Якби молодість знала Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Який там Нью-Йорк? Який там Стамбул? Який там у біса Лондон? Київ – ось місто контрастів. Київ нашпигований такими полярностями, що мене постійно в ньому розриває. Кияни звикли і не помічають цього, але в нашій з вами столиці щосекунди потрібно робити вибір.

У Лондоні жити куди легше, зокрема вже й тому, що тобі не треба щоразу вирішувати, якою мовою говорити. Ясно, що англійською.

У Києві немає такої ясності. Ти говориш до когось українською, вони відповідають тобі російською. Якщо вони хамлять – наприклад, “дє-вуш-ка-ии, ви шо, нє відіте, вот цена напісана”, ти продовжуєш говорити українською, підстрибуючи, щоб тебе було краще видно, підвищивши голос і вимагаючи менеджера.

Якщо вони говорять чемно, ти переходиш на російську мову із ввічливості. Якщо ти втомлена, говориш уже, як вийде.

Людині притаманно розкладати по поличкам світ і себе саму. Нехай це не по-ніцшеанськи, але людина прагне належати до роду, племені, мовної спільноти, а також ідеологічної течії і класу. В усталених суспільствах ідеологію й клас можна поміняти протягом життя. В Україні це робиться легко й швидко, озирнутися не встигнеш. При бажанні можна за кілька років видертися з університетських лав на самісіньку верхівку, що й демонструє рейтинг молодих політиків, опублікований у попередньому числі цього шанованого видання.

Тільки цей рейтинг свідчить іще про одне. Що на самісінькій верхівці до цього нікого не було. Що журнал Главред друкує мене не тому, чи не тільки тому, що я геніально пишу, а тому, що на цій сторінці не сидів сивочолий колумніст. Що молодим, швидким і злим у нас дорога, і їх немає кому втримати. А старих ми викинули на помийницю. Бо вони нікуди не годяться, і нас нема кому навчити милосердя.

За останній час я кілька разів почула від інтелігентних людей думку про те, що слабким тут не місце. Почасти й погоджуюся, бо українські лінощі, нарікання й заздрість часом дуже кидаються у вічі. Але слабким має бути місце. Слабких багато. Слабкі також люди. Слабкі мають право на захист сильних, і це право їм дане еволюційним процесом, який зробив із мавпи людину. Слабкі не винні, що слабкі, старі не винні в своїй старості, так само як сила сильних і молодість юних – не їхня заслуга. Але у нас нікому про це нагадати. Ми так боїмося потрапити в сонм упосліджених і нікому не потрібних, що безтямно молотимо рученятами й ноженятами в колесі дикого капіталізму, і лише побіжно дивуємося пустці в душі, якої чомусь не було в голодні студентські роки.

Я пішла вчора вночі на Бесарабський ринок купити щось поїсти, бо пізно закінчила роботу, і більше не знала, куди податися. Продавали лише овочі й рибу. Все це виявилося страшенно дорогим: навіть у фуд-холі лондонського Херродса я не бачила таких цін на молоду картоплю. Не виключено, що мене обрахували, звісно; по мені часом видно, що я лох.

Поки я відраховувала шістдесят гривень чи якусь подібну запаморочливу суму за шматочок сьомги, до мене підійшла бабця.

-Хароша сьомга, вкусна, - сказала вона. – Мої дєвочки тут утром брали.

Я сказала, що це добре. Вона пожувала губами, помовчала.

-А ось мандаріни у мене? – показала вона на якийсь кульок. – Вкусні, сочні...

-Та дякую, не хочу, - сказала я, мимоволі посміхнувшись оцьому “вкусні, сочні”, і простягла продавцеві гроші. Бабця пішла собі. А мені раптом дійшло: їй потрібен був цей заробіток. Вона не від нічого робити блукає опівночі по Бесарабці з якимись невідомо звідки взятими – мабуть, з дешевшого ринку, - мандаринами. Вона й шукає лоха, який купить її смугастий кульочок, бо не здатна сама піднятися на високий, пихатий прилавок Бессарабки, їй – через слабкість чи старість - заказаний білий фартух продавщиці, і більше їй нічого не лишилося. А я обманула її сподівання.

Бабця повернула десь і загубилася між високими, пихатими торгівельними рядами ринку, і я її не наздогнала. Молюся, щоб вона знайшла свого лоха.