Правило Мугабе Віталій Портников, журнал «Главред» Ще кілька днів тому це здавалося неймовірним: правляча в Зімбабве партія, керована шаленим диктатором Робертом Мугабе, втратила більшість у парламенті.

Поки що – як це і годиться в країнах із авторитарним режимом – результати президентських виборів не оприлюднені. Але що б там не вигадувала Центральна виборча комісія, є майже очевидним, що Мугабе вибори програв. І тепер його крах – тільки питання часу. Недовгого часу. Бо якщо навіть влада, здатна до будь-яких фальсифікацій підсумків виборів, не може забезпечити собі парламентську більшість, то це може означати не те, що в Мугабе в країні половина прихильників, а те, що прихильників у збанкрутілого режиму просто не залишилось.

Поразка Мугабе ще раз продемонструвала правильність вічного правила: божевілля популізму не вічне. Люди не можуть завжди погоджуватися з тим, що над ними експериментують жадібні й недолугі революціонери, які дивляться на нещастя нації з вікон розкішних машин і заміських вілл. Діючий президент Зімбабве отримав від режиму білих квітучу країну, одну з найкращих в Африці. Зімбабве – на відміну від більшості інших африканських країн – не потрібні були навіть серйозні економічні реформи. Уряд Яна Сміта, який створив білу расистську Родезію, звичайно, був політично антикоректним, проте на економіці знався. Єдине, що потрібно було новій адміністрації, – гармонізувати непрості взаємини громад, отруєні десятиріччями родезійського апартеїду. І в цьому Мугабе міг розраховувати на підтримку і білої, і негритянської громад, і колишньої метрополії – Великої Британії, яка, до речі, так і не визнала незалежність білої Родезії, наполягаючи на передачі влади чорній більшості.

Однак все це не дало б Мугабе можливості утримувати владу протягом довгих десятиліть. Тож він почав проголошувати гасла, які робили його популярним серед негритянської бідноти, проте руйнували економіку країни. У результаті Зімбабве з колись багатої Родезії перетворилося на одну з найбідніших країн Африки. Інфляція в державі сягала вже не катастрофічного, а анекдотичного рівня – західні журналісти із нездоровим захопленням демонстрували під час передвиборної кампанії стоси купюр, що дорівнювали одному долару... Про крах сільського господарства, знищеного мугабівськими експериментами, безробіття, жебрацтво більшої частини населення можна вже й не згадувати. І разом із цим зімбабвійці довго і наполегливо голосували за Мугабе. Бо довго і наполегливо вірили в диво.

Однак дива не відбулося. Навпаки, все відбулося за «правилом Мугабе» – шаленіючі натовпи на початку правління, райдужні обіцянки, пошук ворогів у самій країні й за кордоном – і повільна, проте невпинна деградація країни. Мугабе зробив все, щоб у Зімбабве не виникло середнього класу, не з’явилися люди, здатні боротися з його владою. Однак сила опору знайшлася насамперед у бідності. На опозиційних мітингах кандидат на посаду президента Морган Цвангіраї просто запитував у людей, чи вони голодні. І чув у відповідь одностайне «так». Коли голод стає головною темою парламентських і президентських виборів – це політичний вирок людині, що керувала нею майже три десятиріччя і довела своє населення до крайнощів.

Таких диктаторів, як Мугабе, в сучасному світі ще вистачає. Однак результат їхньої діяльності майже всюди однаковий – руїна. Український читач, можливо, дивується, коли бачить зімбабвійські репортажі на початку новин усіх світових телеканалів. Здавалося б, маленька бідна країна, віддалена від Європи і Сполучених Штатів – ну чому можуть мати таке значення підсумки її парламентських і президентських виборів? Однак насправді значення зімбабвійських виборів пов’язане саме з правилом Мугабе – рано чи пізно будь-який авторитарний режим закінчується. Люди рано чи пізно починають усвідомлювати, що їх обдурили. І вчорашнім вождям нації, її богам і вчителям, доводиться терміново пакувати валізи – тільки щоб встигнути до вже майже непідконтрольного їхній владі аеропорту...