Покоління «мінус» (продовження) Ольга Годованець, Христина Багрій, журнал «Главред» Петро Гала: «Мамо, я тебе два роки не бачив, що ти хочеш?»

У свої двадцять чотири Петро придбав квартиру в рідному Львові, до якого повернувся зі США півтора року тому. Він працює перекладачем в англійській компанії, здається, задоволений життям, і час від часу згадує про Америку, де залишилася його мама, яку син обожнює «до останньої краплі крові». Петрик з вітчимом та мамою з чотирнадцяти років жив у штаті Нью-Джерсі. А ще він мав старшого брата. Ромчик (хлопців так називали у Львові змалечку) залишився на, а точніше, в американській землі навіки. Мама забрала двох своїх синів через три роки після того, як полетіла в середині 1990-х в Америку заробити копійку. Думала, на півроку, випадково виграла Грін-карту й залишилася там

Рішення не повертатися додому мама приймала сама?

Так. За два дні перед від’їздом до України, коли мама мала спаковані валізи, приготувала квиток і паспорти. Вона в останній день ходила по магазинах, дивилася на той вибір різних товарів, іграшок, продуктів, купувала ще подарунки мені та братові, думала, «я хочу це Петрикові купити, те Ромчикові купити…». А як прийшла додому – дізналася, що виграла Грін-карту, зателефонувала нам і сказала: «Я ліпше вам куплю всю цю країну».

Мама хотіла дати нам краще майбутнє. Але ж ніхто не знає, можливо, вона мені його й дала, бо я досконало вивчив англійську мову, маю американське громадянство. Але чому я повернувся? Бо тут уся рідня, а в Америці – тільки мама. Мені було 14, коли для мене купили білет, посадили в літак і повезли за океан. Я був неповнолітній, не міг сказати: «Ні, й усе», у мене ще менталітет до того не доріс, а залишитися з татом… Батьки розлучилися, тато на той момент не знав навіть, як я вчуся і в якому класі.

А твій брат – він теж полетів до Америки…

Братові було 20 років, і він виїхав на місяць пізніше. Якщо мене одразу віддали до школи й у мене з’явилися там які-не-які друзі, то брат – він був красивий, високий, мав дуже багато друзів у Львові, – коли він поїхав туди, все обірвалося, і він впав у депресію. Потім Ромчик познайомився з дівчиною, але одного дня вони посварилися… Брат загинув...

Ми жили в районі, де були самі американці. А в десяти хвилинах від нашої хати, як з’ясувалося пізніше, жила російська община. Але ми про неї не знали. У мене пішло два з половиною роки на те, щоб знайти якихось наших нормальних пацанів. А брат не витримав самотності, не дочекався.

З американцями здружитися я так і не зміг. Бо там немає такого великого поняття, як сім’я, там кожен кує своє.

Я в 15 років пішов на роботу, півтора року працював у МакДональдзі. Позорно, але… Там усі студенти весь час працюють.

А тут у мене є друзі, мої однолітки, які до сьогодні ще ні дня не пропрацювали. Дуже багато живуть за рахунок батьків.

Ти сказав позорно?..

Працювати у МакДональдзі – це сама кончена робота. Там працює, як правило, молодь від п’ятнадцяти до сімнадцяти років. Заробив собі на поїздку до України і приїхав сюди, перший раз – через три роки. Відсвяткував тут своє сімнадцятиріччя. Мав при собі шістсот доларів і гуляв на них два місяці.

Багато батьків твоїх друзів, з якими ти вчився і ріс, поїхали на заробітки?

Мої друзі у США чи не всі були з колишнього СРСР, їх туди привезли батьки, коли приїхали попрацювати, і там залишилися. Багато хто був нелегалом, і діти не мали права ходити до коледжу. Але всі вони залишилися в Америці. Я один із тих, хто повернувся. До сьогоднішнього дня мене люди запитують: «А навіщо?».

І ти маєш відповідь на це запитання?

Навіть декілька. Під час того триріччя, що я був в Америці останній раз, до влади в Україні прийшов Ющенко. Оскільки ви тут живете, ви цих змін не помічаєте, я не знаю, що Ющенко зробив, не знаю, що тут сталося в нашій країні, але країна піднялася. Через два роки я приїхав, подивився – побудували нові будинки, базари, великі магазини, більше продуктів стало, з’явилося все те, що є зараз в Америці, й навіть більше. Із львівського аеропорту я летів зі сльозами, що мусив повертатися до Америки. І я сказав мамі: «Знаєш що, я не хочу тут бути».

Якщо в Україні знову стане погано, ти вибереш Америку?

Я ненавиджу сам факт, що в мене є вибір. Типове життя для вісімдесяти відсотків американців – народитися, вивчитися, піти до коледжу, здобути певну освіту, знайти десь роботу, кар’єрне зростання, два роки попрацювати, взяти будинок у кредит, одружитися, мати дітей, виплачувати будинок наступні десять років, у п’ятдесят, коли настає криза, купити спортивну машину, у сімдесят – мати онуків, у вісімдесят – померти. Все. І раз на рік їздити на якийсь відпочинок.

Сюди входять візити до психоаналітика?

О-хо-хо! (Сміється). Там це дуже популярна справа. Мене в школі не раз відсилали до психіатра, бо, наприклад, посварився з учителем. Скільки часу я провів в офісі після трагедії з моїм братом! У них одні запитання: «Що ти відчуваєш?» і «Як ти себе почуваєш?».

Ти майже три роки прожив без мами перед тим, як вона вас забрала, чи не так?

У мене з дванадцяти до чотирнадцяти років узагалі не було поряд мами й тата. А потім взагалі не було тата.

Перед тим, як поїхати до Америки, я два з половиною роки не бачив свою маму. Коли вона вперше поїхала, згодом було дуже важко повернутися до тих взаємин між мамою та сином. Вона прий шла, мене обняла, поцілувала, скучила за мною, розплакалася. У мене ж емоцій було «нуль». Я казав: «Мамо, я тебе два з половиною роки не бачив, що ти хочеш?». Так, вона мені щось надсилала, якось допомогла, але… Де ти була в той момент, коли я зі школи втік і мені треба було по дупі дати?

Були моменти, коли потрібна була батьківська підтримка, а її не було. Тато собі десь сам, мама – там, а я – поза школу, першу свою сигарету спробував, на облік мене поставили, заліз на якийсь склад шарики красти, щоби ними потім гратися, десь мене зловили, тікав, десь під вагонами лазив, школу прогулював.

Бабуля не могла так за мною подивитися, як могли би подивитися, наприклад, мої мама чи тато. Бабця запитувала: «Де щоденник?». А в ньому всі мої подружки розписалися, бо в них красивий почерк, поставили «чотири», «п’ять», я бабулі й показав. А чи я був у школі, чи не був… Восьмий клас прогуляв на тридцять відсотків.

А далі почалися проблеми дітей мігрантів. Якщо дітей вивозять у сім-вісім років, вони не розуміють, що таке інша країна, бо їм нормально там, де вони є зараз. Тому я ненавиджу сам факт, що в мене є вибір, але все одно, десь ззаду на плечах він мене гріє.

Ти приїхав в Україну у 2006 році?

Так, я приїхав, і все було в мене шикарно аж до моменту, поки не скінчилися гроші. Ходити на роботу за п’ятсот гривень із моїми знаннями, з моїм паспортом якось не випадало.

Скільки тобі потрібно заробляти грошей, щоб просто нормально жити?

За українськими мірками зараз мені би вистачило сім тисяч гривень на місяць, щоб ні в чому собі не відмовляти. А щоб жити шикарно, тисяч десять-п’ятнадцять потрібно. Квартиру у Львові мені допомогла купити моя мама.

Після трагедії з братом (і це ще один момент, чому я не зміг жити у США) інколи я прокидався від того, що мама просто приходила до кімнати подивитися, чи я ще дихаю. Також у мене почалися проблеми з наркотою. Я вчився у школі в елітному районі, де вчилися діти багатих батьків, і ті давали їм достатньо грошей. Діти займалися сексом у чотирнадцять-п’ятнадцять років, коли я не знав навіть, що це таке. Я міг будь-який наркотик купити в школі, починаючи від марихуани та закінчуючи ЛСД з кокаїном і героїном. Це Америка, там усе це доступно.

Ти тут спілкуєшся з психоаналітиком?

Ні. Я й в Америці не ходив. Весь час намагався якось свої проблеми вирішувати сам, можливо, інколи й неправильним чином. Я почав наркоту вживати після того, як помер брат. І наркотики були моїм психоаналітиком. Там разів у десять легше купити наркотик, ніж пляшку горілки.

Які у тебе стосунки з татом зараз?

Я десять років не спілкувався зі своїм татом. Можливо, нам потрібно колись прийти, напитися і розплакатися разом один одному, але не виходить… Тато зараз намагається бути ним, але вже пізно. Де мій ровер, якого я хотів, коли мені було п’ятнадцять? Де мої перші уроки, як водити машину? Де мій лист раз на три місяці? Де мій дзвінок: «Як ти там? Ти ще не здох?».

І навіть зараз, коли дивлюся якийсь фільм, де малий потрапляє в якусь халепу, а тут на допомогу біжить його батько, в мене така сльоза десь на краю ока сльозиться...

Я не хочу, щоб у моїх дітей так було. Я буду з ними від… Ні, ні, я буду з ними від початку і довго, до свого кінця.

Ромко МАЛКО: «Доброго Ранку, Європо!»

Ви були колись у Празі на Різдво? Коли в кишенях взагалі нема грошей. Навіть на туалет. Коли в сумці лише фотоапарат і два яблука. Коли на дворі -20° і всі пристойні чехи, якщо не жують святкову вечерю, то цмулять святкове пиво. Але вам у цей час начхати на чехів, бо ви у Празі, і у вас ще є пляшка шампанського, яку ви спорожнюєте на Карловому мості, бо ви нині переможець – вас таки пустили в Прагу. Бо ще один кордон впав. А завтра, дай Боже, впаде і другий. Мюнхен чекає ...

Проте німці надовго затримують автобус. Вони ще не бачили такого дива техніки, яким ви ризикнули в’їхати в їхню Європу. Вони заставляють шоферів розкручувати всі гайки і коли переконуються, що в салоні, окрім підозрілого вигляду студентів та їх нехитрих пожитків, більше нічого небезпечного для вільної Європи немає, дають добро на в’їзд. Мюнхен теж впав. Пиво випито, пора і честь знати.

Ви ночували коли-небудь в Парижі на Сен Жермен у підвалі собору святого Миколая? Там продає свічки стара полька, яка втекла колись з комуністичної Польщі. Там дуже зручні парти для школярів недільної школи. На них добре спати, не болить спина. А святкували день народження під собором Паризької Богородиці? О другій ночі, з двома пляшками вина, пачкою сиру, французьким батоном і двома десятками друзів, половина з яких так ніколи і не дізналась, як вас звати…

Я досі дивуюся, як тоді, п’ятнадцять, десять чи п’ять років тому, нам, потенційним мігрантам, вдавалось так долати кордони, випрошувати візи, видурювати запрошення. На нас вовком дивились у посольствах, з непевністю косились прикордонники, підозрюючи – і не безпідставно – що ми претендуємо на шматок їхньої Європи, в якій їм так добре без нас. Вони щоразу вигадували дедалі нові й нові причини, як нас туди не пустити, а ми щоразу таки просочувались їм крізь пальці, як вода. Мало того, тягнули за собою друзів, сусідів, кумів і коханок.

Є десятки, якщо не сотні, способів, як потрапити до Парижа, і жодні заборони вам не завадять. Поки Європа думає, чи дозволити Україні мріяти про вступ до її спілки, Україна вже давно вступила туди з руками й ногами. Єврочиновники занадто самозакохані і запрацьовані, щоб помітити це. Але якщо їм раптом таки вдасться протерти очі і відірватись від власних важливих справ, вони зроблять для себе неабиякі цікаві відкриття. Дізнаються, що третина українського Тернополя вже давно мешкає в Лондоні, а ще третина – розселилася по Апеннінах.

Італійці все менше цікавляться футболом, бо їхні серця поцупили красуні з Франківська, Львова чи Донецька. Помітять, що Європу заполонили громадяни з литовськими паспортами, які говорять виключно українською, бо народжені в Рівному або Чернівцях. А ще дізнаються, що їх власні діти чудово спілкуються українською, вивченою від няньок.

Нині Україна намагається дослідити, скільки її громадян тиняється світами в пошуках долі, добре це чи погано і які це буде мати наслідки в майбутньому. Втім, за статистикою і прогнозами стоять конкретні учасники цього глобального переселення з власними історіями, трагедіями, перемогами, зруйнованими долями, здобутками, розбитими серцями і скаліченими життями. Іноді історії настільки страшні, що без плачу слухати їх неможливо. Але є й інший бік медалі – позитивний (як би це цинічно не звучало). Щоб позбутися важкої хвороби, організм, кидаючись в пропасниці, сам долає навіть безнадійно невиліковні віруси. Наша ж нація абсолютно ірраціонально віднаходить способи самовідновлення і самовиживання. Як не крутіть, а на пошуки долі їдуть здебільшого найкращі. Відважні і вперті, ті хто за всяку ціну хочуть вижити в цьому скаженому світі. Не чекаючи подачок ні від кого, ризикуючи, платячи неймовірну ціну, вони йдуть вперед здобуваючи кращу долю якщо не собі, то своїм дітям. Так, ми можемо дискутувати про те, якими виростуть їхні діти без батьків, але з грошима, про те, чи повернуться мігранти додому, чи їхні гроші принесуть користь країні… Але це не важливо – все буде добре. Важливо інше. Нація – бореться. Залишені самі на себе, кинуті всіма і, найперше, власною державою, українці не тільки виживають, вони проводять справжню експансію у стару всихаючу Європу. Саме вони – безіменні жінки і чоловіки з Кіцмані, Чорткова, Коломиї та Дубна – творять нині геополітику, диктуючи умови і ставлячи перед фактом української присутності сліпих брюссельських бюрократів.

Колись цивілізовані візантійці і римляни називали наших прадідів варварами. Це не врятувало їх від сплати нам данини. Та й де вони тепер, ті візантійці та римляни. А ми – варвари – є. Є і будемо!

Зустрінемось на Монмартрі…