Панслов’янізм-8. Частина 3. Гарбузова олія Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Де ще можуть подати кальмара з начинкою з шинки та сиру, а до нього – ароматний трамінек, альтер еґо гевурцтрамінера? Де ще від зеленої столиці серед гір до Адріатичного моря – година на потязі? У тій-таки Словенії.

Середземноморські та германські впливи на кухню тут чудово поєднуються зі слов’янськими. Свіженькими дорогами шурхотять якісні машини: не «Лексуси», не шестисоті мерсюки, не ота марка, яких повно в Києві, але назву якої я постійно забуваю. Тьху ти, «Майбах». А звичайні гарні машини, які тут люди купують на офіційну зарплату.

Один із викладачів університету на ім’я Андрей запропонував покатати мене околицями і показати озеро Блед. Воно кілометрів за 50 від Любляни. Його «Ауді» повезло нас до гір по дуже європейській трасі. Але попри євро і головування в ЄС, Словенія зберегла ще багато запліснявілих провінційних підходів. Дорогою Андрей постійно говорив про жінок. Та колега пішла в декрет, і йому тепер треба читати її години. Ті баби не хочуть займатися перекладами чи то з чеської, чи з російської. А головне, що його турбувало, – це українські проститутки.

У цьому він був не один – трохи не кожен у Словенії вважав за потрібне нагадати мені, що Україна тут переважно відома своїми, кгм, жінками. Я задовбалася відповідати, що пропозиції без попиту не буває, так що хай на себе подивляться. Одна дівчина змусила мене відчути дискомфорт: нагадавши про наших проституток, вона додала, ніби в пояснення: «Українські жінки дуже красиві». Після цього виставилася на мене довгим пронизливим поглядом, немов намагаючись визначити, чи я до них належу. Не знаю, чи визначила.

Але Андрей пішов далі: він розповів історію про арештованих жертв торгівлі людьми, родом десь з України, на яких у поліції не вистачило навіть машини, щоб перевезти їх у спеціальний центр реабілітації. І він привіз їх додому, де дружина спершу була прикро вражена, а потім, розібравшись у ситуації, наполягла, щоб вони самі їх відвезли, аж на інший кінець країни. (Хоч і дуже маленької).

Озеро Блед виявилося крихітною альпійською синьою водоймою серед невисоких мальовничих гір з білими вершинами.

– Оце Триглав, – кілька разів повторив Андрей, показуючи розтроєну гору вдалині.

Можливо, я не скрізь подивилася, але п’яних на вулицях Любляни не знайшла. Люди цивілізовано гуляли, сиділи в ресторанах та кафе, на тротуарах, під столом ніхто не валявся. У Британії, коли скаржаться на національний алкоголізм, часто посилаються на так звану середземноморську культуру пиття, де люди п’ють, хоч і немало, але за обідом, і ночами в підпільний магазин по добавку не ганяють. Судячи з мого короткого візиту, в Словенії подібна ж культура. Вино замовляється і п’ється по сто грамів або півлітра. Ціна також, до речі, за сто грамів.

Серед страв багато морепродуктів, і я, окрім місцевих, також спробувала екзотичну рибу-меч. Моїм супутникам було смішно від такої української назви риби, а риба-молот узагалі їх доконала. І я їх розумію: схожі, але незнайомі, мови чудні, що доводить дивна реакція багатьох російських гостей України-неньки на мову – мовляв, кумедія та й годі. З російської нам посміятися не виходить, і не лише з геополітичних причин, а й тому, що вона нам з дитинства знайома. Але словенська чудна: по-їхньому «дуже дякую» буде «хвала лєпо», а «одну каву» буде «ено каво». Так ніби дивишся на себе в криве дзеркало. Ми обговорили й приколи в чеській мові. (Свіжий буде «чрстви», парфуми – «вонявки»).

Розмова велася англійською, з чого випливає, що англійська – то найзрозуміліша слов’янська мова.

Багато дискутували про національність. Керівник Фестивалю слов’янських культур, який мене запросив, Ізток Осойнік взагалі виступав проти цього терміна. Мовляв, а якщо хтось не словенець за походженням, але словенський громадянин, то яка в нього націо¬нальність? Я ж уже звикла до британського визначення. Тут «національність» означає «громадянство», а якщо ти хочеш при цьому бути якогось походження, то так і кажеш: я британець нігерійського походження. В Україні останніми роками з’явилися спроби називати всіх громадян, незалежно від скасованої п’ятої графи, українцями, але цьому чиниться великий спротив. Чомусь для багатьох наших співгромадян вважатися українцем чи українкою, хоч вони й мають український паспорт, ганебно. Ну й хрін їм у рило, у нас демократія, хай вважають себе ким хочуть.

А наостанок мені трапилася смачнюща олія з підсмаженого гарбузового насіння. Вона пахла домом, селом, осінню – хоча була весна. Гарбузове насіння – що може бути більш українським? А проте олію з нього для харчових потреб майже ніхто не давить.

Можливо, ідея спільного слов’янського простору справді на часі. Не лише тому, що тепер його можна створювати без вказівки рідної компартії. Не лише тому, що нас об’єднує набагато більше, ніж роз’єднує. А ще й тому, що в Словенії додумалися до гарбузової олії, і, може, хтось запровадить її в Україні. І нам, думаю, є що запропонувати навзаєм. Тільки, ради Бога, не красивих жінок.