Консервативна інтелігентність Андрій Куликов, для «Главреда» Виокремлюючи інтелігенцію з-поміж цілого суспільства, ми консервуємо її слабкість і непристосованість до нинішнього українського світу. Я не знав, сміятися вголос чи про себе, коли в особовому листку з обліку кадрів дійшов пункту «соціальне походження», уперше наймаючись на роботу до української установи по семи роках роботи на закордонні організації.

Уже й національність і партійність не вказуємо, то навіщо комусь знати, ким були мої батьки? Тим більше, коли мені вже майже 50 (тоді, тепер уже без «майже»). Але правила є правила – і, трохи повагавшись, я нашкрябав «зі службовців». Потім і в автобіографії написав «народився в Києві у родині службовців». І от думаю собі – таке соціальне походження нині – перевага чи недолік?

За радянських часів, ясна річ, то був недолік. Ті, хто міг написати «з робітників» чи «з колгоспників», могли сподіватися швидше вступити до лав Комуністичної партії; іноді мали переваги при вступі до вищих навчальних закладів; робили кращу кар’єру в радянських органах. Проти них, щоправда, діяли інші чинники, зокрема – вони не мали корисних зв’язків з тими самими службовцями, від яких усі ті блага великою мірою залежали.

Інтелігенція в Радянському Союзі настільки не вписувалась у двомірний світ класових відносин і класової боротьби, що й класом за офіційною класифікацією не була. А так собі, прошарок. І як в анкеті напишеш – «з інтелігентів», коли то не соціальна, а, радше, поведінкова характеристика? Не дарма, либонь, поміж стереотипних ознак «інтелігентної» людини – м’якість, стишеність реакцій, терплячість. Може, радянські роки прищепили нашій інтелігенції такий комплекс меншовартості, що й нині вона мало не безголоса у світі перемін? Тобто час від часу можуть крикнути, заволати, але то вже коли так допече… Та й волання те часто-густо – лише волання самотнього в пустелі, не підкріплене ані грошима, з допомогою яких змінюють світ багаті; ані владою, з допомогою якої змінюють світ впевнені у собі – і багаті.

Інтелігенція, позбавлена доступу до двох надпотужних важелів перевертання світу, здатна запропонувати суспільству, схоже, лише наполегливу працю і чисте сумління. Тому що наполеглива праця інтелігенції все одно часто оплачується так, начебто ті, хто платить, вважають, що інтелігентам гроші не потрібні. А чисте сумління зазвичай уникає залежності від влади.

Ідеї, народжені в середовищі інтелігенції, нині також нездійсненні без грошей і влади. Я вірю, що ті ідеї, висловлені багато разів і переконливо, зрештою здатні зацікавити і навіть захопити багатих та впевнених у собі, але для цього багаті та впевнені у собі також мають бути інтелігентами. Так от чи варто виокремлювати інтелігенцію з-поміж цілого суспільства? Продиктована навіть найкращими намірами ізоляція збільшує вразливість. Чи суспільству потрібний нині карантин, щоби воно не перейнялося від інтелігенції якостями, мало не безглуздими за нинішніх умов?

Не здатний я уявити, як у Британії чи Франції збираються на загальнодержавному чи регіональному рівні інтелігенти і виробляють програми дій, втілення яких цілком залежить не від них. Бо немає в тих країнах соціальних механізмів, що дозволяють виявити спільність інтересів сільського вчителя і науковця академічного закладу; інженера-проектувальника і поета-пісняра. Натомість є потужні профспілки, які об’єднують тих інтелігентів за професійними чи галузевими ознаками. І журналістські спілки в тих і багатьох інших країнах – не «творчі», а саме професійні спілки, з усіма притаманними їм соціальними функціями.

Не хочу я, щоб моя дочка писала в анкетах «зі службовців». Бо то від слова «служба». А не «служіння».

Автор – ведучий програми «Свобода слова» на ICTV