Гламурний президент Олена Ящук-Коде, Париж, журнал «Главред» Рік тому президентом Франції став Ніколя Саркозі. Відтоді французи втратили спокій

Ім’я президента лунає скрізь: на політичних дебатах, телебаченні, у газетах, журналах, на стінах будинків, у численних карикатурах, коміксах для дорослих, в розмовах, у французькій мові з’явилися нові слова – «саркозізми»… Кожне його висловлювання, його дія обговорюється, критикується, приймається чи відкидається.

Він став улюбленцем таблоїдів поруч із Періс Хілтон та Брітні Спірс. За любов до слави і своєї особи Саркозі отримав прізвисько «президент bling-bling» (кажуть, такий звук видає годинник Rolex, коли його застібаєш). Дійсно, хто ще зі світових президентів додумався зав’язувати на камеру краватку, демонструючи таким чином прозорість влади, чи бігати в присутності телеоператорів підтюпцем, аби продемонструвати свою спортивну підготовку (дарма що потім професійні тренери на всю країну розкажуть, що джоггінг Саркозі не має нічого спільного зі справжнім джоггінгом). За даними опитування Opinion Way, опублікованому в газеті Le Figaro, 82% громадян невдоволені тим, що Саркозі занадто афішує своє приватне життя, і вважають, що така поведінка недостойна глави держави. Його попередники, як відомо, теж не були янголами: Міттеран мав позашлюбну дочку, Ширак користувався великою пошаною у жіночої статі... Проте вони не давали приводів для того, щоб усі тільки про це й говорили. Французи взагалі вважають, що президент їхньої країни має вести більш аскетичне життя і захищати свою приватність.

Рік тому президент з претензією на молодого та активного політика нового покоління наобіцяв багато. Кожне його слово було важке, як камінь: «Хто працюватиме більше, зароблятиме більше!». Здається, це цілком логічно, в чому тут проблема? Але Франція – це країна, де існує 35-ти годинний робочий тиждень, з усіх західних європейців французи працюють найменше. Але бажають заробляти більше. Саркозі заприсягнувся боротися за купівельну спроможність. Як той Зорро, він вирве країну з лап економічного застою... Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість?

Так, Саркозі зайняв свій пост у непрості для Франції часи: йому в спадок дісталися застарілі проблеми, яких або обминали попередники чи міністри, щоб не полетіти зі своїх крісел, або зламали на них зуби. Франція уже давно стала країною, де важко, майже неможливо, провести щонайменшу реформу. Це просто прокляте слово! Як тільки з’являються чутки про намір уряду реформувати освіту, пенсійну систему, роботу транспорту, державного сектору тощо, країну охоплюють страйки. До початку будь-яких переговорів – «попереджувальні» страйки, блокування, пряма конфронтація з урядом, і тільки після виснажливих годин демонстрацій невдоволення профспілки сідають за стіл переговорів з наміром нічим не поступитися...

У такому контексті енергійний, сповнений амбіцій молодий президент багатьма виборцями розглядався як чи не остання надія на кардинальні зміни. Саркозі й сам обіцяв іти до кінця і виконати свою виборчу програму. Що ж маємо через рік?

Після блискавичної історії нового одруження його популярність пішла вниз: згідно з результатами останніх соціологічних опитувань його підтримують тільки 36% французів – рекордно мала кількість. Саркозі також закидають дещо «монархічний» стиль керування державою: постійне бажання мати останнє слово, нестриманість в оцінках. Але повернімося до фактів.

По-перше, купівельна спроможніcть. На жаль, тут спостерігається поки що повне фіаско: ціни зростають на продукти повсякденного вживання, такі як молоко і молочні продукти, макаронні вироби, рис. Споживачі відчувають, що в їхніх кишенях не стало більше грошей навіть після того, як уряд запропонував виплату додаткових годин праці на більш вигідних умовах для роботодавців та працівників. Ліві партії звинувачують Саркозі в тому, що він повертає привілеї тим, хто і так занадто багатий: президент встановив 50% максимальне оподаткування особи незалежно від доходу. У Франції ліві сили завжди полюбляли вирішувати проблеми єдиним способом на кшталт Робін Гуда: забрати у багатих, щоб віддати бідним.

Тим часом, президентові вдалося зробити неможливе: реформувати пенсійну систему «спеціальних» категорій населення – наприклад, залізничників. До реформи вони мали працювати 37,5 років, щоб отримати право на повну пенсію, тоді як у приватному секторі повинні трудитись 40 років. Тепер цю кількість років зрівняно.

У соціальній сфері для Саркозі роботи непочатий край: його план щодо покращення життя околиць великих міст поки що нічого не дав; «мінімальне обслуговування» у державних структурах (транспорт, школи) поки що залишається дійсно мінімальним. Саркозі викликав хвилю невдоволення тим, що посилив еміграційний контроль та постановив висилати з країни нелегалів. «Крайніми» у цій невдячній справі виявилися поліцейські, які мають виконати і перевиконати президентські плани на встановлені квоти. Щоправда, для тих іммігрантів, хто, наприклад, бажає повернутись на свою батьківщину, зокрема Малі, було прийнято рішення надавати фінансову допомогу для започаткування там власного бізнесу. Деякі малійці цим користуються.

Президенту Саркозі ще треба вирішувати цілу низку питань: про статус безробітних, продовження реформ пенсійної системи, фінансування профспілок, працевлаштування людей старшого віку, модернізацію державних структур... Список довгий. Але найбільша проблема на сьогодні – це розлад у

команді самого президента, його холодна війна з власним прем’єр-міністром Франсуа Фійоном. За висловлюванням оточення Саркозі, він терпіти не може свого обранця, оскільки той був «недостатньо присутнім» у той час, коли президента найбільше критикували. Французький тижневик Le Point називає щонайменше чотири можливі кандидатури на місце Фійона: Ксав’є Бертран (міністр праці, фаворит Саркозі та ворог номер один прем’єра), Жерар Ларше (сенатор), Бріс Ортефе (особа, наближена до президента) та Мішель Альйо-Марі (міністр внутрішніх справ). Країна чекає на нові зміни в уряді.

У зовнішній політиці також сталися певні зміни. Саркозі намагається повернути Францію у військові структури НАТО, з яких країна вийшла у 1966 році за правління де Ґолля. Він, як відомо, обіцяв надіслати в Афганістан тисячу військових, за що отримав чимало компліментів від президента США Буша. Деякі опоненти Саркозі вже вбачають у цьому підкорення французької політики інтере-

сам американців, хоча президенту, насправді, поки що вдається вдало маневрувати між Вашингтоном й Берліном.

З першого липня 2008 року Франція головуватиме у Європейському Союзі. Цей факт занепокоює деяких сусідів. Один німецький євродепутат вже якось сказав, що «Берлін не любить сюрпризів». Але це якраз те, що полюбляє Ніколя Саркозі. Більше того, він обіцяє торкнутися всіх «гарячих» питань, наступаючи на головні мозолі євроспільноти: імміграцію, безпеку, потепління клімату, сільське господарство. Для Ангели Меркель, говорять в Парижі, французький президент, що в єврокулуарах отримав прізвисько «Фанфарон», теж виявився занадто активним.

Мова президента, його манера висловлюватись також стала предметом жвавої полеміки. У лютому цього року Саркозі відвідав виставку французького сільського господарства (така давня президентська традиція). Перебуваючи у центрі зацікавленого натовпу, пан президент вітався з учасниками виставки, коли один із фермерів гримнув: «Не торкайся мене!», на що Саркозі не вагаючись відповів: «Пішов ти, дурню...». Назавтра вся країна побачила в Інтернеті та на шпальтах газет епохальне висловлювання. Це розсмішило одних і роздратувало інших. Чи личить главі держави так вести себе? Знову ж таки, його попередники знаходили більш елегантний спосіб вийти з делікатного становища. На образливе «Придурок!» Ширак відповів: «Приємно познайомитись, а мене звати Жак Ширак». Де Ґолль на закид «Смерть дурням» сказав просто: «Широка програма». Саркозі знову зробив по-своєму: він від щирого серця «послав» кривдника.

Як себе почуває пересічний французький громадянин на тлі всіх цих перетворень? Розгублено, роздратовано, розчаровано. Ніби щось відбувається, але чи має воно хоч щось спільне з обіцяними Саркозі змінами?