст саме шефа української дипломатії – новопризначеного на той час міністра закордонних справ Арсенія Яценюка. «Поспішні і непродумані», – оцінює ті заяви Анатолій Зленко.

Нинішні ж заяви про можливість перегляду Договору просто некомпетентними назвати навряд чи можна. Парламентські слухання, які, за свідченням Костянтина Затуліна, носитимуть рекомендаційний характер, проте цілком можуть стати початком процесом виходу Росії з «Великого договору» проходитимуть у надзвичайно важливий для всіх українських євроатлантистів день, у який, можливо, остаточно вирішиться доля нашого ПДЧ.

Затулін і не приховує, що час для проведення думських слухань обрано невипадково: «В Україні повинні знати про російську точку зору на процеси її інтеграції до НАТО. Щоб потім не було розмов: мовляв, ми не розуміємо, у чому полягає політика Росії, чого Росія хоче».

З цих слів Затуліна можна досить точно спрогнозувати, яку саме тональність носитимуть рекомендації, напрацьовані слуханнями. Сам їхній ініціатор на разі говорить тільки про свою особисту точку зору на те, якою повинна бути реакція Думи на нинішнє пожвавлення на українських євроатлантичних фронтах: «Ми повинні зробити висновки з постійних порушень Договору, і, відповідно, встановити умови, за яких ми вважатимемо його і далі діючим, а за яких – не вважатимемо. Наприклад, приєднання України до Плану дій з набуття членства в НАТО, на мій погляд, є підставою для того, аби переоцінити свою участь у Договорі і, відповідно з цією переоцінкою, вийти з нього, належним чином повідомивши Україну про своє рішення».

Навіщо це все було?

І тут всі частини головоломки з переглядом Договору стають на свої місця. Як відомо, головний «законодавчий оплот» прихильників вступу України до НАТО – стаття 8 Закону про основи національної безпеки – називає одним з основних напрямів державної політики з питань нацбезпеки «набуття членства в Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією».

Тож коли Росія прямо, вустами свого парламенту, попередить, що бодай крок України в сторону НАТО (читай – отримання ПДЧ) примусить її розірвати договір, яким ці самі «добросусідські відносини і стратегічне партнерство» встановлюються – то коло замкнеться. Україна не зможе виконувати закон, рухаючись у євроатлантичному напрямку, без того, щоб не зіпсувати стосунки з Росією, а, значить, не порушити цей самий закон.

І – поза всяким сумнівом – цим скористаються українські противники вступу до НАТО, в першу чергу Партія регіонів. Можна тільки позаздрити тому, який гармонійний тандем складається у «регіоналів» з російськими парламентарями, коли мова заходить про їхню спільну боротьбу проти «натівського чобота».

Що робити у цій ситуації українській владі? Насамперед, у жодному разі не встрявати в дискусію з російськими парламентарями, – вважає Георгій Крючков. «Якщо хтось буде відповідати – я в цьому нічого розумного не вбачаю. Найрозумніше з нашого боку було б просто ігнорувати ці заяви, спокійно до них ставитись. Хочете поговорити – поговоріть», – каже він.

І взагалі, головне – зберігати спокій. Росія, за великим рахунком, змирилася з тим, що український політичний клас зробив свій вибір і рано чи пізно наша держава таки отримає членство в НАТО. Розрив «Великого договору» з ініціативи росіян вдарить, в першу чергу, по них самих: в очах світу вони стануть джерелом нестабільності у регіоні, а стосунки з Україною – найближчим сусідом і, є Договір чи нема, стратегічним партнером – залишаться. Тож наймудріше з нашого боку: перечекати конвульсії кремлівських противників євроатлантичного вибору України і визначитись з долей своєї держави самостійно. У будь-якому разі, зберігаючи добросусідські відносини і стратегічне партнерство і з Росією, і з НАТО.