|
Горизонтальний путівник
Світлана Пиркало, письменниця, Лондон
Чи потрапляють автори путівників до пекла? Таким питанням нещодавно стурбувався один зі співавторів серії «Лонлі Планет» (Самотня Планета).
|
Точніше, колишніх співавторів. Томас Конштамм, який брав участь у підготовці дюжини путівників по Південній Америці, вирішив, що має досить цього всього, звільнився й написав книжку про те, як написав іншу книжку – про Колумбію. Запопадливий Томас, змушений, очевидно, через брак коштів на подорож споживати колумбійський кокаїн вдалині від батьківщини продукту, нашкрябав опус про далеку латиноамериканську країну, не вирушаючи далі Сан-Франциско. «Я отримав інформацію від тьолки, яка працювала інтерном у колумбійському консульстві», – зізнається він. Горизонтальний шлях здобуття інформації явно прислужився Томасові неодноразово: покохавши в одному з латиноамериканських ресторанів офіціантку прямо на столі (сподіваюся, після закриття закладу), він написав про нього, що «обслуговування столиків було чудовим». Томас Конштамм, звісно, вже не буде писати путівників для «Лонлі Планет». Він тепер їздить світом, рекламуючи свою власну книгу. Вона так і називається: «Чи потрапляють автори путівників до пекла?». «Лонлі Планет» обурена, і, зважаючи, що великий відсоток акцій видавництва належить комерційному крилу мого роботодавця, я вирішила, що поділятиму їхнє обурення. Як йому не соромно! Зате з чистою совістю можу пройтися по іншому видавництву туристичних путівників: «Томас Кук». Я колись робила репортаж про їхній «сіті-гід» по Києву: навіть дзвонила в «Томас Кук» і намагалася в них запитати, яке ракло цей путівник писало. Але вони погодилися коментувати лише те, які вони класні. Про протилежні якості тексту довелося розповідати самій. Наприклад, путівник твердить, що в кафе треба приносити молоко з собою, якщо хочете кави з молоком. Мовляв, у Києві про таке не чули, тут кава буває лише чорна, якщо буває взагалі. Національний хліб України робиться з жита й гречки. Пиво треба купувати тільки імпортне. Навіщо тоді взагалі в Україну їхати, якщо не пити місцевого чудового пива, спитає кожна нормальна людина, але не почує відповіді. Всі ці маразми важко описати достатньо яскраво. Мій приятель Сергій, наприклад, читав мій репортаж про «Кіев Сіті Гайд», але не закцентувався на ньому. Коли ж під час чергового візиту до Лондона я завела його в книгарню й показала цей шедевр, він остовпів. Особливо його порадували такі одкровення: Гоголь написав твір під назвою «Леся Українка», а ЦУМ – це київський Херродс. Єдині дві думки автора, з якими я в принципі погоджуюся, – це, що воду з-під крану в Києві пити неможливо, і що Київ потенційно може стати одним з найпопулярніших туристичних маршрутів. Як же зробити так, щоб про Україну більше дізналися, тільки не маячні, а корисної, цікавої інформації, яка спонукає містера Твістера поїхати туди й потратити кревні зелені? Оскільки годі говорити про будь-яку притомну державну політику в цій галузі, бо в державі всі зайняті інтригами в стилі застійного ЦК КПРС, то доведеться цим займатися пересічним громадянам. Саме громадянам, бо громадянки вже й так роблять достатньо, причому не завжди із власної волі. Фактично я закликаю своїх співвітчизників-чоловіків (звісно, неодружених) виступити в тій самій ролі, яку виконала для Томаса співробітниця колумбійського посольства. Коли поїдете у відпустку за кордон, не їдьте туди, де товктиметься пів-Васюківки. Оберіть цікавіший маршрут, а коли прибудете – не сидіть цілодобово в барі. Підіть, знайдіть симпатичну особу протилежної, а чи й зовсім не протилежної, статі й розкажіть їй про Україну. В нашому глобалізованому світі може виявитися, що ця особа рано чи пізно також напише путівник.
|