Степан Бандера: З суто прагматичних міркувань, канадський паспорт відкриває більше можливостей Тетяна Катриченко, журнал «Главред» З таким ім’ям як у нього в Україні жити з одного боку важко – дехто все ще вважає його діда катом та бандитом, а з іншого цікаво – в історії родини Бандери ще так багато білих плям.

Тож прямому нащадку провідника ОУН, який народився у Канаді, тут в Україні весь час доводиться або виправдовуватися, або щось шукати в архівах КДБ. А між тим працювати журналістом та звикати до українських реалій.

Пане Степане, якою ви в юності бачили Україну?

Вона для нас була далеко, тож ми фактично будували свою Україну: громаду, церкви, школи.

Ніби, міні-Україну?

Фактично. Колись Валентин Мороз, колишній політв’язень, дисидент казав приблизно так: «Забудьте про Україну, йдіть до Альберти, провінції у Канаді, де багато нафти, будуйте її тут». Але насправді ми були налаштовані боротися за Україну.

То ваша родина ніяким чином не спілкувалася з родичами в Україні?

Ні. Спершу я дізнався, що в Івано-Франківську є така Дарка Заливаха, дружина Опанаса Заливахи, покійного художника. Колись вона була Дарка Бандера. Тож, коли я перший раз приїхав, я знайшов саме їх.

Як це було?

Коли був у Києві, якось знайшов номер телефону та зателефонував. А вони про нас знали, що ми є у Канаді. І все завдяки дисидентському руху. І до того наприкінці 80-х – на початку 90-х років, коли я не наважався приїхати в Україну, сюди приїздили друзі, які були в Україні і могли вже щось розповісти.

З першого погляду Україна сподобалась?

Сподобалися ціни! Хоча пам’ятаю страшенні дефіцити, черги за хлібом, талони. Але тоді Україна була на підйомі, відчувалося, що ось-ось щось станеться неймовірне, прямо чудо. Але нічого такого не сталося.

Ви російську мову знаєте?

Понимаю. Но очень плохо говорю (відповідає російською).

Вивчили тут?

Наприкінці 90-х я давав комунікаційні консультації, займався PR, і без російської було досить важко. Але що змусило вивчити її зі словником, це те, що я хотів читати газету «Дзеркало тижня», яка на той час виходила тільки російською. То було найсерйозніше видання. «Главреда» ще не було. Телебачення також впливало. До того, що коли я приїжджаю до Канади, вживаю русизми. Мені весь час говорять, що я «дакаю». А взагалі з мовами у мене добре – я вчив п’ять років латину, мав навіть нагороди, а також старогрецьку та французьку. Зрештою, російська досить логічна, у ній багато французьких та німецьких слів, спільних коренів з українською. Але й сьогодні я досить часто користуюсь словником.

У дитинстві ви спілкувалися виключно українською?

Поки батько був живий, в основному так. У нього був дуже суворий закон: вдома потрібно говорити лише українською, на вулиці – якою хочеш. Хоча мова, якої нас там вчили – дещо законсервований галицькій діалект довоєнних років. Зараз смішно виходить, коли до Канади приїздять вчителі української мови з сучасної України, батьки скаржаться, що вони не можуть допомогти дитині у навчанні, бо самі роблять для себе відкриття.

Вам подобається зараз жити в Україні?

Так. Ще багато чого хочу побачити, об’їхати країну. У багатьох місцях, пов’язаних родиною я вже бував. Мені взагалі цікава українська історія. Наприклад, соромно, що я ще ніколи не був на Хортиці, у Мелітополі.

Україна взагалі зараз на підйомі, розвивається економіка, культура. І якщо колись їхали з України до Канади на заробітки, то зараз з Канади можна на Україну на заробітки приїжджати. І це насправді так. Добре, коли людина знає мови. Я можу назвати ще десять таких, як я, хто повернувся в Україну, мають дружину, дітей. Дехто з молодих по закінченню університету приїздить аби отримати якійсь міжнародний досвід. В Україні є попит на таку роботу як переклад, або на приватні уроки мови від носіїв. Дехто з іноземців ніколи не думали, що будуть цим займатися, але беруться за це і мають хліб.

Від вашого діда щось залишилось?

У Лондоні нині є музей Степана Бандери. Там є архіви, інші цікаві речі – костюм, у якому вбили Бандеру, рушниці, посмертна маска. Але ми будемо намагатися все це привезти в Україну, бо в Лондоні це мало кого цікавить.

Ваш батько щось про свого пам’ятав?

Коли діда вбили моєму батьку було дванадцять років. А мені, коли мій раптово помер у тридцять сім років – чотирнадцять. І він після себе не залишив ніяких спогадів. Я ж у 14 років більше дбав про футбол та хокей, аніж про історію своєї родини.

Ну щось ви все-таки маєте знати про своє коріння?

Я знав, що прадід був священиком. У нас у родині взагалі було багато священиків. Відкриттям було те, що дід народився у Старому Угриніві, це село поблизу Калуша Івано-Франківської області, куди отця Андрія вислали бути священиком. Тож це не було родинним гніздом Бандери. Воно було у Стрию, де вони жили з 1700-х років. З того часу ведеться родинне дерево. До речі, нещодавно я мав можливість познайомитися зі справою отця Андрія Бандери, який був розстріляний у Києві у 1941 році. Баба Оксана, якій дев’яносто років, рідна сестра Степана ще живе у Стрию. І вона мене попросила з’ясувати, де похований отець Андрій, аби бодай знати, куди можна принести квіти. Я написав заяву у архів СБУ, і мені дозволили протягом дня ознайомитися зі справою. Є протоколи допитів. У травні 1941 року Андрія заарештували, а 10 липня розстріляли. Є акт про розстріл. Воєнний трибунал засудив його на розстріл, але він мав право протягом п’яти днів оскаржити це рішення. Проте вже через два дні після вироку його розстріляли разом з двома братами Антоном та Йосипом Боднарами. І де він похований важко сказати. Це може бути у Бикові, чи-то на військовому цвинтарі на Лук’янівці, бо розстріл імовірно відбувся у Жовтневому палаці, де зараз люди йдуть дивитися кіно. А ще я зараз займаюся справою ще одного брата Степана Бандера Богдана. Його доля також невідома. Ймовірно його убили під час сутички з червоноармійцями біля села Піски, що на Миколаївщині. Він був членом ОУН, і йшов на схід з групами, які проголошували відновлення української державності 30 червня 1941 року. Отже, я поки для баби Оксані не маю конкретної відповіді. Але вона все одно говорить: «Бозя тримає мене на цьому світі, щоб я додивилася, що тут буде й потім на тому світі всім розказала».

Багато часу забирають дослідження?

Так. Але це мій обов’язок. Потрібно всіх поховати. Виходить, що всіх чоловіків у родині Бандера були вбиті – батько та чотири сини. Одна сестра Марта загинула на засланні у Сибіру, та була перепохована тут, в Україні, Володимира померла на батьківщині. До речі, Володимира мала сім дітей, з якими я власне зараз і спілкуюся.

А вже живете більше в Україні, аніж у Канаді? Чи не було бажання поїхати звідси назавжди?

Було. Декілька років тому. Але про це зараз не хочу згадувати. Я тоді фактично був увесь 2003-й рік у Нью-Йорку. Жив, працював, ледь не одружився... Приїхав в Україну лише 1 липня 2004 року і то на один місяць. І не впізнав її. У суспільстві відчувалося таке сильне напруження. Подумав, з майбутніми президентськими виборами не все буде просто. Попереду битва за Україну.

Стало цікаво?

Так. Я подумав, що треба залишитися і побачити, чим усе це скінчиться. Тож я побачив революцію. Одразу поїхав у Донецьк. Цікаво було подивитися на Україну і з того боку.

Це була перша поїздка на Схід?

Ні. У 1997 році я певно місяць їздив по східній Україні. Через осередки Конгресу українських націоналістів зустрічався зі студентами і розповідав родинну історію. Намагався розвіяти міфи. На Сході найбільший шок викликав той факт, що двох рідних братів Степана Бандери було вбито у німецькому концтаборі Освенцім. Цього люди не розуміли. Але якщо робити акцент на тому факті, то це змушує людей трохи інакше дивитися на історію, думати, що, можливо, радянська версія не є істинною. Тоді я зустрічався як з ветеранами УПА, так і з ветеранами другої світової, молоддю. Остання була більш відкрита, старші люди – переконані в своїх поглядах, у власному трактуванні історії. Але не можна сказати, що схід є цілком не український чи ворожо настроєний. Пам’ятаю, як мене мали зустріти у Дніпродзержинську. Але не зустріли. Я був змушений ночувати на вокзалі. І тоді я бачив бомжів, які говорили також українською. І це було відкриття.

Зараз чим займатися?

Я постійний кореспондент канадської газети «Гомін України», що виходить у Торонто, куди я маю щомісяця віддавати матеріали про Україну. А взагалі працюю як фрілансер, тому що Україна зараз цікава для світу. До неї близькі як країни Європи, так й екзотичні країни. Колись навіть не думав, що поїду до Єгипту. А звідси можна поїхати й до Єрусалиму. Тож в України вигідне розташування між Європою та Азією.

А що стосовно Москви?

Я думаю, що Росія і Москва – це два різних поняття. Росія чимось схожа за природою на Канаду. Мені здаються, що там люди спокійні, менш конфліктні, схильні допомагати один одному. У Москві ж мене цікавлять лише архіви. А так я не горю бажання поїхати до білокам’яної. Мені вистачає київських пробок. Хоча в Росію я все-таки сподіваюсь поїхати, бо мої корені також знаходяться там. Бабуся по материній лінії з українських земель, але зараз це Курська область. Хотілось би віднайти й ту гілку, адже про родичів по батьку я знаю маже все.

До речі, про родичів. Їх багато?

В Україні дуже – у Тернопільській, Франківській областях, у Києві.

З таким же прізвищем?

Ні. В Києві є брат та сестра, що носять прізвище Бандера. Але це далекі родичі.

А у Канаді?

Є мама та дві сестри – Богдана й Оленка. Вони вже були в Україні. Молодша приїхала з Канади у 2004-му аби бути спостерігачем під час третього туру президентських виборів. Мама ще не була. Але вона мала бажання об’єднати дві події – поїздку в Україну та концерт Пола Маккартні, якого колись чула в молодості.

А вже подумала, що мати хоче приїхати на ваше весілля в Україну?

Так, вона чекає на нього. Але більше на онуків.

Мабуть усі ваші родичі голосували за постать Степана Бандери у проекті «Великі українці», і він майже переміг?

Якщо б він виграв, то це був би скандал. Сказали би, що це масове й організоване голосування. Але я вважаю, що це велика честь, що Бандера опинився у ТОР-10. Бо якщо взяти опитування Київського міжнародного інституту соціології за грудень 2007 року, то видно, що 60% опитаних могли назвати свого великого українця, а 40% – взагалі не могли, або не захотіли. Але з тих 60%, Бандера мав шістнадцяте місце. Тобто це більш-менш об’єктивна картина. І у Львові чи Луганську всі чекали, що Тарас Шевченко стане номером один. Тож якщо проаналізувати останні три дні голосування, то за Бандеру и Шевченка проголосувала приблизно однакова кількість людей – відповідно 52 і 57 тисяч. Але що б за Мудрого за три дні віддали півмільйона і біля двохсот тисяч за Амосова – це трохи не реально. А у Лобановського та Сковороди голоси взагалі десь зникли.

Бачу, ви слідкували за програмою...

Я дивився першу передачу і тоді брав участь в фіналі і у фільмі про Степана Бандеру. І коли був той скандал з Дмитром Табачником, коли той говорив з використанням нецензурних слів все, що він думав би зробити до Бандери, тоді я почав цікавитися і намагався зрозуміти звідки це все. Тож той факт, що за останні дні кинули стільки голосів за Мудрого, говорить про те, що уроки 2004 року з фальсифікаціями виборів, Партія Регіонів і їх лідери ще не засвоїли, їм не ясно – «так нельзя». А для них це в рамках можливого, припустимого, дозволеного і, очевидно, все дозволеного.

Це лише приклад...

Я думаю, що це віддзеркалення того, як функціонує Україна. Багато брехні.

Які зараз настрої щодо нинішньої політичної ситуації?

Я особисто відчуваю, майже те саме, що я відчув у липні 2004 року. Це ситуація соціальної напруги. Я переконаний, хтось навмисно дестабілізує ситуацію. Так буде тривати до кінця року. Підіграють якісь зовнішні чинники. Я би навіть сказав, спецслужби Росії, через своїх агентів впливу у таборах Ющенко та Тимошенко роблять все аби цю дестабілізацію тримати, аж до того часу, як міністри зовнішніх справ країн-членів НАТО у грудні мають зустрітися – і це наступний шанс, коли Україна і Грузія може дістати ПДЧ. Я це зрозумів, коли поїхав на останній з’їзд Партії Регіонів у Сіверо-Донецьк. Тому що вони почали вживати дуже жорстку риторику, яку дозволяли собі тільки комуністи та соціалісти Наталі Вітренко. Тоді стало ясно, що, можливо, щось не так, і ПР не має тієї підтримки з боку Кремля. Зараз Кремль грає партію Ющенко проти Тимошенко. Їх зусилля пішли саме на це, а ПР залишилась трохи напризволяще. І регіонали якось мусили себе позиціювати, хоча б за допомогою риторики комуністів... Але повертаючись до політичного хаосу, треба думати, чи прийме Західна Європу таку країну, яка саме не може розібратися в собі, яка виглядає якось неповноцінно, яка не функціонує як слід? Хоча давно кажуть, що Україна дуже подібна до Італії, постмодерна держава, яка незважаючи на те, хто знаходиться при владі, живе своїм життям.

Як Україна сприймається за кордоном?

Не так давно Ющенко був у Канаді. Якщо проаналізувати канадську пресу, яка вийшла після його візиту, то можна сказати, що Україну сприймають як молоду постсоветську державу, яка вже за часів незалежності бореться за свою суверенність. Тобто незважаючи, що минуло все 17 років, в очах іноземців суверенність ще під питанням. Якщо взяти енергетичній рівень, то очевидно, Україна є незалежною від Газпрому. В усьому іншому – взагалі все іде від «старшого» сусіда. Але Канада знає, як жити біля величезного сусіда, такого собі слона. Адже з Америкою Канада також завжди мусить рахуватися. З американською культурною, економічною експансією. Лише мова одна. Канада сама собі ставить питання: хто ми, що ми? Але вона все-таки проводить свою політику.

А тим часом наш президент подивився, як живуть бджоли у Канаді.

Ющенку не потрібні бджоли, йому потрібні шершні.

Громадянство змінювати не плануєте?

Я колись про це думав. Мене надихали – говорили, підеш у парламент, у політику. Але я себе і так почуваю українцем, без громадянства. Хто знає, може, колись і прийму. Але для мене це не пріоритет. З суто прагматичних міркувань, канадський паспорт відкриває більше можливостей.

Тож в Україні добре?

Цікавіше, ніж у Канаді. Там життя більш налагоджене. У Канаді, наприклад, людина сама регулює коли вимикати чи вмикати опалення. А в Україні вирішили, що у середині весни як раз час. Але ніхто не думає, що в мене у хаті у кінці травня ще холодно, бо хтось вирішив добудувати кілька поверхів над будинком і заблокувати сонце.

А скоро ще воду вимкнуть...

Так. О це весело!