Тінь Росії Віталій Портников, журнал «Главред» Переговори між президентами Сполучених Штатів і Росії в Сочі не вирішили проблему розбіжностей у поглядах на систему протиракетної оборони.

Проте вони дозволили російським дипломатам наполягати, що єдиним реальним виходом з кризи у російсько-американських відносинах і є постійна присутність російських військових на американських базах. Або – і про це також говорять – можливість створення російських військових баз поруч з американськими. І це вже не якась кулуарна інформація. Про необхідність постійної російської присутності говорив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» – у тому самому, коли він пообіцяв зробити все можливе, щоб не допустити прийняття до НАТО України та Грузії .

У Польщі та Чехії російська позиція не викликає ентузіазму. Присутність радянських військ на території цих країн завжди сприймалася більшістю їх жителів як ознака окупації. Тим більше, що війська ці використовувалися не тільки для доказу могутності Радянського Союзу, але й для придушення антикомуністичних повстань. Саме тому виведення радянських військ сприймалося не просто як розрив військового союзу або смерть Варшавського Договору – це була ознака незалежності. Саме після виведення радянських військ можна було думати про прийняття до НАТО та Європейського Союзу, саме після виведення радянських військ можна було починати думати про якісь нові домовленості – скажімо, про розміщення на своїй території елементів американської ПРО... І якраз у цей момент у Москві кажуть, що бажають повернутися.

Російська логіка не змінюється десятиріччями. У Москві можуть мати добрі або погані стосунки з країнами Центральної Європи, однак продовжують вважати, що від них нічого не залежить. Це було в часи «країн народної демократії» й не сильно змінилося з крахом світового соціалізму і Радянського Союзу. Коли Польща та Чехія подавали заявку до НАТО, російські дипломати підкреслювали, що з керівництвом цих країн не варто обговорювати розширення – треба все вирішити із Заходом. До речі, щось подібне відбувається сьогодні навколо українських бажань. У Москві нікому навіть не спаде на думку обговорити проблему українського приєднання до НАТО з керівництвом України – а от із президентом Сполучених Штатів про це говорять.

Із ПРО аналогічна логіка. У Росії вирішили домовитися зі Сполученими Штатами щодо своєї військової присутності. І те, що спочатку про це варто було поговорити з самими поляками і чехами, також нікому не спало на думку.

Ну, припустимо, американці погодяться з російською пропозицією. Це ж означатиме тільки одне – американської системи ПРО в Польщі та Чехії не буде. Бо важко уявити собі уряд Польщі або Чехії, який буде здатний пояснити виборцю, що присутність російських військових допоможе укріпленню національної безпеки. Для того, аби щось подібне могло відбутися, мають змінитися покоління і сама Росія. Вона повинна стати не альтернативою Євроатлантичній системі безпеки, а її інтегральною частиною. Не опонентом Сполучених Штатів, а їхнім союзником...

Але російські політики не бажають про щось подібне замислюватись. Саме тому Москва ніколи не зможе повернутися до Центральної Європи. Взаємини з колишніми країнами Варшавського Договору можуть покращуватися, вже зараз з’являється економічна зацікавленість. Але при першій-ліпшій нагоді виявляється, що Росія ставиться до цих країн як до сателітів. І розмовляти з ними про щось принципове – означає не поважати себе.

Вони про це знають. Саме тому, до речі, так поспішали в НАТО. І через це так спокійно погоджуються на розміщення американської системи – не тому, що бояться Ірану, а тому, що бажають раз і назавжди покінчити навіть із пам’яттю про свою недавню залежність від Москви. Здавалося б, краще за все про цю залежність просто не нагадувати. Але це, якщо не ставитися до зовнішньої політики з точки зору пихи і впевненості, що хтось там «піднімається з колін». І тепер йому дозволяється ставити на коліна усіх інших...