Уроки Бухареста Олександр Сушко, журнал «Главред» Навряд чи можна уявити собі більш вдалий привід для засвоєння продуктивних висновків і вироблення зважених рішень у сфері зовнішньої політики, ніж саміт НАТО, що відбувся в Бухаресті

Час, що віддаляє нас від даної події, дозволяє відкинути емоції та лексику на кшталт «перемога» vs «поразка». Безумовно, рішення саміту є значним кроком уперед у реалізації стратегічних інтересів України – у порівнянні з попередніми рішеннями Альянсу. Хто не вірить – може підняти відповідні комюніке Ризького (2006), Стамбульського (2004) чи Празького (2002) самітів, де не містилося жодних згадок про можливе членство України. Навіть у квітневому 2005 року рішенні Північноатлантичної Ради, згідно з яким з Україною було розпочато Інтенсифікований діалог щодо членства та відповідних реформ, зазначалося, що даний крок не визначає наперед рішення Альянсу щодо можливості вступу України. Тепер таке рішення ухвалене – і це набагато більше, ніж декларована раніше політика «відкритих дверей», про яку Україна чула щоразу, піднімаючи питання про можливість членства та запрошення до виконання Плану дій щодо членства.

Адже політика «відкритих дверей» – це загальна декларативна формула, практична вартість якої не набагато вища, ніж згадування, наприклад, про 49-ту статтю Договору про Європейський Союз, яка передбачає можливість для будь-якої європейської держави претендувати на членство в Євросоюзі. Від риторичної згадки про статтю 49-ту до реального визнання країни кандидатом в ЄС – дуже далеко. Так само, як від констатації політики «відкритих дверей» до прийняття політичного рішення про майбутній вступ конкретної країни в НАТО.

Оскільки бухарестські дискусії вже позаду, можна нині висловити публічно те, що напередодні саміту звучало переважно у форматі експертних дискусій, консультацій і, на жаль, не було враховано під час вироблення офіційної позиції держави.

Напередодні саміту держава на чолі з Президентом обрала неправильну тактику, сформулювавши і наполегливо повторюючи свій ключовий месидж суспільству та міжнародним партнерам про те, що Бухарестський саміт розглядається Україною як «момент істини» (Олександр Чалий, заступник голови Секретаріату Президента). Експерти були майже одностайними в тому, що надання ПДЧ в румунській столиці є малоймовірним, однак глава держави та працівники його апарату вперто продовжували посилати суспільству помилкові сигнали. Так постановка питання загнала Альянс в глухий часовий кут, змусивши його ухвалити рішення, яке дало певні підстави тимчасово торжествувати противникам атлантизму та НАТО-скептикам як в Україні, так і в світі. Отже, важливий урок: Україна, як і жодна країна-претендент, не може диктувати Альянсу, в які терміни він має ухвалювати те чи інше рішення щодо відповідної країни.

Найголовніший урок – Україна має навчитись слухати і чути своїх партнерів – майбутніх союзників по НАТО («слухати» – не тотожно «слухатись». – Авт.). Ми все ще схильні чути лише те, що приємно, і не помічати компетентних порад і змістовної критики. Відповідь Президента України, дана ним у Бухаресті щодо тих проблем, які слід розв’язати Україні для того, щоб отримати позитивне рішення по ПДЧ у грудні, не свідчить про глибоке розуміння ситуації. Якщо Україна на чолі з керівником держави розглядатиме комплекс завдань на період «до грудня» як суто технічний та дипломатичний – результату не буде.

Насамперед, слід розпочати принципово новий діалог із суспільством на тему євроатлантичної інтеграції. Це потрібно для того, аби суттєво змінити тенденції громадської думки, і, принаймні за наступні півроку, продемонструвати нашим майбутнім союзникам, що у влади є політична воля переконати суспільство в необхідності членства в НАТО – хоча б на тому ж рівні і з тією ж інтенсивністю, як це робиться в питанні Голодомору.

Важливо продемонструвати максимально можливий ступінь виконання Цільового плану Україна–НАТО на 2008 рік, зробивши висновки з 2007-го, коли відповідний Цільовий план було провалено за абсолютною більшістю напрямів.

Держава має забезпечити виконання усіх планів двосторонньої та багатосторонньої співпраці: зокрема, не допустити зриву військових навчань за участі країн-членів НАТО на території України. Про те, що існують серйозні наміри з-за кордону і зсередини України щодо зриву цих навчань, відомо нині всім, і упереджувальні кроки для унеможливлення «феодосійського сценарію» є критично необхідними. Слід зрозуміти, що в 2006 році наші партнери по навчанням, що не відбулися, були ображені не діями кримських пенсіонерів під керівництвом російських депутатів, а тим, що українська держава виявилася повністю безпорадною перед ними.

Певне розчарування Бухарестом є очевидним плодом завищених очікувань, сформованих в українському суспільстві насамперед завдяки керівництву держави. Дуже важливо не повторювати таких помилок і в даному контексті – не перетворювати грудневе засідання Північноатлантичної Ради та КУН на черговий «момент істини». Слід усвідомити, що ймовірність того, що «перша оцінка» міністрів у грудні поточного року стане останньою, дорівнює приблизно 50%. Цілком не виключено, що остаточне рішення буде оголошено лише на саміті НАТО, що пройде наступної весни у Страсбурзі та Кілі. Враховуючи це, чи потрібно давати противникам НАТО 50-відсотковий шанс на чергове свято в грудні? Відповідь очевидна.

Президент Ющенко поставив на кін увесь свій авторитет у питанні приєднання до ПДЧ. Тож Віктору Івановичу Балозі варто зрозуміти, що політичні ігри, які мають на меті переформатування коаліції чи створення тимчасового уряду з позначкою «в.о.», можуть призвести до остаточного фіаско його шефа на міжнародній арені, як і всередині країни. Слід звернути серйозну увагу на доволі різкі висловлювання Хав’єра Солани щодо України від 8 квітня, де він чітко визначив пряму залежність успіхів на шляху до ЄС та НАТО від ступеня згуртованості політичного класу та здатності виконувати взяті на себе зобов’язання. Нині Захід посилає Україні чіткий сигнал щодо того, що успіх євроатлантичних амбіцій має спиратися на консолідовану волю легітимних органів влади, а тому збереження нинішньої парламентсько-урядової коаліції та дієздатного тандему Ющенка і Тимошенко є життєво важливим фактором для забезпечення позитивного грудневого рішення НАТО.

Олександр СУШКО, Науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва