Плоди Травня-68 Олена Ящук-Коде, Париж, журнал «Главред» Важко по-справжньому зрозуміти сучасну Францію тим, хто ніколи не чув про події Травня 1968 року

Цього місяця виповнюється сорок років з того часу, як студенти вийшли на вулиці Парижа з величезним бажанням бути почутими. Нове покоління й нова Франція народилися на барикадах міста, у сутичках з поліцією, із гасел на стінах університетів, із каменюкою в руці, з посмішкою студентського лідера Даніеля Кон-Бонді.

Це сторінка історії, яку французи згадують із ностальгією або проклинають. Травень 1968-го змінив французьке суспільство знизу доверху: торкнувся організації праці та освіти, розпочав сексуальну лібералізацію, розворушив політичну систему, змінив стосунки батьків і дітей, місце жінки, ставлення до екології...  Подивімося, як саме відбулися славнозвісні події.

Франція до «Травня»

Війна у В’єтнамі породила пацифістські студентські рухи у більшості західних країн. На початку 1968 року в Німеччині, Італії та у Великобританії спалахнули акції протесту, в Іспанії – проти Франко, в Польщі – проти комунізму, в Японії – проти американської присутності. Студенти маніфестували у Бельгії, Алжирі, Єгипті... А в цей час, за словами журналіста «Ле Монд» П’єра В’яссон-Понте, «Франція нудьгувала». Країна переживала «Славетне тридцятиріччя» – післявоєнний період реконструкції, що характеризувався високою народжуваністю, поступовою економічною модернізацією та початком ери масового споживання.

Шарль де Ґолль на той момент знаходився при владі десять років. Суспільство перебувало під його «батьківським» наглядом, засоби масової інформації – телебачення та радіо – під жорстким державним контролем. Рівень життя французів у цілому зростав, сільська місцевість розвивалась, хоча й існувала помітна прірва між Парижем та провінцією. Жінки все більше працювали, але їхня зарплата становила приблизно 66% від зарплати чоловіка. У 1967 році нарешті було прийнято закон про дозвіл на використання контрацептивів. Але знадобляться роки боротьби, щоб жінки справді відчули суттєві зміни у своєму становищі. Соціальні відносини на всіх рівнях суспільства залишатимуться патріархально-ієрархічними: у сім’ї, на виробництві, в освіті.

У політичному плані шістдесяті роки відзначилися великим впливом Комуністичної партії та популярністю марксистських ідей серед інтелектуалів та робітників. Країна значно «помолодшала»: у 1968 році третина населення мала менше 20 років. Уперше з’явилася справжня молодіжна культура, з притаманними тільки їй ознаками: музикою, одягом, прагненнями більшої свободи. Саме це нове покоління стане рушієм історії та мотором  кардинальних змін у менталітеті протягом наступних десятиліть. У 1963–1964 роках у Сполучених Штатах частина активної молоді породжує контркультуру – хіпі, які бажають сексуальної свободи та формують альтернативну модель суспільства. Але Франції цей рух поки що не торкнувся.  

Травень 1968 року став акселератором тенденцій, які на той час вже існували у французькому суспільстві. Ніби порох був розкиданий по землі, залишалося дочекатися одного-єдиного сірника, щоб стався вибух. Це стихія, концентрація бажання висловитися, величезне прагнення свободи. Це велетенська каша, де все змішалося: стосунки батьків і дітей, соціальний діалог, або його відсутність, сексуальність, політика, культура, освіта... всі ланки суспільного життя...

Подивімося детальніше, як саме відбувалися події, що стало останньою краплею, і хто запалив той самий сірник, який призвів до революції.

Три кризи

Письменник та свідок подій Патрік Ротман у своїй книзі «Травень-68 розказаний тим, хто його не пережив» дає три можливі підходи для пояснення цього феномену. По-перше, варто роздивитися відрізок часу, коли безпосередньо відбувались події: 8 тижнів з 3 травня по 30 червня 1968 року. Це період, коли розігралися три кризи: студентська, соціальна та політична. По-друге, з точки зору соціологічної, 1968 рік є епіцентром соціально-культурних змін, які тривали кілька років – з кінця алжирської війни до першої нафтової кризи (1962–1973 рр.). І третій підхід, політичний, «червоного забарвлення»: він збігається з періодом війни у В’єтнамі (1965–1975 рр.) та масовими протестами в багатьох країнах світу. Травень 1968 року хоч і явище специфічно французьке, але апостеріорі вписується у контекст світових подій.

Події того славетного місяця певною мірою – збіг обставин, яких ніхто не міг передбачити. Заколот, який перетворився на снігову лавину, що підім’яла під себе деґоллівську Францію з її старими устоями та традиціями, мав майже анекдотичний початок.

Ще в 1967 році в університеті паризького передмістя Нантер стався скандал: студенти-хлопці вирішили навідатися до дівчачого гуртожитку із наміром провести там ніч... Що, звичайно, заборонено статутом. Було викликано поліцію, але деякі студенти відмовилися залишити гуртожиток, забарикадувалися і вимагали свободу пересування для дівчат і хлопців... Через рік Нантер знову став епіцентром студентської непокори. 8 січня міністр молоді та спорту Франсуа Місофф відвідав університет, коли студент соціології Даніель Кон-Бонді його запитав: «Чому у вашій книзі про молодь немає жодного слова про сексуальність?». «Якщо у вас є такі проблеми, тоді стрибайте в басейн, щоб відволіктися», – відповів роздратований міністр, який навіть не підозрював, що спровокував молодиків.  А для Даніеля Кон-Бонді то був день народження легенди. «Чим більше я займаюсь коханням, тим більше у мене виникає бажання зробити революцію. Чим більше я роблю революцію, тим більше бажаю займатися коханням» – таким було гасло на стінах Нантеру та Парижа у травні 1968 року.

Не слід думати, що студентське незадоволення мало лише анархістсько-сексуальний характер. До цього «коктейлю Молотова» швидко приєднався політичний елемент (див. хроніку).

Кожна спроба влади приборкати рух тільки посилювала його. Якщо на початку вимоги були досить скромними – відпустити заарештованих товаришів, відкрити Сорбонну, – то з кожним днем молодь все більше вимагала кардинальних змін у суспільстві.

Її зброя – це каменюка в руці, гасла та афіші на стінах. Саме вони символізували Травень 1968-го: у них змішалися свобода висловлювання, гумор і провокація. Найвідоміші з них: «CRS SS»1, «Досить дій – хай живуть слова!», «Заборонено забороняти!». «Ви бачите пораненого поліцейського – добийте його!». Криза виявила бажання мислити та діяти по-новому: «Барикада перекриває вулицю, але відкриває шлях». Деякі гасла мають «червоне» забарвлення: «Біжи, товаришу, старий світ позаду тебе!». У травневому русі змішалися ідеї марксизму, троцькізму, анархізму, маоїзму... І особливо тоді полюбляли цитувати Бакуніна: «Свобода іншого робить мою свободу безкінечною».

Звичайно, з самого початку студентське повстання мало утопічний характер: «Будьте реалістами, просіть неможливе!», «Не працюйте ніколи!». Але воно виявило всі недоліки тогочасного французького суспільства, породило нове покоління «шестидесятників» (soixante-huitards – покоління шістдесят восьмого року). Це покоління розкритикувало всі форми авторитету – політичного чи сімейного, породило нові ідеали, змінило взаємини в освіті – вчителів та учнів, стосунки жінок і чоловіків, батьків і дітей. Жінки продовжили боротьбу за нові права. Які ж саме зміни були провоковані Травнем 1968 року?

У Радянському Союзі ще в двадцятих роках проголосили рівноправність чоловіка та жінки. Ми знаємо, чого це вартувало і як насправді виглядала ця рівноправність. У Франції феміністський рух існує давно, та лише Травень 1968 року допоміг жінкам відверто говорити про те, що вони бажають дещо іншої свободи. Ця свобода ніяк не вживалась з неможливістю відкрити рахунок у банку чи самостійно обрати професію без дозволу чоловіка. До відповідного закону 1965 року заміжня жінка прирівнювалась за правами до неповнолітніх! До 1970 року батько вважався главою родини, юридично мати не мала такого ж права. Тільки з 1975 року жінка отримала можливість вимагати розлучення за взаємною згодою. Та що там говорити – французькі жінки здобули право голосувати тільки в 1944 році, значно пізніше, ніж в інших західних країнах.

Але два закони по-справжньому змінили життя сучасної жінки, її ставлення до власного тіла, до чоловіка й до материнства. Йдеться про вже згаданий закон 1967 року, що дозволив використання контрацептивів, зокрема таблеток, та закон (Симони) Вейль 1975 року, який «дав доз-

віл» на аборт. Проте відсутність страху перед небажаною  вагітністю відобразиться в ментальності французьких жінок не відразу після опублікування закону.

Маріз Вейян, психолог, авторка книги «Як люблять жінки», представниця покоління 1968 року, розказує про свій досвід. Вона належить до жінок, які боролися за право існувати як особистість проти умовностей суспільства. «Будь щасливою, будь сама собою» – таке повідомлення вона передала своїй доньці. Традиційні цінності «Праця. Сім’я. Батьківщина», на яких вона виросла сама, перетворилися на «Насолоджуйся життям!». Свобода кохання для Маріз – це свобода любити, як чоловіки: вільно обирати й міняти коханців, насолоджуватись своїм тілом, грати активну роль у стосунках, жити одним днем. Обрати, коли стати матір’ю, скільки дітей мати.

Мішель Лакруа, філософ, розповідає про «Нову педагогіку», за якою він виховував власного сина. У 1968 році класична метода виховання з її системою оцінок була розкритикована. Дітям надавалася свобода, щоб вони могли спонтанно робити те, що їм більше подобається, не переобтяжувати їх знаннями. Школа мала бути не авторитарною, нав’язливою для дитини, а розвиваючою. Тому правопис і математика відійшли на другий план. Мішель Лакруа бажав виростити свого сина вільним від старих упереджень.

Але кожна річ має свій зворотний бік. Деякі батьки у своєму бажанні не бути авторитарними забули про те, що просто любові до дітей не вистачить, їх потрібно виховувати, передавати цінності, встановлювати правила та обмеження. І французькі «діти», яким сьогодні вже тридцять чи сорок, звертають увагу саме на ці помилки своїх мрійливих батьків.  

Спадщина

Сьогодні спадщина 1968 року викликає запеклі дебати в суспільстві. «Чия правда? Ті, хто пережив, чи ті, хто ніколи не знав?» Президент Франції Ніколя Саркозі висловив бажання назавжди перегорнути сторінку Травневої революції. У своїй промові 29 квітня 2007 року він був безапеляційним: «Пам’ятаєте гасло 1968 року “Насолоджуватись без перешкод”? Спадщина Травня 1968 року зруйнувала традиційну школу, школу досконалості, заслуги, поваги... Травень 1968 року дозволив проникнути цинізму в суспільство та політику... Оскільки немає більше правил, немає моралі, ні авторитету... тоді все дозволяється».  

Французи можуть запитати себе: чи звинувачувати події 1968 року в тому, що в державних школах давно існує криза авторитету й дисципліни? Що учні початкових класів мають значні проблеми з правописом і погано вміють читати? Що молодь сексуально розбещена, а половина шлюбів закінчується розлученням? Що діалог між урядом та профспілками, які репрезентують певну частину населення і мають велику владу, відбувається тільки за допомогою страйків? Що багато сучасних молодих французьких жінок не вміють готувати чи пришити ґудзика, а чоловіки не можуть забити самостійно гвіздка, бо їх не навчили батьки? Що старі люди закінчують своє життя у будинках престарілих, частенько забуті своєю сім’єю?  Що «молоді» пенсіонери не бажають глядіти своїх онуків, а подорожують й насолоджуються життям вдвох?.  Гедонізм, невідомий традиційним суспільствам, взагалі свобода, це добре чи погано? Що було б, якби Франція не пережила Травня 1968 року?..

Хроніка революції

22 березня 1968 року були заарештовані кілька студентів, що маніфестували проти війни у В’єтнамі. На знак протесту Даніель «Червоний» (це нове прізвисько Кон-Бонді) організовує 142 студентів, щоб окупувати адміністративний будинок університету. Його арештовують 27 квітня. Так народжується «Рух 22 березня».

2 травня рішенням ректора університет Нантеру закрито. 3 травня студенти займають Сорбонну. Цього разу поліція робить спроби евакуювати приміщення, але це призведе до серйозних і нечуваних наслідків: 596 арештованих, 100 поранених. 6 травня – тридцять тисяч студентів вийшли на вулицю, співаючи Інтернаціонал. Результат: 422 арештованих, 345 поліцейських і 600 студентів поранено. Хвиля протестів захоплює більшість університетів країни. 10 травня: з’являються барикади в Латинському кварталі, поліція атакує 60 барикад. Результат: 367 поранених, з поліцейськими включно.

13 травня  до студентів приєднуються робочі, що стає початком найбільшого страйку в історії Франції. 21 травня вже близько десяти мільйонів робітників припинили працювати. Вони вимагають підвищення платні та покращення умов праці. Країна паралізована, пошта й транспорт не працюють, сміття накопичується на вулицях міст.

25 травня – до страйкарів приєднуються журналісти телебачення, вони вимагають зменшити контроль держави над засобами інформації. Насильство та конфронтація студентів і робітників із поліцією тільки посилюється.

29 травня президент де Ґолль «зникає». Він відсутній у країні, і тільки згодом стає відомо, що він перебував у Баден-Бадені й вирішував питання можливого вводу військ.

30 травня президент виступає по радіо і наголошує на тому, що він не залишить свій пост. Натомість він розпускає парламент. На Єлисейських Полях проходить демонстрація на підтримку де Ґолля – один мільйон учасників. Це майже кінець травня 1968 року – фізично й морально.  

З 1 по 25 червня країна потроху повертається до нормального життя. 23 і 30 червня організовані парламентські вибори: партія правих отримує 79% місць – відверту перемогу...