Панслов’янізм-8. Частина 1. Гобова юха Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Українці погано говорять слов’янськими мовами – така думка Павла Загребельного мені запам’яталася із якогось його тексту, прочитаного в молодшому шкільному віці. Мовляв, романо-германські мови ми можемо вивчити без акценту, а слов’янські – ні.

Ця думка тоді здалася дивною: які там чужоземні мови, тут літературною українською із моїх знайомих ніхто не говорив, включно із вчителями. Пізніше, в університеті, мої однокурсники вивчали польську, чеську, сербську й болгарську часом до досконалості, позбавляючись від будь-якого сліду акценту. Принаймні так ми домовилися вважати. «Неправий Загребельний», –думала я.

Власне, знайомство з братньою мовною сім’єю у мене обмежується східнослов’янською мовою. Думаю, неважко здогадатися, якою саме. На першому курсі університету в розкладі так і стояло: «Східнослов’янська мова». Невже білоруська, дивувалися ми? Але ні. Нам читали й сербську (пржени кромпір – смажена картопля) та чеську (двакрат тмаве піво – два темних пива).

Про те, що не вчила належним чином сусідських мов, я пошкодувала, прибувши в столицю Словенії – місто Любляну, куди мене як українського літератора запросив Форум слов’янських культур і культурна установа Цанкар’єв дом. Іван Цанкар був словенським письменником на зразок Івана Франка. Роль їхнього Шевченка відігравав поет-романтик Франц Прешерень, а Лесі Українки, судячи з усього, у них не було.

Чому в ролі українського літератора опинилася я, а не, скажімо, той же Павло Загребельний, – питання складне, тому не будемо в нього заглиблюватися. Від мене вимагалося приїхати в Любляну, прочитати уривок свого тексту і дати відповідь на питання про українську літературу разом із невідомим мені письменником на ймення Юрій Кох.

Я взяла словенську візу (яка для українців дешевша), сіла на крихітний літачок компанії «Адріа Ейрвейз» (де ще збереглися сталеві ножі та виделки, скляні склянки і красиві стюардеси) і за пару годин побачила казкові Альпи. Ми пролетіли над якимось синющим австрійським озером, прослизнули між горами й сіли в аеропорту посеред лісу й засніжених вершин.

Десь поруч проходила посадка на київський рейс – виявляється, між Словенією та Україною триває активна торгівля, не останньою – хоч і неофіційною – статтею якої є торгівля людьми.

Форум слов’янських культур виявився організацією, започаткованою двома великими слов’янами – Джорджем Бушем та Владіміром Путіним під час саміту в Любляні кілька років тому.

– Це трохи гальмує нашу роботу, – зізнався організатор культурного фестивалю «Слов’янський міст» Ізток Осойнік. – Деякі країни думають, що оскільки Путін мав причетність до цієї ідеї, то за нею стоїть Кремль.

Ізток виявився сумним гуманістом-ентузіастом слов’янського єднання. Він зустрів нас кавою в дуже цивілізованому готелі в центрі Любляни, куди ми приїхали з літератором Юрієм Кохом – представником найменшого слов’янського народу лужицьких сербів. Юрій Кох був старий, синьоокий і сивий, аж прозорий. Він писав дитячі книжки верхньолужицькою та німецькою мовами.

– Я хочу вас про щось попросити, – сказав він непоганою російською. – У мене є один лист…

Він витяг листа в потертому українському конверті, написаного від руки. Там давалося пояснення, що таке «сакля» у поемі Тараса Шевченка «Кавказ». Кореспондент герра Коха з Волині просив знайти когось, хто переклав би «Заповіт» верхньолужицькою мовою для його ювілейного видання всіма слов’янськими мовами.

– Але ж це я і є, – засмутився він. Я вже його переклав! Може, він думає, що то нижньолужицька?

Тут принесли каву, й Ізток почав пояснювати мету свого культурного фестивалю – мені англійською, а Юрію німецькою. Мене накрило відчуття, що я сиджу в поламаній машині часу: Шевченко і якісь ювілейні видання з одного боку, віденська кава за Ђ2 – з іншого, троє людей за столом говорять одне з одним трьома різними мовами, лише однією з яких є слов’янська, про відродження слов’янського культурного простору.

Ми пішли дивитися місто, у процесі чого з’ясувалося, що читати меню я все-таки можу. Гобова юха виявилася ароматною грибною юшкою, віно – вином, кава – кавою. А слово «ja» виявилося словом «так». Чому «так» – так? Про це – наступного разу.