Ресторан на букву Х Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Мені дуже не сподобалося в одному грузинському ресторані на вулиці Шота Руставелі, 4. І я хочу поділитися наболілим із читачем. Теоретично я саме це й покликана робити, оскільки пишу, серед іншого, про смачну й здорову їжу.

Але, парадоксально, я не маю жодного уявлення, чи журнал «Главред» поділяє це переконання, чи йому це дозволяє українське законодавство й численні неписані закони та двосторонні угоди. Тому, припустивши, що назву ресторану редакторам доведеться вирізати, далі називатиму його так: ресторан на букву Х.

В українському громадському житті заведено не тикати пальцями. Це якщо сказати лагідно. Ведеш іноді програму, а тобі співрозмовник жує довгу жуйку про всім відомі політичні сили, про деякі добре всім знайомі олігархічні клани, все таке. Ще ні разу на запитання, а що це за сили, що це за клани, я не отримала в ефірі прямої відповіді.

А з іншого боку, якби отримала? Що б я з нею робила? Звиклий до джинси й подвійних стандартів слухач не повірить, що так буває – прямо назвати прізвище та сказати, у чому ти звинувачуєш людину чи партію, без проплати від усіх відомих сил з іншого боку барикади. І в багатьох випадках він таки та матиме рацію, бо, виявляється, навіть назву торговельної марки чи магазину в багатьох українських ЗМІ не можна сказати: це прихована реклама. Навіть якщо там погано, і ти хочеш застерегти інших.

Ресторан на букву Х мене шокував. Це був останній день мого відрядження до Києва, я працювала допізна, і ми з кумами вирішили тихенько повечеряти недалеко від офісу Бі-Бі-Сі. Ресторан Х цілодобово відчинений, і це нас спокусило.

Їжа була також Х, тобто дуже несмачна, – за винятком хінкалі, про що далі. Коли я прийшла, кума з неохотою доїдала щось на глиняній тарілці, де на томатному соусі вже видимо застигав тваринний жир. Страва була явно приготовленою раніше й погано розігрітою. Смакувала вона погано.

Я замовила плов з бараниною і склянку домашнього вина. Начебто логічний вибір у грузинському ресторані. Як можна зіпсувати плов? Слухайте й учіться, випускники кулінарного технікуму: його можна подати через півгодини після замовлення, на пласкій тарілці вузьким шаром, холодним, з рівно чотирма (4, тобто 2+2) шматочками жорсткої прісної баранини, один з яких складався зі з’єднувальних тканин, і абсолютно розвареною морквою. Почасти в плові траплялися маленькі мишачі кубла з рисинок, що в суїцидальному бажанні нашкодити страві й заклеїти щелепи клієнту зсохлися докупи. Ресторан із пошани до їхнього матроського акту відваги якомога довше відтягував момент поїдання рису і відтягнув, я б сказала, принаймні на день. Я була дуже голодна, але також не змогла побороти цей полк стійких олив’яних солдатиків, і вони відправилися в прірву небуття разом, навіки злипшись.

Про саме вино сказати можу мало, бо нам так і не пояснили, що це, звідки, скільки в ньому градусів, який сорт винограду, в якій діжці воно витримувалося, де розлите. Офіціантка відповіла на ці всі дилетантські питання так: віно домашнєє. Ми сказали, що воно на смак дуже міцне, і попросили хоча б сказати міцність. Кума ще вимагала сомельє, але це слово явно під стелею Х пролунало вперше. Вердикт нашої – очевидно, не грубої, а просто наївної – офіціантки був такий: єслі чєловєк не понімаєт в вінє, то шо ж я с вамі буду споріть? Перед очима пронеслися всі пляшки, ящики й виноградники, бачені мною за життя, але сперечатися справді не видавалося розумним. І потім, може, вона себе мала на увазі?

«Дешеве» домашнє, з невідомого дому незнаної країни, вино при цьому коштувало більше, ніж еквівалентна пропозиція у будь-якому, включно з найдорожчими, ресторані Лондона. Взагалі мені здається, що «гарні грузинські вина» – це те ж саме, що «давні українці Трипілля»: якщо дивитися під дуже особливим кутом, відвернувшись від очевидних фактів, то тоді воно буває, а якщо ні – то ні.

Що ж з приводу самих хінкалі, на честь яких названий ресторан на літеру Х? Кум їх замовив, ми попробували, і вони були свіжі й смачні. Роздобрілий кум заплатив (що з ним трапляється майже завжди) за мої чотири шматочки баранини й вино, від чого воно, відверто скажу, одразу посмачнішало. Так що на халяву й оцет солодкий, це чиста правда.

То яка мораль цієї байки? Цю статтю мені не замовив жоден антигрузинський ресторан чи ненависник «кухні свободи». Просто годувати людей треба смачно й чесно. Мені куди більше подобається в грузинській забігайлівці на Житньому ринку, назва якої вилетіла з голови, ніж у ресторані на букву Х, який забути не можу.