Український Галівуд Ольга Годованець, журнал «Главред» Є кіно в Україні чи його нема – так ставити питання уже не варто. Кіно є, хоча б тому, що є українські режисери, яких, до речі, для сьогоднішнього кінопроцесу уже бракує. Якщо ви все ж вважаєте, що його нема, – повірте, незабаром буде. Держава, до слова, планує збільшити фінансування кіно з сьогоднішніх 50 млн грн

($10 млн) до 150-и ($30 млн) і найближчим часом має намір зняти два багатобюджетних історичних фільми. Питання насправді в іншому: коли український глядач зможе побачити своє сучасне цікаве українське кіно? І саме тут з’являється кілька «якщо»...

People Ua, або Робоча сила на виріст

…Українське село Легедзине на 600 дворів розкинулося по обидва боки асфальтової дороги геть не першорядного значення. Це на Черкащині, на її лівому кінці, майже на кордоні з Вінниччиною та Одещиною. Спокійна горбиста місцевість, звивиста дорога, уся в горобині (восени траса виграє найдивнішими живими кольорами), широкі поля (влітку тут стіною стоять соняшники), давні гранітні брили по обидва береги річки, каскади глибоких ставків з островами густих верб… Коли ти бачиш усе це, то розумієш, чому у віршах і поемах Тараса Шевченка, якщо людина вирішувала піти з життя через злидні або якісь інші причини, вона топилася. Українці з дідів-прадідів були великими естетами, тому полишати цей дивний світ, навіть з власної волі, хотілося красиво, по-інакшому на цих землях робити не випадає.

Село Легедзине журналісти охрестили «Українським Голлівудом». Тут чи не щороку знімають ігрові історичні й сучасні картини, документальні фільми і програми про загадки історії. Скажімо, про зникнення трипільців, які мешкали на цих землях 50–60 століть тому. Правда, знімають на замовлення російських державних телевізійних каналів за російські гроші і для російського глядача. Знімають наші, понад те – за участі місцевих мешканців, без столичного рівня режисерської освіти і класичної акторської школи, знімають фахово і задешево, павільйони будують у хатах, декорації зводять просто неба.

Місцевий Голлівуд тут має свою назву – народна студія «Мальва». Втрапити у місцеву фаб¬рику марень – не питання! Актори-зірки, актори другого плану, масовка, каскадери, другі режисери, сценаристи, помічники оператора, костюмери, постановники декорацій, освітлювачі, музиканти, композитори, художники, гримери, водії, кетерінг (харчування на знімальному майданчику), реквізитори, адміністратори, продюсери, директори – усі посади вільні, якщо є бажання долучитися до процесу творення ігрової картини! Щоправда, два місця на студії зайняті – режисера й оператора-постановника. Вони зайняті ще з 1986 року, коли нині директор державного заповідника «Трипільська культура», а тоді – майбутній вчитель історії в сільській десятирічці, взяв до рук камеру «Кварц 2х8 S» за 280 радянських карбованців і зняв із друзями своє перше ігрове 12-хвилинне кіно на восьмиміліметрову кіноплівку зі звуком і титрами.

Тепер фільмографія Владислава Чабанюка налічує близько десятка ігрових картин і півтора десятка документальних проектів. Він – майстер історичного кіно, у зйомках залучене чи не все село – дружина, двоє синів, похресники, учні, колеги, куми, сусіди, сусіди сусідів і куми кумів, голова сільради і правдивий священик з сусіднього села з хористами, реальний оперний співак і студенти хореографічного відділення педагогічного інституту з Умані, все це ще не межа. «У моїх фільмах знялося близько сотні людей, – говорить Владислав. – Усі вони співучасники створення кіно – я не сам його роблю. Моє завдання зробити так, щоб люди самі захотіли грати в моїх картинах. Люди ж на мене не повинні працювати?! Ситуація, коли режисер може наказувати, притаманна для професійного кіно, коли знімальну групу, акторів наймають за великі гроші».

Бюджети знятих фільмів режисера Чабанюка не перевищують двох тисяч гривень. Гроші, як правило, витрачаються на технічні засоби зйомок та за статтею «непередбачені витрати». Люди грають задарма, а всі необхідні речі для зйомок знаходять у скринях, шафах, хатах, подвір’ях, хлівах, а також історичних і краєзнавчих музеях районних міст. Увесь реквізит дають під «чесне слово». Натомість бюджет ігрового фільму «Яблука до¬спіли», що режисер зняв для учнів випускного класу своєї дружини – про сучасних підлітків, як вони живуть в селі, про їхні мрії, куди хочуть вступати і, звичайно, про кохання, – дорівнював вартості пари касет VHS. «Від того часу вже років п’ять минуло, – говорить Владислав, – і коли наступні випускники, діти, які не знімались у цьому фільмі, дивляться його, їм страшенно цікаво, всі переписують диск собі». Режисер-аматор пояснює таку цікавість людей тим, що на екрані виникла проста реальна історія з життя сільських підлітків. «Те, що діти сьогодні дивляться по телевізору, не є реальним кіно. Сучасні серіали практично на сто відсотків розповідають про наших якихось новоспечених буржуїв – тусують, вбивають, наказують, карають… Там же немає простих людей, немає простих історій?! Реального життя ніхто не знімає. І я не думаю, що такі сюжети було б аж так нецікаво дивитися на великому екрані чи ввечері по телевізору».

Money Ru, або Бізнес – не благодійність

Сьогодні cinema в цілому світі – це насамперед бізнес. Ставити питання ідеології в кіно- і телепродукті дозволяють собі сильні або розумні держави. Головне правило гри в «успішне кіно» – цікавий сценарій, професійна команда на чолі з режисером і готовність продюсера ризикнути.

Тепер, виявляється, не тільки затерті сюжети з сексом і насиллям на межі можуть принести касовий успіх і рейтинги телеканалу, який таки вирішить показати інакше кіно. Фільм режисера Андрія Дончика «Украдене щастя» за твором Івана Франка – реальний цьому приклад. Він розбиває низку стереотипів про те, що нове українське кіно нецікаве. Правда, «Украдене щастя» залишається наразі чи не єдиним унікальним прикладом в історії вітчизняного кіновиробництва. Дончик зняв перший український сучасний фільм українською мовою з українськими акторами повністю на українські гроші (на замовлення української студії «1+1»). Фільм, який із задоволенням подивилися люди. Не один раз і не в одній країні. «Справа в тому, – пояснює режисер, – що Олександр Роднянський, який тоді був генеральним продюсером каналу, сказав, що “мені байдужий продаж продукту в Росію. Я готовий втратити гроші. Але я хочу зняти український продукт, який буде брендовим для каналу. Мені це важливіше, ніж заробити на ньому”. Але так сталося, що фільм став і бізнес-проектом». Коли картина була готова, то росіяни купили її для свого ринку за ціною виробника, що для студії було досить вигідно; дублювали кіно російською мовою ті ж самі актори, які й знімалися у фільмі – Олексій Богданович, Наталя Доля, Лариса Руснак, Анатолій Пашинін.

Чому йдеться саме про російський ринок, а не, скажімо, польський, чеський, китайський чи якийсь інший?

Журналіст Сергій Неретін, автор програми Кіно.UA, аналізуючи ситуацію у вітчизняній індустрії «марень», каже, що для режисера знайти інвестора для свого фільму – це лише півсправи. Проблема в Україні – продати кіно. «Нема вітчизняного покупця, – пояснює Сергій. – Тому в нас усе кіно піднімається за рахунок сусіда – без Росії не знімається, по суті, жоден ігровий проект».

Сьогодні, їдучи вулицями Києва, Чернігова або Львова, часто можна бачити ситуацію, коли дорога перекрита, стоять яскраві вантажівки, з яких стирчить маса дротів, кабелів, ходить, прицмокуючи з пластмасових склянок багато дивних людей, горить безліч світла навіть тоді, коли на небі світить сонце, – отже, хтось щось знімає, якщо не кліп чи рекламу (на якій, до речі, і навчилися працювати наші режисери, і не тільки вони), то однозначно – кіно. Фільми, які зараз масово знімають в Україні, називаються американським поняттям «TV movie», що означає «фільм для телебачення». Муві у кінотеатрі, як правило, не показують. Цей різновид фільмів виник поза контекстом кінематографічних традицій і правил, де насамперед цінується хороший сценарій. А такий сценарій найчастіше потребує масштабних витрат на постановку. Тому для телемуві купують дешеві сценарії – сучасну життєву історію про кохання, дружбу, ненависть, підступність, зраду, не обов’язково з бездоганно виписаною драматургією. Використовують натуру, що під рукою, і дешеві павільйони. Творча група знімає по 6 хвилин фільму на день. Зйомки тривають від 14 до 20 днів. Тому бюджет одного такого проекту помірний і становить в середньому $350 000 (3% від бюджету фільму отримує сценарист, близько 30% кошторису йде на гонорари акторам, решта – на техніку, оренду, рекламу тощо). І, що головне, вкладені гроші, навіть з вершечком, можна повернути вже за півроку, продавши телечтиво сусідам.

«Якщо казати про телемуві, то питання грошей тут ніколи не стояло, ще з часів радянського кіно, – говорить Дончик. – А ось українського кіновиробництва взагалі поки немає, я його не знаю. На сьогодні воно не є бізнесом. Поки що я бачу в Україні великий телевізійний бізнес, це правда. Знімають навіть усі довгограючі серіали, бо Росія не справляється з цим потоком. В Україні тепер є десятки невеликих студій, продакшинів, російських дочірніх компаній – усі знімають тут телевізійні фільми».

Зробити справжнє кіно на плівку, з натурними і павільйонними зйомками, відповідним звуком, промо-кампанією тощо коштує $2-3 млн, і це, як в автосалоні, коли ти прицінюєшся до покупки, тільки базова ціна. Тому в Україні ще ніхто не готовий вкладати гроші в кінопроцес. Не тому, що грошей немає. А тому, що інвестор не поверне собі  навіть половини. Кіновиробництво (арт-хаус чи так зване фестивальне кіно) в нашій країні сьогодні, якщо є, то це переважно приватний бізнес. Отже, гроші також приватні. А бізнес не надто схильний до благодійності. Радянський колгосп у кіно, здається, закінчився.

«Українські кіношники на сьогодні за рахунок Росії тільки й живуть», – говорить 32-річний режисер Тарас Ткаченко, який за останні кілька років об’їздив півсвіту, знімаючи публіцистичні програми для телебачення, і щойно завершив свій перший ігровий фільм. «Ще років п’ять тому було проблемою знайти грамотного відеомонтажера, освітлювача, механіка камери. А сьогодні виникли і прекрасно існують цілі холдинги, які забезпечують зйомку кіно від ідеї і до готового результату. Це відбувається за рахунок російських замовлень. І, звичайно, якби не ці замовлення, що б знімали молоді українські режисери? Стояли б у черзі до Мінкульту за черговою епохальною постановкою до чергової дати? Бо держава вирішила зняти черговий блокбастер про Батурин чи про Голодомор?

У нас чомусь думають, що потрібно зняти якесь неймовірне, величезне мегакіно, і тоді раптом усі полюблять Україну і вирішать, що українське кіно відродилося. А коли починають знімати велике кіно, не знають, з якого боку до нього підступитися. Не знаючи цього, раптом вирішать, що ні той українець не здатен зняти таке кіно, той теж не здатен, і той українець не здатен… І тоді кого вони запросять? Давайте поляка, або краще німця, або, взагалі, американця. Нехай нашу історію нам же і розкажуть, як казав Шевченко. Поляк приїде, але хто йому робитиме каскадерські трюки, шитиме костюми і так далі? Щоб зняти епохальну кіноатаку, битву, війну, потрібні зі сто каскадерів, трюки, хореографія бою, історична зброя, яка ламатиметься, битиметься, стрілятиме. Те саме з історичними костюмами. Історичне кіно знімають тоді, коли кінематограф розкручений».

Свого часу в Україні працювали три державні кіностудії, одні з найвідоміших у СРСР – Національна імені Олександра Довженка в Києві (залишається за державою), Ялтинська в Криму (на 100% належить російському приватному капіталу) і Одеська (тепер це закрите акціонерне товариство «Одеська кіностудія», де 50%+1 акція належить державі в особі Держмайна, решта – приватному інвестору, де фігурує прізвище відомого журналіста і продюсера Олександра Ткаченка). Сьогодні на жодній з них не знімається вітчизняне прокатне кіно!

Це роблять на перших приватних кіностудіях. Про їх будівництво з нуля і за всіма сучасними технологічними нормами заявили кілька років тому колишній директор кіностудії Довженка Віктор Приходько (який почав зводити комплекс під Житомиром) та магнати будівельного і ресторанного бізнесу В’ячеслав та Олександр Константиновські. Уже цього року Studio-City-Kyiv (робоча назва проекту) братів Константиновських – кінокомплекс на 12 павільйонів з повним циклом виробництва, як писали у пресі, – мав би запрацювати під Києвом. Земельну ділянку площею 50 га придбали, проект із загальним бюджетом будівництва у 100 мільйонів доларів США заморозили, і брати-будівельники тепер навіть не хочуть про це говорити. Мрія про «Український Галівуд» розвіялася, принаймні на сьогодні.

На кіно легко вкрасти. Але не набагато легше, ніж на будь-якій іншій галузі, приміром, на газі чи нафті. Там, здається, навіть легше – не треба світитися в пресі з майбутнім бестселером.

Тарас Ткаченко каже, що річ не в тому, щоб методами прямого контролю заставити людей не красти, а щоб поставити їх у залежність від результату. «Коли людина залежна від результату, хіба вона буде сама у себе красти?» – запитує 32-річний режисер.

«А чому крадуть? Бо коли в тебе ставка оператора-постановника за державними розцінками шістсот гривень на місяць, кого ти візьмеш, якщо оператор на телеканалі має в середньому від півтори до двох тисяч доларів? Якщо він тисячу заробляє за ніч на рекламі? А Міністерство культури перевіряє кошториси. І вказує тобі, які ставки повинні бути. Насправді, державні гроші дуже немалі, з ними можна працювати. Приватні продюсери вже починають вчитися, як це робити з державними коштами.

Раніше гроші переводили ще й на державну кіностудію. Як я можу вкрасти гроші з рахунку державної кіностудії? Я можу ці гроші якось перевести в готівку, але тоді підставляю студію. І вона цього не хоче. Я цих грошей на рахунку теж об’єктивно не контролюю: студія бере гроші на власні загальні витрати, їх розподіляє, платить за газ, за світло... Потім тобі кажуть: “Немає, хлопці, грошей, сидіть, ждіть. Два місяці, три, півроку… ждіть”, бо сталася перерва у фінансуванні. А тепер уяви собі, кого з інвесторів я приведу на такий “шоколад”? На державне кіно, на державну кіностудію?»

Сьогодні, якщо режисер хоче знімати кіно, обов’язковою умовою для цього є продаж продукту за кордон, для північного сусіда. Це зрозуміло. І це означає, що актори мають бути тамтешні й мова, відповідно, теж, бо витрачати зайві три десятки тисяч франклінів і грантів (як написав український письменник Володимир Єшкілєв про іншу ситуацію, пов’язану зі стеженням за юною курвою М_арь) на подвійний дубляж бізнес не бажає.

Зрештою, тут виникає ще один, не менш усталений, стереотип для української «фабрики марень» – у нас немає своїх акторів: ні впізнаваних облич, ні тих, хто вміє гарно і просто розмовляти українською, аби продати кіно. І це знову ринкова ситуація, пояснюють фахівці з кінобізнесу. «Якщо фільм показувати тільки в Україні, – говорить Андрій Дончик, – без того, щоб продати в Росію, то український телеринок на сьогодні може повернути тобі близько 190 тисяч доларів, що трохи більше половини того кошторису, який потрібно на виробництво такого фільму. Тобі треба вкласти 350, а ти повернеш тільки 190 – це ж не є бізнесом?! Це благодійність. А замовник – комерційний телеканал – доброчинністю не займатиметься.

А в росіян, коли вони купують, вимоги такі: перша – які зірки знімалися, друга – в чому фішка самої історії, а третя – все решта, навіть якість того, що зроблено, не така важлива. Якщо немає російських зірок – фільм важче продати. А середнього рівня російську зірку, не хедлайнера, менш ніж за 2000 доларів за один знімальний день сьогодні не знайдеш. Якби у нас кінотеатрів у кожному селі було, як колись в Радянському Союзі – в кожному селі клуб, де крутили кіно, звичайно, це були б відчутні гроші. Радянський кінематограф давав на 1 карбованець, вкладений у кіно, 16 карбованців прибутку. А сьогодні ми не зможемо окупити продукт. Він не доходить до 40 мільйонів наших глядачів».

Film X, або Про кінобізнес та державну ідеологію

Ось тепер варто згадати про «якщо». Як український глядач зможе побачити своє українське кіно?

Перше «якщо» – чим більше зароблятиме населення, тим більше людей ходитимуть в кіно. Власник однієї з мереж кінотеатрів і запеклий лобіст дубляжу іноземних фільмів українською мовою Богдан Батрух переконаний, що розвиток кінотеатрів і, відповідно, вітчизняного кіновиробництва пов’язаний насамперед з достатком населення.

Друге «якщо» – населення може і хоче йти в кіно. Чи є куди йти 48-мільйонній нації, яка вже знає, що таке якість, комфорт і належне обслуговування (оскільки стати заможним і залишатися бидлом, зрештою, не вийде, з огляду на те, що гроші, крім заздрощів, приносять і світоглядні зміни – піднімають загальний рівень культури людей, коли цей рівень ненароком зашпортався в буремних роках геополітичних змін)? Тут, звичайно, є проблема.

Сьогодні Україна має 140 сучасних кінотеатрів на 250 екранів, які відвідують в середньому 14 млн людей на рік. Такі цифри наводять прокатники. Державна служба кінематографії Мінкульту говорить інакше і наводить дані державної статистичної звітності за 2007 рік: «Станом на 01.01.2008 року в Україні налічується 378 міських кінотеатрів, з них – 149 в районних центрах. Загальна кількість кіноекранів у цих кінотеатрах становить 452, з яких 257 переобладнані на сучасні системи кінопоказу і звуковідтворення. Кількість відвідувань зазначених кінотеатрів у 2007 році становила 16 507, 92 тисячі чоловік». У 38-мільйонній Польщі, наприклад, працює близько семисот кінотеатрів, у Фінляндії з населенням у 5,3 мільйона чоловік – їх понад півсотні. А  сучасні кінотеатри мають переважно по декілька кінозалів. Але багато хто порівнює українську ситуацію в кіноіндустрії з російською, американською чи індійською. Це дещо некоректно з точки зору цифр, бо населення Росії нині становить 142,2 мільйона людей, США – 261 млн, Індії – близько мільярда. Масштаби, очевидно, інші. Як, власне, й ідеологічні мотиви робити індійське, російське чи американське кіно.

У Боллівуді, в Індії – найбільшій у світі кінодержаві – знімають близько тисячі фільмів щороку. Тамтешні продюсери кажуть: «А що ви хочете, населення малограмотне, і це в людей єдине світло у вікні». Індійське кіно часто отримує офіційне фінансування, зокрема, від Національної корпорації розвитку кінематографа. У Росії фільми купують переважно телеканали, а також держава. Натомість в Америці ситуація зовсім інша.

Сполучені Штати багато років створювали систему власної дистрибуції кіно, і в результаті на сьогодні навіть більшість кінотеатрів Європи побудовані за американською схемою як мульти¬плекси – кінотеатри на багато залів. «Оскільки люди далеко не завжди йдуть на конкретний фільм, – розповідає Тарас Ткаченко, – вони приходять випити кави, побавитись на гральних автоматах і подивитися те кіно, що найближче за часом. Тому прокатникам потрібно забити ці декілька залів видивом. Це кіно щодватижні потрібно змінювати. От і виходить, що жодний національний кінематограф світу не здатний “нагодувати” мультиплекси. Тож тут виступають американці, які виробляють вал цієї продукції. Навіть якщо ти прокатник у Франції, то береш одну-дві французькі картини, а всі інші зали чим забиватимеш?

Американці нав’язали світові свою систему дистрибуції, вони продають величезну кількість своєї кінопродукції. Крім того, в Америці не побачиш новий фільм на телеекрані раніше, ніж через два роки після того, як його випустили. Там все працює на те, щоб ти сходив до кінозали.

Система кінопрокату складна і потужна, вона може починати працювати тільки після того, якщо це спершу підхоплять телевізійні канали. Так у всьому світі. Так повинно бути і в нас. Український глядач повинен бути залучений до українського кіно телеефіром».

Третє «якщо» – людям просто стало цікаво ходити в кіно. Яке у цьому випадку українське кіно глядач дивитиметься: де-факто українське чи де-юре? Наприклад, аби подаватися на заокеанського «Оскара», треба, щоб принаймні двоє постановників картини були з країни-заявника, пояснюють наші експерти. Скажімо, режисер-постановник і оператор-постановник з України, а всі решта хоч з Місяця – і цього достатньо, щоб картину вважати українською. Але чи можна говорити, що вона українська, чи болгарська, литовська або іспанська, якщо в ній національною є лише прописка команди? Це, звичайно, питання...

Крім цього, ми ж досі самі собі нецікаві! Хіба не так? Кінознавці пояснюють, що стереотип про нецікавість українського кіно творився, починаючи з другої половини 1970-х і до 1990-х років. У той час, коли поетичне кіно в принципі вже вбили, і тут продовжували працювати під строгим ідеологічним наглядом, знімали так зване партійне кіно, себто те, що дозволяли.

Національна кіноіндустрія сьогодні, по суті, випускає 0 (нуль. – Авт.) художніх фільмів на рік. Фільмів для прокату, а не полиць кіноархівів. За словами відомого польського режисера Єжи Гоффмана, в його країні щорічно знімають 20 фільмів для прокату, з них десять картин – це фестивальне кіно. Наше ж сучасне кіно стикається з проблемою неактуальності сюжетів. «У нас немає жодного українського фільму за останні двадцять років, яке б подобалося глядачу, – пояснює Андрій Дончик. – Тому я і мріяв зробити перше українське просте звичайне кіно українською мовою з українськими акторами, на яке підуть люди. Після „Украденого щастя” у мене було ще дві роботи, обидва фільми вже знято російською мовою, з російськими акторами, бо такою була умова каналу.

Але якщо комерційне кіно повністю відпустити, воно ніколи й не буде українським. Ніколи! Тому що поряд великий ринок – великий сусід, який завжди буде економічно й ринково диктувати свої умови.

Нам насправді варто прийняти якісне законодавство, і треба просто час для українського кіно».

Четверте «якщо» – Україна не Франція, не Німеччина, не Литва, не Голландія, не всі решта країн світу у сфері кіновиробництва (хіба, крім Білорусі). Чому? Бо ми не можемо називатися стандартною кінокраїною. Експерти стверджують, що Україна великою мірою продовжує залежати від іншого медійного простору, бо ми не працюємо на власний і не розвиваємося самі в собі. Український ринок можна порівняти сьогодні з польським: маємо подібну ситуацію в кіновиробництві. Але режисери кажуть, що є і суттєва відмінність: поляки працюють самі на себе, самі себе фінансують і досить успішно заповнюють свій кіноринок, а не працюють на когось іншого. Поляки виробили ефективну схему державної підтримки (таку ж ситуацію в кіно¬індустрії мають фактично всі кінокраїни Європи) – працює система надання грантів. Державне замовлення і підтримка досить ефективно стимулюють роботу кіновиробників. «Цикл отримання державних грошей на кіно, приміром, у Польщі займає кілька місяців, – розповідає Ткаченко. – В Україні маєш витратити два-три роки не на отримання – на вибивання грошей. А це – нереально!». Крім того, Мінкульт, який не є комерційною організацією і який замовляє кіно, не має можливості торгувати конкретним фільмом. Правда, держчиновники уже починають працювати з приватними продюсерами, і ця схема хоч поволі, але оживає.

Натомість, для прикладу, у Фінляндії просуванням, прокатом і рекламою вітчизняних фільмів займається Кінофонд Фінляндії – голов¬на організація, через яку здійснюється державна підтримка кінотелевиробництва у країні. Він приймає рішення про фінансування кіно- і телепроектів безвідплатно і забезпечує майже половину бюджету майбутнього фільму. Кінофонд Фінляндії щорічно витрачає десятки мільйонів євро, які отримує від Міністерства освіти та Центральної організації кінематографічної промисловості на підтримку національної кінотелеіндустрії. Цю суму витрачають на субсидування виробництва 15 повнометражних художніх і 35 короткометражних документальних фільмів на рік. Сценаристи і режисери часто використовують фінську літературу, народні мотиви, музику, історію країни і власний гумор як основу для сюжетів сценаріїв. Сценарії пишуть переважно фінською мовою, користуються нею під час кінотелезйомок та озвучують фільми. Така політика і підтримка держави впливає на можливості фінських кінематографістів отримати міжнародні гранти на участь в інтернаціональних проектах.

Фіни-глядачі, до речі, як свідчить статистика, мають стабільний інтерес до своєї кінематографії, особливо до історичних картин, в яких розповідають про визволення фінського народу.

Покоління Українці

...Раніше, коли режисер-аматор Владислав Чабанюк навчався в школі, кілька разів на тиждень в село привозили кіно. Були і дорослі, і дитячі сеанси. Якщо в клубі крутили індійські фільми, то зал на 350 сидячих місць глядачі заповнювали вщерть.

У селі Легедзине на Черкащині сьогодні росте півтори сотні дітей. Скільки з них бачили великий екран? Можливо, з десяток і набереться, не більше.

Але все одно, цим дітям більше пощастило, бо в селі живе такий собі дивак Влад, який «риє» Трипілля і час від часу знімає кіно. Тут живе 24-річна дивачка Віталіна, яка з чоловіком Русланом перебралася туди з міста викладати у сільській школі танці. П’ять років тому вона пройшла кастинг, влаштований в Умані народною студією «Мальва», яка шукала головну героїню для нового ігрового фільму «Ойра». Про це зняла свою «Кіноманію» київська режисер-документаліст Ганна Яровенко, яка вже два роки як придбала маєток у Легедзиному. У селі час від часу живе 45-річна дивачка з Америки на прізвище Умань. Неомі – теж режисерка. Якось вона приїхала на київський кінофестиваль «Молодість» і опинилась в Легедзиному. Тепер, коли прилітає з-за океану в село і живе тут місяцями, вчить місцевих дітей американській мові і знімати кіно. У селі незабаром поселиться ще один режисер – Істан Розумний з Канади. Він теж одного разу опівночі випадково заїхав в Легедзине…

Повірте, це цікавіше за чийсь Голлівуд!  

Досьє «Главреда». Найвідоміша «фабрика мрій» – Hollywood – розташована в Каліфорнії, США. Вона має значний вплив на кінематограф інших країн. Кіновиробництво фінансують приватні інвестори. Голлівуд тільки за літо 2007 року і тільки у США зібрав понад 4 млрд доларів.

Індійський Bollywood розташований у Мумбаї й походить від першої літери назви міста, що колись називалося Бомбей, та американської фабрики кіно Голлівуд. Позначення «Зроблено у Боллівуді» свого часу застосовували лише до бойовиків. Щорічно на студіях Боллівуду знімають до 1000 повнометражних картин, як правило, мовою хінді, а також урду та пенджабі. Кількість кіноакторів в Індії становить понад 13 тисяч чоловік. Гонорар провідних індійських кінозірок дорівнює сот¬ні тисяч доларів за фільм для жінок і мільйон-півтора за картину для чоловіків. Індія – це друга у світі країна за експортом кінофільмів – ринок охоплює Близький Схід, Південно-Східну Азію, Африку, острови Тихого океану, країни Карибського басейну,  індійські фільми завойовують популярність також у Китаї. У місцевій кіноіндустрії задіяно близько 2 млн людей. Щоденно місцеві кінотеатри відвідують понад 12 млн осіб.